Чи буває гроза восени?

Забігши у вежу, Вероніка вилізла у вікно, в яке зайшла тільки годину тому, а з нього — далі, далі... Ніби втеча — єдине, що в неї залишилося.

Вона бігла, не розбираючи дороги. Протискалася між каменями в Руїнах, продиралася крізь хащі уже у лісі. Кілька разів спотикалася, але зупинилася лише тоді, коли впала серйозно — перечепилася через пеньок. Прямо обличчям у вологе листя... 

Ну чому так несправедливо? Вона просто хотіла бути щасливою. А тепер єдине, чого хочеться — щоб її дурну поведінку забули усі, включно з власною совістю.

Сіла, витрусила мотлох із волосся. Побачила на землі світлі пелюстки — ніби з тої квітки, що вранці подарував Левко. Зирнула собі на груди — так і є, майже всі опали... Лиш одна, найбільш уперта, трималася. 

«Надія на щастя — одна до п’яти» — подумала якось відсторонено, порахувавши пелюстки.  

Ні, треба вертатися. Забігла далеченько! Хай там як — не можна ж ночувати в лісі. Але поки що ніч нескоро... Може, вони все-таки її пошукають? Звісно, вона не заслужила доброго ставлення, та якщо буде у небезпеці, хтозна, може, її швидше пробачать? І Ніка сиділа на пеньочку, перебираючи свої сумні думки.  

*** 

А у таборі теж було невесело. Як Віола не намагалась розговорити Левка (і Марка за компанію), вони залишались сумними і задумливими. Вона вже не знала, що і зробити... Спадали на думку різні божевільні ідеї. Скажімо, вдати непритомність? Але тоді Марко ще кинеться її лікувати! Яра обіцяла голос, який буде чарувати чоловіків — і це діяло, але якось недовго і не так. А може, вона не вміла їм користуватись?

Уже ввечері, коли всі денні справи було зроблено, їй випала нагода втілити свою мрію. Ненароком подивившись на дерево, з подивом запримітила там Левка. Віола витріщила очі: це щось новеньке! 

Королевич сидів не так уже високо. Дивився кудись у дерева і зовсім не помічав її, яка стояла внизу. Віола хотіла покликати його, аж раптом їй сяйнула інша думка, у дусі Олі. Легко і граційно, і головне, безшумно (допомогли чи то навики збору черешні вдома, чи то нова подруга Яра) вилізла на ближнє дерево. Влаштувалась зручно і красиво, підперши щічку рукою, і втупила погляд у Левка. Хай здивується! Врешті помітив її, але мовив без особливого виразу:

— Віоло! Ти що там робиш?

— А ти що? — злегка посміхаючись, відповіла вона. 

— Думаю. — Він явно не дуже хотів говорити. 

— От і я думаю. І знаєш, про що? 

— Ну про що?

— Про те, про що ж ти таке думаєш? Це ж страше-енно цікаво — про що можна думати, якщо для цього потрібно вилізати на дерево? От саме в цю секунду? 

Певно, щось чарівне таки знайшлося в її голосі, що змусило Левка відповісти:

— Саме зараз — про те, яка ти дивна дівчина. І цікава.

— Чого це? — Віола приховала радісну посмішку. 

— Ти не схожа на тих, хто любить лазити по деревах. А тут такий сюрприз! — І знову замовк.

— А ти таке любиш? — За всяку ціну вона підтримувала діалог, хоча здавалось, Левко не дуже в настрої. Може, вона його підніме?

— Люблю. А Дигеру не подобається. От він заснув, і я можу вилізти. 

— Так, тепер ми більш вільні! Можемо робити, що хочемо, — багатозначно подивилась на нього вона. — От чого хочеш ти?

— Провести спокійно і... і весело (по можливості) ці дні,  знайти Голос, —  відповів Левко ніби чесно, але, здавалось, це тільки відмовка. 

Віола замовкла, думаючи, як продовжити бесіду у потрібному руслі. Але вдосталь побалакати їм не дали: внизу з’явився Марко, доволі заклопотаний. Здивувавшись голосам зверху, задрав голову і гукнув:

 — Ну ви даєте! Слухайте, злізайте вже! У нас води мало, — повідомив він. — Треба сходити набрати.

