Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)

З-за закритої завіси з'явився Гаспар. Він стиха походжав, тримаючи в долонях великий жовтий камінь, що світився. Задні ряди аж повставали, дивуючись — звісно, вони чули про чудесні світильники з Гордого світу, що не потребують вогню, але бачили таке вперше. Та ще й у вигляді втраченого казкового Дару!

Я все отримую, що хочу,

та щастя чи знайду колись? — питав крадій сам себе.

Для Мрії треба лиш три кроки —

від вод, тварин і від рослин Дари!

Тоді я стану владарем природи,

я зможу лікувати всяку хворість,

призвати, коли треба, Сили Моря,

зі звірами й птахами говорити —

Я, простий хлопець із містечка!

Під час цього монологу коло нього кружляла дівчина в пурпуровому шовковому убранні, розшитому бісером. Її пружні темно-русяві кучері злітали у такт словам, веселково мінилися шати, блищали мрійливо-зелені очі. Вона тримала в руках велику мушлю — напевне, як знак Дару Сил Води, наступної мети, — і кликала Гаспара за собою. Але той і далі розмірковував:

Я можу з неба бачити всю землю,

Здолати у бою усяку зброю,

Відкрити всі закриті двері світу,

Слабими й сильними робити всіх довкола!

Та не усе підвладне моїй думці.

Ось Камінь силодайний — та не дуже,

Скажу я вам, від нього я сильніший.

Його здобувши, не пролив я крові,

Та зло робив від самого дитинства,

Про що нагадує мені те світло ясне...

З другого боку сцени виходила тихим кроком інша дівчина, одягнена в просту сорочку та зі скромно зібраними світлими косами. Вона була сумна і вела за собою ще дві постаті — тензійського воїна з неприродно опущеною головою та маленьку черницю, що закривала руками криваву рану на грудях. Совість поклала Гаспарові руку на серце і схилила голову, ніби щось просячи. Відразу сильніше затанцювала пурпурова Мрія, і Гаспар стрепенувся, гордо підняв голову та мовив:

Чинити вбивства я уже не буду,

Та від мети не хочу відступати!

У Світанкові Землі я відправлюсь.

Чекай мене, о Світла Аубо при морі!

Мрія схопила Гаспара за руку і потягла на сцену. Заграла мелодія, в якій жителі Гордого світу могли впізнати «Неаполітанську пісеньку» Чайковського. Коли ж вона дограла до логічного завершення, завіса відчинилась, а крадій уже сидів на маленькому човнику, розглядаючи хустку святої Вероніки як карту. Скоро на сцені на імпровізованій скелі з'явилася красуня в традиційній аубійській сукні. На її боці висіла заповітна мушля.

— О, синьорелло Мадлен! — схвильовано мовив Гаспар, — Чи не чуєте ви шуму війська, що йде сюди, грому гармат? За мисом висадилися пірати, вони знову будуть грабувати наше місто!

— Ой ні, — заломила руки, — як невчасно! Більшість чоловіків на війні, хто ж нас захистить?

— Я піду проти них, прекрасна діво! Я, хоча б і один за всіх!

— Ні, один ти нікого не переможеш. Ох, і допомоги нема у кого попросити! Хіба що використати останній шанс.

За сценою пролунали постріли — спочатку ніби здалеку, а далі все ближче.

— Вони вже тут! — скрикнула Мадлен. — О Сили Моря, врятуйте нас! — із цими словами вона скинула з обриву свою мушлю.

Не встигло нічого статись, як Гаспар нагнувся і підхопив мушлю, перш ніж вона впала «у воду», і з усіх сил погріб веслами, стукаючи об підлогу.

— О ні, що ти робиш! Віддай! Нас же захоплять! — волала Мадлен.

— Тебе захопила власна дурість! — крикнув впівоберта Гаспар. Завіса закрилась. У кінці зали почувся шум кроків та шурхіт шовку.

