Розділ дев'ятий. Де тонко, там і рветься

В передостанній день перед показом сталася подія, незвичайна для нашого з вами Гордого світу. Паша нагадав Стасові про блог! І нагадав серйозно, а не як завжди, щоб посміятися. Мабуть, Ялмез все-таки став чимось важливим і для такого пофігіста, як Паша?

Це відбулося на обідній перерві, куди вони прибігли останніми, ледве-ледве отримали порції й тільки-но зайняли столик. І ось Станіслав, замість накинутися на їжу, гарненько помістив поряд із тарілками добутий у бібліотеці рукопис про Дари Сил! Його друг дивився туди, забуваючи про гарячу кашу з грибами, ніби заворожений. Коли він потягнувся за Пашиною чашкою замість своєї, той зрозумів, що треба негайно щось міняти.

— Стоп-стоп, це моя чашка! Ти мені своїх болячок не підкидуй!

—А я що? Ох, вибач, — Стас нарешті побачив свій чай із шипшини, відсьорбнув і знову втупився в книжку.

Паша не відстав:

— Ти чого не їси?

— Не люблю пшінку. Ех, зараз би крабових паличок!

— От ти дивний: так хотів в Ялмез поїхати, а їжу їхню не любиш.

—Думаєш, я їсти приїхав?! А взагалі, не заважай читати. Їж свою ненаглядну кашу.

Кілька хвилин минули в тиші, кожен займався своїм. Нарешті Паша не витримав:

— Слухай, у мене є ідея для тебе. Давай сходимо на інтернет? І телефони зарядимо, і поїмо по-нормальному. Можна подумати, ти забув за свій блог! Ти що, нове знімати не збираєшся?

— А чого це мій блог тебе раптом так цікавить? — Стас насилу відірвався від читання рукопису — нелегко вибрати між двома захопленнями!

— Так просто, — не відводячи очей збрехав друг. Насправді він і хотів відволікти Стаса від дурних пошуків. — Подумав, що наші репетиції можна було б засняти, а для цього треба почистити карту пам’яті. «Участь у традиційній медоземській постановці!», хіба не треба таке людям показати? Ну і я провітритись хочу.

— Медоземсько-аубійській, бо режисер в нас Франка, — поправив Стас. — Але ідея цінна.

І ось після уроків вони навідалися у кафе біля посольства. Прямо на вулиці стояли столики з розетками для варення і розетками для зарядок. Тут вже товклися старші школярі та дорослі мандрівники. Друзі їли спочатку підсмажені вареники, потім морозиво, заплативши кожен по п’ять куниць два зайця з виданих у школі коштів, і чекали, поки файли перекачаються, а телефони і камера зарядяться. І раптом здригнулися від несподіваного звертання (яким їх давно ніхто не називав):

—Хлоп’ята! Ви часом не п’ятикласники?

— Вгадали, — відповів Стас жіночці. — А що таке?

— Розумієте, я працюю на рецепції, — заторохкотіла вона. — І ось першого вересня, коли всі нормальні медоземці відсипаються після новорічної ночі, підходить до мене хлопець вашого віку і питає. Чи, мовляв, мої однолітки вже приїхали? А сам такий, знаєте, франтуватий — дорогий одяг, довге волосся... Відразу видно — шляхтич. Але один, без батьків чи свити. От мені й цікаво, чи знайшов він, кого шукав, і що ж йому було потрібно?

«Хлоп’ята» перезирнулись. Жінка довірливо дивилась, і було видно, що її просто страшенна цікавість розбирає, а відповісти ж нічого.

— Та не бачили, не знаємо, — відповів чорнявий.

— Ви краще дівчат поспитайте, — порадив русявий. — Сто проц, він їх шукав.

***

Щодо дівчат Паша вгадав. Звичайно, Оля і Віола теж не бачили ніякого шляхтича, але помітили, що Вероніка і Франка про когось шепочуться. А також замовкають, коли бачать, що їхні друзі прислухаються. Підозра падала на Стаса: надто вже ніжно дивилася до нього Франка на репетиціях, хоча й у ролі Надії, нареченої Гаспара. Порадившись, дівчата вирішили вивідати секретним чином: ненав’язливо звести розмову на мрії, хлопців і всяке таке.

Сьогодні вони прийшли чисто жіночим складом на останню примірку. Чоловіча половина мала прийти на годину пізніше. Їх костюми легше влаштовані, а з сукнями треба багато мороки... Керівниця театру обдивлялася всіх, а головна декораторка Вероніка підказувала, як і що треба переробити.