— Тоді пішли, — відразу ж зістрибнув Левко. — Віолетто, не скучай. 

Однак їй здалося, що він спеціально втік. Ну що за несправедливість!

*** 

Хлопці йшли мовчки, несучи шкіряні відра для води. Левко радів тиші: по правді, потребував її, щоб розібратися із думками. Але й ігнорувати Віолу було б нешляхетно...

Марко ж збирав сили для серйозної розмови з королевичем, який так необачно поводиться з його сестрою. Здавалося б, Лев нормальний хлопчина, аж ні! Такий же, як усі багаті і знатні, що спочатку захоплюються простими дівчатами, а потім роблять їх нещасливими. З Веронікою цього не буде, Марко не допустить! Тільки як би це сказати, а не тільки подумати?.. Врешті вирішив, що наважився — і мовив якнайспокійніше:

— Так що там сталося у вас із Веронікою? 

Левко зітхнув. От же ж причепився цей навіжений!

— Не зрозуміли одне одного. Хіба у тебе такого не буває?

— А все ж? Я ж бачу, що ви... ну те саме... одне одному, — почав затинатися Марко. Вся хоробрість, яку він зібрав для «прочуханки королевичу», потихеньку зникала, поступаючись місцем сумнівам. Зрештою, хіба він правильно здогадався щодо почуттів? Може, цю дурню про закоханість Франка придумала, і все не так страшно? — Чи все-таки ні?

— Ну що ти все питаєш? 

— Тому що не діло для простої дівчини крутити любов із вищими! Вона, бідна, не може подумати про свою честь, а я маю, — затято мовив  Марко, єдиний присутній чоловік із сім’ї Маричів.  — І я не допущу, щоб її зробив нещасливою будь-хто, навіть королевич.  

Левкові очі ставали круглішими з кожним словом. Однак заперечити він поки що не мав нічого. Крім своєї улюбленої фрази: «думаєш, мені подобається бути королевичем? Ще півроку тому...». Але він жалітися не став — ще чого!

— Марку, ти взагалі окрема людина чи тільки охоронець честі сестри? — врешті знайшовся із відповіддю: і незалежно, і схоже на жарт. — Ти і вдома її так пасеш? Я раніше не помічав. Не думаєш, що їй це не подобається?

«Вдома є Франка. І батьки» — ковзнуло у думках Марка.

— Що значить «пасу»?! Ти мене не зрозумієш, у тебе нема молодшої сестри...

— У мене є старша, вредна і капризна, — криво посміхнувся Левко. — І кузинка-однолітка. До речі, ви з Веронікою одного віку, хіба ні? 

Марко не знав, що відповісти. «Але ж вона така мала і беззахисна...»

— Коротше, так. — Левко врешті спробував повестися як головний. — Я тебе розумію, але прошу в мої справи не лізти. Зла Вероніці я не бажаю і не зроблю. Як вона перестане ображатись і вийде зі спальні, відразу ж помирюсь. А зараз тему закрито. 

Марко тільки хмикнув, але більше нічого не сказав. В мовчанні вони дійшли до озера і стали набирати воду: це було складно, у сутінках погано видно. Аж раптом їх увагу привернуло щось незвичайне на тому боці озера... 

*** 

Віолетті було нудно. Хлопці завіялись за водою, нікому на неї дивитися... Була б тут якась подружка! Вона на секундочку пожаліла, що з Веронікою все склалося так, але відігнала від себе ці думки — «здалась мені ця отруйниця». Тим більше, що у неї ж є нова подруга, Яра! Вона ж обіцяла дружбу — чому б із нею не поговорити?

— Яро, ти чуєш мене? — відчуваючи себе страшенною дурепою, мовила Віола просто у повітря. 

— Звичайно, — відповів голос у її голові. — Що ти хотіла?

— Мені просто нудно, — призналась дівчина. — Може, розкажеш мені щось? Чи порадиш, чим зайнятись? 