Глядачі обертались — мимо короля Данила йшов інший володар! У червоно-золотих шатах, хутрі, з коштовним вінцем на голові. Опирався він на високе берло. За ним біг хлопець в лікарському одязі, на його чемоданчику з ліками був намальований горицвіт.

— Ваша Величносте! Порятунку! — кричав Паша, дивуючись сам, як його сюди занесло — на люди, перед цілим залом виступати! — Сьогодні вранці я виявив, що пропав зцілювальний келих! Наш шпиталь добре захищений, а та кімната — закрита на сім замків, та просто вдосвіта його не стало. Я думаю, що Гаспар-крадій і до нас добрався! Справедливості, володарю!

Король Роман І зупинився, трохи подумав і рік:

— Гаспара-крадія вважати всім злочинцем, і всякому, хто злодія впіймає, нагорода! Дванадцять мішків срібла за Гаспара і ще дванадцять — за чарівний Келих!

Завіса знову відкрилась. На сцені тепер були декорації галявини, а в кутку — башти з заґратованими вікнами. Під намальованим кущем спав Стас-Гаспар.

На сцену вийшла Франка в образі медоземської дівчини минулого століття — в блакитній сукні без рукавів, вишитій сорочці та віночку. На її плечі сиділа іграшкова пташка.

Франка-Надія спочатку тихо ходила сценою, не помічаючи Гаспара, потім несподівано розкинула руки й затанцювала, відкриваючи вуста, щоб заспівати. Пташка злетіла (доволі ненатурально, на жаль) в інший бік сцени, з якого почувся голос.

Дехто з королівського ряду (один наш знайомий любитель приховувати свій статус) здригнувся від несподіванки, почувши його. Він знав сюжет, але тут було чому здивуватися — на сцені співала Франка, а чувся голос Ніки! Так вони вплели у свою п’єсу один із варіантів легенди, де Надія була німою.

Від співів прокинувся Гаспар. Вилізши з-під куща, він поправив зелений каптур. Заговоривши з Надією, крадій здивувався, як ніколи в житті: дивилась на нього дівчина, а промовляла пташка!

За декілька хвилин показали їх історію знайомства, яка закінчилась тим, що Гаспар, забувши від любові свою мрію, простягнув Надії Сяй-Камінь та Див-Ключ. Спочатку вона була в захваті, але потім впізнала і ключ, і камінь, і вкрадений меч, зрозумівши, хто її коханий. Нажахана Надія відсахнулась від нього, але Гаспар почав переповідати своє життя, пояснюючи, чому він це зробив. Дівчина слухала і не помітила, як її пташка полетіла далі, до башти, на якій висів королівський прапор, і розповіла всім, що Гаспар-крадій тут!

Першим на місце події прибув Грицько Горицвіт, який і відвів крадія у в'язничну башту. Бідолашний Гаспар і не пручався, настільки він був ошелешений. Його наречена втекла, забравши з собою всі вкрадені Дари. З вершини башти спустили петлю — символ майбутньої страти. Зазвучала тривожна і страхітлива музика.

Та з'явилася Надія, яка отримала від коханого Див-Ключ, і звільнила його. П'єса закінчилась тим, що вони пішли по світу, покинувши всі скарби у в'язниці — такий викуп вибрав Гаспар за своє життя. І знову заграла та ж мелодія, але тепер вона була переможна і піднесена.

Завіса закрилася, а через півхвилинки на авансцену вийшли всі учасники спектаклю — приймати вітання. Король, черниця, лікар... Мрія і Совість присіли з двох боків, розкривши свої плащі — пурпуровий і білий. І нарешті з-за завіси з’явилася головна пара — крадій і його Надія!

Всі семеро дивились на схвильований зал, який шалено аплодував, і не вірили, що все позаду, все вийшло, ніхто не збився і не засоромився. А ще — що закінчився цей божевільний і чудовий тиждень підготовки...

