Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина перша. Перпендикулярний світ. Розділ перший. Обмін учнями
  • Розділ другий. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ третій. Команда в штабі
  • Розділ четвертий. Земля — Ялмез
  • Розділ п'ятий. Новий рік у новому місті
  • Розділ шостий. На шляху до Сил
  • Розділ сьомий. У театралці
  • Розділ восьмий. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ дев'ятий. Де тонко, там і рветься
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 26. Вогонь і вода
  • Розділ 27. Крапки над і
  • Розділ 20. Пісня сирени

    Забігши у вежу, Вероніка вилізла у вікно, в яке зайшла тільки годину тому, а з нього — далі, далі... Ніби втеча — єдине, що в неї залишилося.

    Вона бігла, не розбираючи дороги. Протискалася між каменями в Руїнах, продиралася крізь хащі уже у лісі. Кілька разів спотикалася, але зупинилася лише тоді, коли впала серйозно — перечепилася через пеньок. Прямо обличчям у вологе листя... 

    Ну чому так несправедливо? Вона просто хотіла бути щасливою. А тепер єдине, чого хочеться — щоб її дурну поведінку забули усі, включно з власною совістю.

    Сіла, витрусила мотлох із волосся. Побачила на землі світлі пелюстки — ніби з тої квітки, що вранці подарував Левко. Зирнула собі на груди — так і є, майже всі опали... Лиш одна, найбільш уперта, трималася. 

    «Надія на щастя — одна до п’яти» — подумала якось відсторонено, порахувавши пелюстки.  

    Ні, треба вертатися. Забігла далеченько! Хай там як — не можна ж ночувати в лісі. Але поки що ніч нескоро... Може, вони все-таки її пошукають? Звісно, вона не заслужила доброго ставлення, та якщо буде у небезпеці, хтозна, може, її швидше пробачать? І Ніка сиділа на пеньочку, перебираючи свої сумні думки.  

    *** 

    А у таборі теж було невесело. Як Віола не намагалась розговорити Левка (і Марка за компанію), вони залишались сумними і задумливими. Вона вже не знала, що і зробити... Спадали на думку різні божевільні ідеї. Скажімо, вдати непритомність? Але тоді Марко ще кинеться її лікувати! Яра обіцяла голос, який буде чарувати чоловіків — і це діяло, але якось недовго і не так. А може, вона не вміла їм користуватись?

    Уже ввечері, коли всі денні справи було зроблено, їй випала нагода втілити свою мрію. Ненароком подивившись на дерево, з подивом запримітила там Левка. Віола витріщила очі: це щось новеньке! 

    Королевич сидів не так уже високо. Дивився кудись у дерева і зовсім не помічав її, яка стояла внизу. Віола хотіла покликати його, аж раптом їй сяйнула інша думка, у дусі Олі. Легко і граційно, і головне, безшумно (допомогли чи то навики збору черешні вдома, чи то нова подруга Яра) вилізла на ближнє дерево. Влаштувалась зручно і красиво, підперши щічку рукою, і втупила погляд у Левка. Хай здивується! Врешті помітив її, але мовив без особливого виразу:

    — Віоло! Ти що там робиш?

    — А ти що? — злегка посміхаючись, відповіла вона. 

    — Думаю. — Він явно не дуже хотів говорити. 

    — От і я думаю. І знаєш, про що? 

    — Ну про що?

    — Про те, про що ж ти таке думаєш? Це ж страше-енно цікаво — про що можна думати, якщо для цього потрібно вилізати на дерево? От саме в цю секунду? 

    Певно, щось чарівне таки знайшлося в її голосі, що змусило Левка відповісти:

    — Саме зараз — про те, яка ти дивна дівчина. І цікава.

    — Чого це? — Віола приховала радісну посмішку. 

    — Ти не схожа на тих, хто любить лазити по деревах. А тут такий сюрприз! — І знову замовк.

    — А ти таке любиш? — За всяку ціну вона підтримувала діалог, хоча здавалось, Левко не дуже в настрої. Може, вона його підніме?

    — Люблю. А Дигеру не подобається. От він заснув, і я можу вилізти. 

    — Так, тепер ми більш вільні! Можемо робити, що хочемо, — багатозначно подивилась на нього вона. — От чого хочеш ти?