Коли Віолетта надягла аубійську сукню для ролі Мадлен — довгу, зі шнурівкою на грудях і корсетом — то захоплено крутнулась і сказала кодові слова:

— Ах, як би я мріяла потрапити на бал! Ходиш така вся красива, вирішуєш, з ким із кавалерів танцювати... А як пощастить, то можна і познайомитися з якимось крутим хлопцем.

— Мрій, може й збудеться, — відповіла Оля, як вони і домовлялись. — Я ось мріяла колись поїхати за кордон, подивитися світ. І так і сталося — виграла олімпіаду з біології і поїхала на міжнародну! А потім мріяла потрапити до Ялмезу — і ось я тут.

Вона ясно усміхнулась і поставила заготовлене питання:

— А про що ви мрієте, дівчата?

— Зібрати власну трупу і подорожувати з мандрівним театром, — відповіла Франка. Вероніка мовчала: треба було і її розговорити.

— А я б хотіла бути співачкою, — відгукнулася Віола. — Бал — то так, маленька мрія.

— А я — стати науковцем і пояснити феномен двох світів! І дізнатися, як з’явився Медгород, і чому тут говорять українською, — заходилася перераховувати Оля.

— А ти, Вероніко? Напевне, хочеш стати художницею? — спитала Віола.

— Ну, і художницею також. Але це не найголовніша мрія, — відповіла Ніка і, замружившись, випалила. — Я б хотіла... щоб моє кохання було єдиним в житті.

— Слухай, ти так кажеш, ніби в тебе хтось є! А скажи, хто це? — аж підійшла ближче Віола.

— Ні. Боюся злякати мрію, — тихо сказала Вероніка. — Бо ще не вийде...

— Ну мрій, мрій, — мовила Віолетта, і їй ніхто не відповів. Франка з тривогою помітила, як Вероніка напряглася від розмови.

Якийсь час дівчата мовчки перебирали хустки і шарфики, якими можна доповнити образ. Врешті Віола не витримала. Вона думала, що хоче попередити наївну медоземку, яка живе ніби в позаминулому столітті... Та насправді їй було трохи образливо, що вивідати нічого не вийшло, і тому пересторога прозвучала звисока:

— А все-таки ти мрієш про те, що не може здійснитися.

— Чому це? — кинулася Франка на захист подруги. Вероніка ж ніби язик проковтнула.

— Прикро, але факт: одна любов на все життя — це міф, — сумно посміхнулася Віолетта.

— Ким доказано? — швидко спитала Оля (майбутня науковця ж!).

—Мені так мама і бабуся казали.

— А мені — навпаки, — нарешті відповіла Ніка. — І хіба ти сама не того ж хочеш? Ти ж мрієш знайти хлопця.

— Так, але не мрію, що він буде один на все життя! Чоловіки — надто ненадійні, щоб кохати одного! Хіба ви не так вважаєте, дівчата?

— Ну, ми ще того не знаємо, — заговорила Франка, бажаючи і Ніку підтримати, і не починати сварку. — Я собі ось як думаю: той, хто згодиться їздити разом із моїм театром, і є моя справжня любов!

— Це якось по-дитячому, — відповіла Віола.

— А я взагалі не хочу поки про це думати, — сказала Оля. — Ці всі кохання, ревнощі, стосунки... Ось є у мене два друга-хлопця, і нам цікаво. Якби я вибирала серед них, наша дружба зламалася б.

— Тут я згодна, — зраділа Віолетта. — Хлопці нашого віку не підходять. Треба шукати старших, бо дівчата швидше розвиваються.

— Віоло, чого ти все нам указуєш — «треба те», «треба се»! — врешті не витримала Вероніка. — Думаєш, що приїхала зі свого Гордого світу і все знаєш!

— Щось таки знаю, — зверхньо осміхнулася та. — Кохання — не таке вже й ідеальне, як його малюють для дівчат. Вам тут просто голови дурять, щоб ви заміж повиходили у шістнадцять і світу білого не бачили!

— Неправда! — видихнула Вероніка.

— Заспокойтесь! — крикнула Франка.

Але Віола продовжувала гнути свою лінію:

— Та це ж просто тваринні інстинкти, на які люди звертають надто багато уваги! Коли можна знайти собі хлопця, який підходить зараз, — а потім розійтись, як ви вже перестанете одне одному подобатися.

— Та це ж... та хіба ти не знаєш, як така поведінка називається, — аж присіла Ніка.