***

Як тільки відгриміли оплески і актори почали сходити зі сцени, Левко рвонувся за ними, але вчасно згадав, хто ж він. Разом з усім почтом пройшов до бенкетної зали, відсидів хвилин десять... а потім тихенько вийшов, ніби ненадовго.

Пробіг тьмяним коридором, на щастя, пустим, і вийшов на шкільний двір через неголовний вихід. На подвір’ї не було можливості сховатися — навіть якщо зняти вінець, темно-сірі шати Срібного Панича залишаться. Всі його бачили на прийомі по ліву руку короля...

Що ж, треба вже закінчити з цим усім: хованками, стеженням за Гостями і страхом до них підійти. Левко випрямився і спокійним кроком направився до театралки, ніби так і треба. Школярі, які ще залишались на подвір’ї, з цікавістю дивилися вслід, але нічого не казали, — і через мить він був у цілі. З-за дверей чувся сміх, гуркіт посуду та фрази типу «Класно я тебе штрикнув, ага?» чи «Треба було тобі таки дати сокирою!».

— Вечір добрий! Можна зайти? — спитав хлопець (це обов’язково треба питати перед входом до місця, де актори перевдягаються!). Хоча зараз вони явно сиділи всі разом: чулися хлоп’ячі і дівчачі голоси.

— Левку, ти? Заходь! Ми тут святкуємо, — відповіла Франка, ще й пояснила іншим: — це наш знайомий, він теж дещо придумав для п’єси і навіть врятував її — пожертвував каптур!

Після такого представлення Левкові нічого не лишалось, як скоріше заходити: крізь темний передпокій до кімнати для репетицій. Хлопець почав свою розповідь (майже промову) заздалегідь, ще від дверей — хотів трохи підготувати тих, хто сидів у другій кімнаті, до своєї появи. Хоча що говорити?.. Здається, все, що спаде на думку.

— Ви гарно виступили! Правда, я й не сумнівався. До речі, моїм батькам теж сподобалося, і вони запрошують вас у гості, — з цими словами він вийшов на світло, розглядаючи компанію за столом. На нього сяйнули сім пар очей — троє темних, четверо світлих — але ніхто нічого не відповів.

— Мене звати Левко, до речі. З Франкою і Веронікою вже знайомий, а з вами — ось знайомлюсь. Хто я такий, ви, певно, здогадалися, — мовив він, злегка торкаючись свого вінця, — а от я не можу вгадати, хто з вас четверо приїжджих.

Запала хвилинна мовчанка. Було видно, що медоземці дуже заскочені несподіваною появою королевича, а от гордосвітяни скоріше розглядають його з цікавістю, хоча теж нічого не кажуть — напевно, чекають продовження промови.

— Так ти... ви.. королевич?! — першою знайшлась Франка.

— Ваша Високість? —мовив Паша тихо: чи то налякано, чи то насмішкувато.

— Так! Я не казав спочатку, бо мені це не надто подобається, — скривився хлопець. — Я прийшов познайомитися і запросити вас всіх на мій день народження. Він буде в суботу. З вами мені якось легко було подружитися, не те що з дітьми придворних. А з вами, Гості з Гордого світу, сподіваюсь, я теж знайду спільну мову,— злегка посміхнувся Левко до приїжджих, — от тільки одне прохання... не звіть мене “Високістю”.

І знову всі завмерли. Першою відповіла Оля:

— Не хвилюйся, не будемо, — і підійшла до нього, стаючи врівень, — тим більше, що ми одного зросту, правда?

— Ти навіть трохи вища, — посміхнувся Левко, зовсім не образившись, і присів до столу, де було те, що принесли з дому: сік, квас, пиріг з абрикосом, смажені рибки та насіння, а також вермішель швидкого приготування, яку приволік хтось із гордосвітян. Франка за десять секунд представила йому всіх. Звісно, запам’ятати було складно, бо звучало це як «Стаспашаолявіоламарко».