— Я рада, що ти до мене звернулась! Але мені зараз трохи ніколи. Я маю контролювати сон моїх підопічних і підігрівати замок, а це вимагає добрячої концентричності, — здається, Сила знову вирішила козирнути словом з Гордого світу і згадала не те. 

— Жаль, — похнюпилась Віола. 

— Але я придумала, чим тобі зайнятися! — уже раділа Яра. — Сходи у альтанку на березі. Там є дещо, що тобі сподобається. Можна сказати, це мій Дар тобі як Сили! Ну все, іди! Мені ніколи! 

Віола відчула легке розчарування: всім нема до неї діла, навіть Ярі! Але згадка про сюрприз заінтригувала, тож вона таки пішла до озера. Та й сама довга прогулянка її розважить. Сутінки наливалися синім, перші зорі вже миготіли над головою і ледь виднілися у водній гладі. Скоро вона дійшла до півострівця. 

Альтанка зустріла її сніжною білістю і дивною гулкістю. От би тут заспівати! Віола спробувала улюблену розминку — і голос її, і так прикрашений Ярою, зазвучав ще краще!

Це підняло їй настрій, настільки, що співачка навіть затанцювала. Зробила пару поворотів, розкинувши руки, — і раптом спіткнулась. Її нога боляче вдарилась об якийсь ящичок, що стояв під лавкою. 

Лайнувшись, Віола присіла і дістала скриньку. Темне дерево, дуже порепане. Защіпка розсохлася від старості. Цікаво, що ж там?

У ящичку лежала мушля. Розміром з долоню дівчини, бежева з крапочками, дуже витончена. 

«Може, це та сама? Дар Сил?»

 Її серце забилося часто, Віола нарешті зрозуміла, про що ж їй казала Яра. Вона встала, тримаючи мушлю в руках, і непевне оранжеве світло місяця, що тільки-но зійшов, освітило їх — Дар Сил і його нову володарку.

*** 

Вероніка дрімала, привалившись до дерева. Раптом різкий крик птиці розбудив її — і вона здригнулася: уже скоро сутінки, а вона досі і лісі! І ніхто не пішов її шукати...

Вона швидко підвелася, щоб іти до замку, але жахнулася: не пам’ятає, де він! Треба  згадати. Вона сиділа спочатку на пеньку, потім біля дерева. Але тут кілька пнів!

Здається, ніби біля цього вона впала («до землі припала» — невчасно згадалася пісня). Чи ні... там далі теж прим’яте листя. І там! Ой леле, що робити?!

Так, піддаватися страху не можна. Треба вибрати найбільш вірогідну сторону і туди йти... але як же її, трясця, вибрати? І як знайти дорогу до Руїн? Це треба зробити якнайскоріше, бо зараз стане зовсім темно і вона, дурепа така, залишиться на ніч у лісі! 

«Це кара за те, що вчинила так із Віолкою», — прийшла ще одна невчасна думка. Якби можна було все повернути назад! 

І вона повернула назад — у прямому сенсі. Але хто може стверджувати, що вибрала правильний напрям?

*** 

Місяць заливав альтанку примарним світлом, від чого її білі стіни аж сяяли в вечірніх сутінках. Відчуваючи неймовірне піднесення (ще б пак, вона знайшла один із Дарів!), Віолетта підійшла до перил, глибоко вдихнула і… несподівано для себе заспівала. Одну з пісень Sia. Як же прекрасно знову мати можливість робити те, що любиш!

Пісня летіла, як птах — а про птаха там і йшлося. “О, о, о-о-о, я прокричу це, як звільнена птиця…”

Раптом вона помітила на березі якісь силуети. У вечірньому повітрі доносилися обривки їх розмови. Це ж хлопці — королевич і брат Вероніки. Гм, Яра обіцяла їй голос, який буде діяти на чоловічі серця?.. Спробувати, чи що?

“Вперед, дівчинко!” — наче почула вона саму Силу. Наснажена, Віолетта заспівала голосніше, вкладаючи у пісню спрямоване до хлопців бажання, щоб її помітили.