    — Провести спокійно і... і весело (по можливості) ці дні,  знайти Голос, —  відповів Левко ніби чесно, але, здавалось, це тільки відмовка. 

    Віола замовкла, думаючи, як продовжити бесіду у потрібному руслі. Але вдосталь побалакати їм не дали: внизу з’явився Марко, доволі заклопотаний. Здивувавшись голосам зверху, задрав голову і гукнув:

     — Ну ви даєте! Слухайте, злізайте вже! У нас води мало, — повідомив він. — Треба сходити набрати.

    — Тоді пішли, — відразу ж зістрибнув Левко. — Віолетто, не скучай. 

    Однак їй здалося, що він спеціально втік. Ну що за несправедливість!

    *** 

    Хлопці йшли мовчки, несучи шкіряні відра для води. Левко радів тиші: по правді, потребував її, щоб розібратися із думками. Але й ігнорувати Віолу було б нешляхетно...

    Марко ж збирав сили для серйозної розмови з королевичем, який так необачно поводиться з його сестрою. Здавалося б, Лев нормальний хлопчина, аж ні! Такий же, як усі багаті і знатні, що спочатку захоплюються простими дівчатами, а потім роблять їх нещасливими. З Веронікою цього не буде, Марко не допустить! Тільки як би це сказати, а не тільки подумати?.. Врешті вирішив, що наважився — і мовив якнайспокійніше:

    — Так що там сталося у вас із Веронікою? 

    Левко зітхнув. От же ж причепився цей навіжений!

    — Не зрозуміли одне одного. Хіба у тебе такого не буває?

    — А все ж? Я ж бачу, що ви... ну те саме... одне одному, — почав затинатися Марко. Вся хоробрість, яку він зібрав для «прочуханки королевичу», потихеньку зникала, поступаючись місцем сумнівам. Зрештою, хіба він правильно здогадався щодо почуттів? Може, цю дурню про закоханість Франка придумала, і все не так страшно? — Чи все-таки ні?

    — Ну що ти все питаєш? 

    — Тому що не діло для простої дівчини крутити любов із вищими! Вона, бідна, не може подумати про свою честь, а я маю, — затято мовив  Марко, єдиний присутній чоловік із сім’ї Маричів.  — І я не допущу, щоб її зробив нещасливою будь-хто, навіть королевич.  

    Левкові очі ставали круглішими з кожним словом. Однак заперечити він поки що не мав нічого. Крім своєї улюбленої фрази: «думаєш, мені подобається бути королевичем? Ще півроку тому...». Але він жалітися не став — ще чого!

    — Марку, ти взагалі окрема людина чи тільки охоронець честі сестри? — врешті знайшовся із відповіддю: і незалежно, і схоже на жарт. — Ти і вдома її так пасеш? Я раніше не помічав. Не думаєш, що їй це не подобається?

    «Вдома є Франка. І батьки» — ковзнуло у думках Марка.

    — Що значить «пасу»?! Ти мене не зрозумієш, у тебе нема молодшої сестри...

    — У мене є старша, вредна і капризна, — криво посміхнувся Левко. — І кузинка-однолітка. До речі, ви з Веронікою одного віку, хіба ні? 

    Марко не знав, що відповісти. «Але ж вона така мала і беззахисна...»

    — Коротше, так. — Левко врешті спробував повестися як головний. — Я тебе розумію, але прошу в мої справи не лізти. Зла Вероніці я не бажаю і не зроблю. Як вона перестане ображатись і вийде зі спальні, відразу ж помирюсь. А зараз тему закрито. 

    Марко тільки хмикнув, але більше нічого не сказав. В мовчанні вони дійшли до озера і стали набирати воду: це було складно, у сутінках погано видно. Аж раптом їх увагу привернуло щось незвичайне на тому боці озера... 

    *** 

    Віолетті було нудно. Хлопці завіялись за водою, нікому на неї дивитися... Була б тут якась подружка! Вона на секундочку пожаліла, що з Веронікою все склалося так, але відігнала від себе ці думки — «здалась мені ця отруйниця». Тим більше, що у неї ж є нова подруга, Яра! Вона ж обіцяла дружбу — чому б із нею не поговорити?

    — Яро, ти чуєш мене? — відчуваючи себе страшенною дурепою, мовила Віола просто у повітря. 