— Ну-ну, договорюй, — тонка посмішка скривила уста співачки. Вероніка замовкла, спантеличено переводячи погляд на інших дівчат. Здавалося, вона зараз або заплаче, або почне бійку.

Франка і Оля подивились одна на одну, думаючи про те саме — «Треба їх зупинити!». Але вибрали різне. Одна тихенько втекла. А друга кинулася до дівчат, які в розпалі суперечки стали майже впритул: низенька Ніка: стиснені кулаки, коротке волосся — та струнка Віолетта з лискучими локонами й поблажливою посмішкою.

— А ну, перестаньте! — гукнула керівниця театру, але її не почули.

— Ну і живи собі зі своїми дурними уявленнями, а я не буду... — припечатала Вероніка, розвернулася і шарпнула двері. І застигла. З-за дверей показалося щось несусвітнє.

Постать у чорному плащі, з закритим обличчям ковзнула в кімнату з сусідньої гардеробної. Розмахнулася руками і враз пройшлася колесом. Промиготіла червоно-жовта спідниця, фігура відкрила двері надвір і вибігла. Всі за нею!

На дворі оторопілі дівчата побачили... Олю, яка стягнула з головний убір Гаспара і сміялася.

— Господи, як ти нас налякала! — крикнула Франка. — Віддай каптур.

— Ха, ні, — відповіла Оля, яка тільки розігралася. — Спочатку дожени!

***

Хлопці потихеньку доїли морозиво, дійшли до школи, і тут задумали зняти театральний будиночок ще здалеку. Підійшли, настроїли камеру, Стас почав розповідати про їхні репетиції. Аж раптом камера засняла щось несподіване — з театралки вирвалася якась відьма у чорному плащі, а троє акторок почали за нею ганятися!

—Віддай зараз же! — кричала Франка.

Хлопці застигли від такого видовища. І не зрозуміли, що ж там точно сталося, але через мить з такими стараннями знайдений каптур для Гаспара, що його видирали одна в одної з рук дівчата, тріснув!

— Вибач! Я ненавмисне! — заголосила відьма голосом Олі.

— Ага, звичайно! А хто просив втікати? — кричала на неї керівниця театру.

Стас і Паша поспіхом підійшли до дівчат, що голосно сварилися.

— Що у вас збіса сталося?

— Та дивись, що з твоїм костюмом! — ледве не плачучи, відказала Франка.

— Я зашию, — винувато дивлячись, мовила Оля. — Я не хотіла, щоб так сталося. Я, блін, просто хотіла їх переключити на щось, крім сварки!

— Як ви мені всі замучили! — спересердя гукнула Франка. — Одні сваряться, друга всіх переполошила, ще й костюми псує! Треті знімають нас без дозволу! Бачити вас не хочу! От як ми після цього п’єсу ставити будемо?!

Розвернулась і пішла. Оля кинулася було її доганяти, та хтось спинив. Компанія мовчки дивилась услід Франці. Декілька днів вони готувалися всі разом, без серйозних сварок, майже ідеально. А тепер...

— Вона пересердиться. А доганяти її не треба — не любить жалості, — порушила тишу Вероніка. — Просто це складно — командувати. Та ще й у такій ситуації...

— А що все ж таки сталося? — перепитав Стас.

—Ми з Веронікою не зійшлися у поглядах, а Оля нас мирила — досить-таки дивним способом,— мовила Віолетта. — Здається, всі повели себе як дурні. Давайте забудемо, що ми тут наговорили, окей?

— Забудемо. Мир? — відповіла Вероніка. Але десь на денці душі зачаїлася недовіра...

***

Франка сердилась до наступного ранку. Без неї підготовка потихеньку йшла, костюми хлопцям поміряли, Оля каптур так-сяк зашила. Але все було не те. Стало ясно, що тільки Франчина палка віра в те, що спектакль справді вийде винятковим, тримала їх докупи. І ось тепер, коли всі примірки закінчились, компанія швиденько розійшлася — врешті, хіба мало є цікавих справ ранньої осені у школярів?

Залишилась одна Вероніка. Засиділася до зірок — добре, що Марко попередить батьків, а вона живе недалеко. Треба було підшити деякі костюми — до того ж самій, а це важче.

Коли вона майже все зробила, у двері постукали. На порозі стояв той, кого вона потай чекала — Левко. Усміхнений, з-під каптура вибилося волосся. Він з охотою зголосився допомогти з приготуваннями: виявилося, він і шити навчений. І поки вони працювали, розмова зайшла про приїжджих учнів.