Тіні на березі заворушилися швидше, повернули голови…

“I sing for love and I sing for me”, — звуки лилися з її горла, дивуючи навіть саму співачку своєю чистотою.

Марко і Левко, кинувши свої відра, одночасно підійшли до води. Між Віолою і ними іскрилася місячна доріжка. Як все це хвилююче!..

“I shout it out like a bird set free”. Хлопці ніби по команді вступили у воду і пішли.

Віолетта співала, насолоджуючись своїм голосом і тим, як швидко він подіяв. Вона ніби розчинилася у переливах мелодії, стулила повіки... А коли відкрила, то побачила, що прямо з-за перил альтанки на неї глипають дві постаті. Облич добре видно не було, бо місяць світив їм у спини, з привідкритих ротів доносилося уривчасте дихання, але очі горіли таким диким захватом, що у дівчини мороз побіг по шкірі. Вона хотіла всього лише компліментів і якоїсь романтичної історії, а отримала якесь колективне божевілля! Пісня обірвалася на півслові, і Віола застигла, хитнувшись до дальшої стіни.

А двоє хлопців вже поклали руки на перила, збираючись залізти в альтанку. Не пам’ятаючи себе від страху, Віолетта кинулася втікати з острівця. Далі, далі від цих диких очей і тих, хто ось-ось до неї добереться і тоді... Краще не думати. Їх же ще й двоє. Як самій-самісінькій дівчині боротися зі скаженими хлопцями?

*** 

Тим часом ті, хто її так налякав, були настрашені не менше. Хлопці стояли по пояс у воді, з довгого волосся Левка стікали краплі. Обидва спантеличено оглядалися, згадуючи, що ж їх погнало до альтанки навпростець через озеро. Всі протиріччя, які хвилювали їх до того, ніби змив спільний страх. 

— Ти ж теж це чув? Це ж не сон? — нарешті вимовив Левко. — Пісню, яка ніби туман на голову навела.

— Ага... — зізнався Марко і повернувся до королевича. — Ой, ти ж весь мокрий! Треба скоріше в табір.

— Так, я впав, коли ми понеслися сюди, як навіже... — не договорив Левко, щось пригадуючи. — Стій!

— Стою, — хмикнув співбесідник.

— Знаєш, що дивно? Я тоді полетів прямо в воду, занурився з головою, але... якщо не зраджує пам'ять... то ця пісня не змінилася. Як у повітрі я її чув, так і далі звучала. Щось тут не так...

— Чому? — не зрозумів Марко, який ніколи не був на морі.

— У воді звуки спотворюються, якщо їх взагалі чути. А я чув все чисто, тому мені і здалося, що це сон. Значить, цю пісню ми чули не вухами!

— А чим же? — знову не зрозумів Марко, від того відчув себе дурним і розізлився. — Не дупою ж?

— Прямо мозком. Вона впливала на нас! Знаєш, я думаю, тут була сирена, — нервово розповідав королевич. — Це такі птахи, які живуть коло моря і співом заманюють людей до себе. Кажуть, що це Сили-вигнанниці, які не можуть жити без людського захоплення.

— Ти думаєш, тут є якась інша Сила, крім Яри? Чи... це вона?

— Не знаю. Яра... їй завжди вистачало майстра Дигера. Одне точно треба — попередити усіх. Щоб сирена, чи хто там ще, їх не забрала.

Хлопці почалапали до берега.

— Стій, а чому ж вона не забрала нас?! — прийшло в голову Маркові.

— Вона кудись ділась, тільки ми полізли до альтанки... Ти її взагалі пам’ятаєш?

— Світлі крила, дівоче лице і темне волосся. А тільки-но ми наблизилися, зникла в тіні. Може, це ні яка не сирена, а людина?

— Та хто ж тут може бути, крім нас! Прикинулася людиною, певно...

Вони вийшли на берег там, де починався міст в альтанку. Краєм ока можна було помітити сліди в багнюці, але тоді вони не надали цьому значення.

— Треба швидше попередити наших, що тут якась чортівня! — гукнув Марко. І вони, забувши відра, помчали до табору.