    — Звичайно, — відповів голос у її голові. — Що ти хотіла?

    — Мені просто нудно, — призналась дівчина. — Може, розкажеш мені щось? Чи порадиш, чим зайнятись? 

    — Я рада, що ти до мене звернулась! Але мені зараз трохи ніколи. Я маю контролювати сон моїх підопічних і підігрівати замок, а це вимагає добрячої концентричності, — здається, Сила знову вирішила козирнути словом з Гордого світу і згадала не те. 

    — Жаль, — похнюпилась Віола. 

    — Але я придумала, чим тобі зайнятися! — уже раділа Яра. — Сходи у альтанку на березі. Там є дещо, що тобі сподобається. Можна сказати, це мій Дар тобі як Сили! Ну все, іди! Мені ніколи! 

    Віола відчула легке розчарування: всім нема до неї діла, навіть Ярі! Але згадка про сюрприз заінтригувала, тож вона таки пішла до озера. Та й сама довга прогулянка її розважить. Сутінки наливалися синім, перші зорі вже миготіли над головою і ледь виднілися у водній гладі. Скоро вона дійшла до півострівця. 

    Альтанка зустріла її сніжною білістю і дивною гулкістю. От би тут заспівати! Віола спробувала улюблену розминку — і голос її, і так прикрашений Ярою, зазвучав ще краще!

    Це підняло їй настрій, настільки, що співачка навіть затанцювала. Зробила пару поворотів, розкинувши руки, — і раптом спіткнулась. Її нога боляче вдарилась об якийсь ящичок, що стояв під лавкою. 

    Лайнувшись, Віола присіла і дістала скриньку. Темне дерево, дуже порепане. Защіпка розсохлася від старості. Цікаво, що ж там?

    У ящичку лежала мушля. Розміром з долоню дівчини, бежева з крапочками, дуже витончена. 

    «Може, це та сама? Дар Сил?»

     Її серце забилося часто, Віола нарешті зрозуміла, про що ж їй казала Яра. Вона встала, тримаючи мушлю в руках, і непевне оранжеве світло місяця, що тільки-но зійшов, освітило їх — Дар Сил і його нову володарку.

    *** 

    Вероніка дрімала, привалившись до дерева. Раптом різкий крик птиці розбудив її — і вона здригнулася: уже скоро сутінки, а вона досі і лісі! І ніхто не пішов її шукати...

    Вона швидко підвелася, щоб іти до замку, але жахнулася: не пам’ятає, де він! Треба  згадати. Вона сиділа спочатку на пеньку, потім біля дерева. Але тут кілька пнів!

    Здається, ніби біля цього вона впала («до землі припала» — невчасно згадалася пісня). Чи ні... там далі теж прим’яте листя. І там! Ой леле, що робити?!

    Так, піддаватися страху не можна. Треба вибрати найбільш вірогідну сторону і туди йти... але як же її, трясця, вибрати? І як знайти дорогу до Руїн? Це треба зробити якнайскоріше, бо зараз стане зовсім темно і вона, дурепа така, залишиться на ніч у лісі! 

    «Це кара за те, що вчинила так із Віолкою», — прийшла ще одна невчасна думка. Якби можна було все повернути назад! 

    І вона повернула назад — у прямому сенсі. Але хто може стверджувати, що вибрала правильний напрям?

    *** 

    Місяць заливав альтанку примарним світлом, від чого її білі стіни аж сяяли в вечірніх сутінках. Відчуваючи неймовірне піднесення (ще б пак, вона знайшла один із Дарів!), Віолетта підійшла до перил, глибоко вдихнула і… несподівано для себе заспівала. Одну з пісень Sia. Як же прекрасно знову мати можливість робити те, що любиш!

    Пісня летіла, як птах — а про птаха там і йшлося. “О, о, о-о-о, я прокричу це, як звільнена птиця…”

    Раптом вона помітила на березі якісь силуети. У вечірньому повітрі доносилися обривки їх розмови. Це ж хлопці — королевич і брат Вероніки. Гм, Яра обіцяла їй голос, який буде діяти на чоловічі серця?.. Спробувати, чи що?

    “Вперед, дівчинко!” — наче почула вона саму Силу. Наснажена, Віолетта заспівала голосніше, вкладаючи у пісню спрямоване до хлопців бажання, щоб її помітили.