— Дуже цікаво буде потрапити до палацу, — розпочала світську бесіду Віола. Їй не сподобався Олин вибрик, і вона хотіла його загладити. — І Ви перший королевич, якого я бачу! Спасибі за запрошення!

— До речі, — мовив Стас, — це ж твій ... ваш ... твій каптур?

«Дякую!» — «Нема за що!», «А що тобі подарувати?» — «Ой, все одно», «А як одягтися?» — «Це буде костюмований бал»... Бесіда текла далі, потроху всі оживали, а от Вероніка просто кліпала очима, враз втративши мову. Левко, їхній із Франкою таємний друг... той, хто так цікавився і її малюнками, і її життям... королевич! Не просто якийсь шляхтич, як думала подруга, а спадкоємець престолу. Лев Данилович Медоземський. Це навіть у голові не вкладається...

Вона хотіла щось сказати, та не знала, як приткнутися в таку жваву розмову: Левко розпитував про Гордий світ і його порядки. Вероніка мучилась, нудилась, врешті зібрала пусті склянки і пішла надвір помити — це був привід, щоб втекти і розібратись із думками.

Вона, закатавши рукави своєї костюмної ряси, мила в маленьких ночвах чашку за чашкою. Раптом світло за спиною заслонила чиясь постать.

— О, ти тут? Добре, що ти вийшла: хотів тобі дещо сказати.

Серце гупнуло радісно. Що ж Левко скаже? Ось так швидко подарує їй заповітні три слова? Чи чотири? Та що там, і двох вистачить... Але він сказав інше:

— Мені сподобалось, як ти грала. Хоча, чесно кажучи, твоя роль могла бути і побільше!

— Дякую, — вона опустила вії. — А я завжди мало граю. Більше малюю. І готую костюми.

— І зашиваєш каптури...

Обоє пирхнули.

— Спасибі тобі ще раз, — мовила Вероніка і продовжила, незважаючи на жартівливо-гнівне «скільки можна дякувати!». — І за каптур, і за те, що допомагав у підготовці, і за те, що прийшов! Я вже думала, ти забув обіцянку. Так рада, що помилилась.

— А я радий, що ти мене чекала, — відповів Левко, навіть не задаючи питання «як же можна було мене не помітити на першому ряду?».

Два сяйливі погляди — і дві ніякові посмішки. Треба було сказати ще щось, але побутове в голову не лізло, а завітні три (чи два, чи чотири) слова зараз все одно не скажуться... Чашки тим часом швидко скінчились.

— Що, ідемо до інших?

— Ні, я вже з ними попрощався. Мені ж до батька треба, я буквально на десять хвилин утік. Тож пішов я, з бенкету на бенкет!

— А ще прийдеш? — на диво спокійно спитала Вероніка.

— Нескоро. Цей тиждень у мене підготовка, а наступні два — ритуал Пошуку Голосу, гори воно вогнем, це чотирнадцятиліття... А от потім постараюся навідуватися.

Помітивши тінь розчарування на її лиці, Левко поспішив нагадати:

— Але ж ми побачимося на дні народження. Через дев’ять днів! Знайди собі гарну сукню на бал — може, щось буде у костюмерній. Тільки не цю чернечу рясу! Все, до зустрічі, Вероніко!

І він побіг по пустому дворі так, як королевичу носитись зовсім не личить. Ніби нічого не змінилося, і він так і залишився тим хлопцем, що колись заліз у шкільний сад через паркан.

Кінець першої частини

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Магда Май
26.10.2022 22:55
До частини "Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)"
Гарно, легко, цікаво.  Віршовані слова для акторів написані дуже правдоподібно, я наче бачила все, що відбувалося на сцені. Дякую за чудову главу, чекатиму продовження)
Марія Пітішкіна
27.10.2022 15:51
До частини "Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)"
Ой, дякую, я якраз думала, як ці вірші читаються, добре чи ні) Рада, що вийшло правдоподібно. Новий розділ треба підредагувати, а так він готовий, напевно, скоро буде)