— Розкажи мені, які вони — гості з Гордого світу?Ті, кого ти знаєш, — спитав Левко.

Вероніка заходилася перераховувати:

— Всього їх у нас в класі четверо, двоє хлопців і двоє дівчат. Оля товариська, добре вчиться, але також любить всілякі вибрики. Дружить із хлопцями, які теж з Гордого світу. Віолетта дуже багато про себе думає, як на мене. Вважає себе першою красунею і дуже досвідченою щодо стосунків чоловіків і жінок. Якщо ж спробувати згадати про неї щось хороше... То прийде на пам'ять музика. Вона гарно співає, а ще підібрала нам пісні для п’єси.

— А хлопці?

— Стас дуже жвавий, хоче всі на світі засняти собі для ... блогу, здається, це так називається? А ще він цікавиться Силами, щось питав у вчительки і навіть хоче поїхати в Перебинтя — шукати Келих. А про Пашу я мало можу розповісти — він якийсь ніякий, завжди йде за друзями. Хоча ні, ще він любить різні жартики, іноді грубі. Загалом люди як люди, тільки часом трохи дивні. Іноді приносять багато проблем. Сьогодні от посварилися, бо Віолетта надумала нас із Франкою повчати. У них, бачте, пристойно шукати дівчині жениха не для заміжжя, а для розваги!

— Я чув про таке, хоча це і мені не подобається,— відповів хлопець. — І Франка через це втекла?

— Ні. Тобто так... В неї терпець луснув, бо ми посварилися з Віолою, потім Оля вирішила нас налякати, щоб помирити. І порвала каптур. Дурна історія... До речі, його доведеться ще раз зашити — хіба це годиться?

Вона показала грубі стіжки, через які головний убір весь перекосився.

— Слухай, давай я дам вам свій? А то вже ніч скоро, а ти тут все шиєш і шиєш.

— Справді? — просяяла Вероніка. — А тобі вдома нічого за це не буде?

— Та облиш, що я — ще один не знайду?

З цими словами хлопець стягнув з голови каптур. Під ним виявилася не дуже товста коса, з якої вибилося багатенько пасем рудого волосся, що зблиснули при світлі лампи. Левко руками пригладив зачіску.

Отже, таки справді шляхтич... Прості чоловіки не мали права носити довге волосся, та й не хотіли, воно ж заважає працювати. Вероніка здогадувалась, хто він, але тепер це стало відомо точно. І треба було вирішувати, як бути далі зі своїми почуттями. Чи можна собі дозволити закохатися у того, хто вище?..

— Ну що ти так дивишся, а? — вимучено засміявся Левко. — Я не хотів про це говорити. Ще півроку тому я був звичайним хлопцем, жив у селі, а тут всі тільки й думають, що про мій статус. Хотілося хоча б для когось, для однолітків бути просто людиною.

— Та я ж нічого, — мовила Вероніка. Напевне, зараз можна було б щось особливе йому сказати... Що їй він все одно подобається. Але не наважилась, чи не знайшла слів, тому просто перевела розмову на інше. — Дякую тобі за каптур. Ти зможеш без нього нормально додому дійти? Ще зустрінеш якихось грабіжників...

— Думаєш, я не зможу себе захистити? У мене і кинджал є! — ніби образився шляхтич.

Незвичайна мить, в яку можна було відкритися, зів’яла і зникла. Якось швидко зібралися і вийшли. Левко вирішив Вероніку провести.

Дорогою розмовляли про що завгодно, але не про різницю у довжині волосся, родові замки чи герби. Віяв прохолодний вітер, у розриві хмар проглядалися дві самотні зорі. Біля будинку зупинились попрощатись.

— Завтра я не зможу прийти, та й ви будете зайняті, — попередив Левко. Потім зібрався з духом і почав: — А післязавтра ми зустрінемося точно. І прошу, не лякайся, коли побачиш мене при параді! Тому що я...

«Хто? Син магната? Воєводи? Придворного?» — хотіла спитати Вероніка. Але не встигла: із вікна висунулася її мати з криком «Бігом додому!». Хлопець і дівчина здригнулися і відсунулися одне від одного (хоча й не надто близько стояли), а потім дуже швидко попрощались і розійшлися. І новий порив вітру затулив хмарою пару зірок, і небо було туманне аж до світанку.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Магда Май
24.09.2022 22:24
Спойлер!
Спойлер!Спойлер!Спойлер!Спойлер!Спойлер! Бо вона ще майже дитина , а життя непередбачуване.) Чекаю на продовження історії, цікаво, що буде далі).