    Тіні на березі заворушилися швидше, повернули голови…

    “I sing for love and I sing for me”, — звуки лилися з її горла, дивуючи навіть саму співачку своєю чистотою.

    Марко і Левко, кинувши свої відра, одночасно підійшли до води. Між Віолою і ними іскрилася місячна доріжка. Як все це хвилююче!..

    “I shout it out like a bird set free”. Хлопці ніби по команді вступили у воду і пішли.

    Віолетта співала, насолоджуючись своїм голосом і тим, як швидко він подіяв. Вона ніби розчинилася у переливах мелодії, стулила повіки... А коли відкрила, то побачила, що прямо з-за перил альтанки на неї глипають дві постаті. Облич добре видно не було, бо місяць світив їм у спини, з привідкритих ротів доносилося уривчасте дихання, але очі горіли таким диким захватом, що у дівчини мороз побіг по шкірі. Вона хотіла всього лише компліментів і якоїсь романтичної історії, а отримала якесь колективне божевілля! Пісня обірвалася на півслові, і Віола застигла, хитнувшись до дальшої стіни.

    А двоє хлопців вже поклали руки на перила, збираючись залізти в альтанку. Не пам’ятаючи себе від страху, Віолетта кинулася втікати з острівця. Далі, далі від цих диких очей і тих, хто ось-ось до неї добереться і тоді... Краще не думати. Їх же ще й двоє. Як самій-самісінькій дівчині боротися зі скаженими хлопцями?

    *** 

    Тим часом ті, хто її так налякав, були настрашені не менше. Хлопці стояли по пояс у воді, з довгого волосся Левка стікали краплі. Обидва спантеличено оглядалися, згадуючи, що ж їх погнало до альтанки навпростець через озеро. Всі протиріччя, які хвилювали їх до того, ніби змив спільний страх. 

    — Ти ж теж це чув? Це ж не сон? — нарешті вимовив Левко. — Пісню, яка ніби туман на голову навела.

    — Ага... — зізнався Марко і повернувся до королевича. — Ой, ти ж весь мокрий! Треба скоріше в табір.

    — Так, я впав, коли ми понеслися сюди, як навіже... — не договорив Левко, щось пригадуючи. — Стій!

    — Стою, — хмикнув співбесідник.

    — Знаєш, що дивно? Я тоді полетів прямо в воду, занурився з головою, але... якщо не зраджує пам'ять... то ця пісня не змінилася. Як у повітрі я її чув, так і далі звучала. Щось тут не так...

    — Чому? — не зрозумів Марко, який ніколи не був на морі.

    — У воді звуки спотворюються, якщо їх взагалі чути. А я чув все чисто, тому мені і здалося, що це сон. Значить, цю пісню ми чули не вухами!

    — А чим же? — знову не зрозумів Марко, від того відчув себе дурним і розізлився. — Не дупою ж?

    — Прямо мозком. Вона впливала на нас! Знаєш, я думаю, тут була сирена, — нервово розповідав королевич. — Це такі птахи, які живуть коло моря і співом заманюють людей до себе. Кажуть, що це Сили-вигнанниці, які не можуть жити без людського захоплення.

    — Ти думаєш, тут є якась інша Сила, крім Яри? Чи... це вона?

    — Не знаю. Яра... їй завжди вистачало майстра Дигера. Одне точно треба — попередити усіх. Щоб сирена, чи хто там ще, їх не забрала.

    Хлопці почалапали до берега.

    — Стій, а чому ж вона не забрала нас?! — прийшло в голову Маркові.

    — Вона кудись ділась, тільки ми полізли до альтанки... Ти її взагалі пам’ятаєш?

    — Світлі крила, дівоче лице і темне волосся. А тільки-но ми наблизилися, зникла в тіні. Може, це ні яка не сирена, а людина?

    — Та хто ж тут може бути, крім нас! Прикинулася людиною, певно...

    Вони вийшли на берег там, де починався міст в альтанку. Краєм ока можна було помітити сліди в багнюці, але тоді вони не надали цьому значення.

    — Треба швидше попередити наших, що тут якась чортівня! — гукнув Марко. І вони, забувши відра, помчали до табору.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.