Розділ другий. "Клуб мандрівників між світами"

Саме так назвали цей проєкт. І через пару тижнів троє друзів-семикласників відправилися на перші збори! Еге ж, навіть Паша, який так боявся, що «пише фігню» в своєму творі. Видно, комісія, яка вибирала учасників, оцінювала достойно не лише плани звершень, як у Олі і Стаса, а й просто думки. 

Вони зайшли до зали у «Малій академії наук», де мали відбуватися збори. Серед високих дев’ятикласників та підфарбованих десятикласниць почували себе трохи незручно. Аж тут Оля помітила їх ровесницю, яка самотньо стояла біля вікна. Це була гарненька дівчинка... чи скоріше дівчина — настільки по-дорослому вона себе тримала, хоча на вид їй було тринадцять. Середнього зросту, струнка, з хвилястим русявим волоссям, яке збігало на спину, вона дивилась крізь шибку на квітучі зарості бузку і перебирала пальцями намисто. І враз обернулася, кинувши погляд на тільки-но прибулих. Оля їй посміхнулася — і з цієї усмішки виникла розмова. 

— Привіт, мене звати Оля, а тебе?

— Віола. Приємно познайомитися, — відповіла дівчина. 

— А з якої ти школи?

— З третьої. 

Тут в розмову втрутився Паша:

— Але ж третя школа... початкова! 

— Ваша — так, наша — ні, — відповіла Віола. — Я з Костянтинівки.

— Ого, і ти будеш їздити на кожне заняття аж звідти? — Стас із повагою подивився жительку найбільшого села Європи (принаймні, так стверджували всі місцеві).

— Я і так їжджу двічі на тиждень у музичну школу. 

— А на чому граєш? Чи співаєш? — зацікавилась Оля, але тут же поспіхом додала. — Хоча не відповідай, я сама вгадаю. На гітарі, так? У тебе пальці загрубілі. 

— На укулеле, —посміхнулася нова знайома. — І співаю також. Я взагалі і хочу поїхати в Ялмез заради музики. Мені здається, там легше стати відомою... 

Але далі розповісти про свій план вона не встигла: всіх покликали за парти, бо починалися збори. Стас і Паша сіли за одну парту, а Оля і її нова подруга — за іншу, радіючи, що можуть самі вибирати собі сусідів (у класі ж усі сиділи строго «хлопчик-дівчинка»). І нарешті почалися збори! 

Тепер-то їм і розповіли про все конкретніше. Як було відомо, біля їхнього міста півроку тому знайшли новий прохід до Ялмезу. Він знаходився за селом Мирним, недалеко від заповідника «Кам’яна Могила». Деякі дослідники навіть виробили теорію, що всі легенди про тутешнє «місце сили», загадкові енергії тощо виникли через те, що колись раніше тут вже був прохід до іншого світу. 

 Ініціатором конкурсу виявилася держава, що знаходиться на тому боці, — Медові Землі. Тамтешній король вирішив, що, раз вихідці з Землі не перестають проникати до країни, слід налагоджувати контакти на тісніших рівнях. Він домовився з українським урядом щодо приїзду багатьох спеціалістів, журналістів, а також студентів та школярів. 

Другим завданням для подорожі виявилося скласти свою детальну анкету, а також пройти кілька психологічних тестів. Далі було випробування терпіння і наполегливості — до Ялмезу зможуть поїхати лише ті, хто ходитиме на всі заняття і регулярно виконуватиме завдання. Оскільки починались літні канікули, це було не так і легко...

Сам клуб вели вчителі та декілька волонтерів, деякі навіть бували в Ялмезі. Загальною метою було виокремити потрібні кандидатури та познайомити цих дітей з медоземською культурою і законами. Окрім Віолетти Сиренко, з нашими героями познайомились восьмикласники Олег і Руслан та близнючки Маргарита і Маріанна з дев’ятого класу. 

Повертаючись додому, Стас спитав у друзів:

— Як думаєте, хто з учасників пройде?

— Я впевнена, що пройде Віолетта, — відповіла Оля. — І ми, звісно.

— Чому ми? Чому Віолетта? — в один голос запитали хлопці, так що їхня подруга засміялася.

— На мій погляд, Віола точно доб’ється свого. Подумайте, вона ось уже два роки їздить у місто на заняття з гітари майже кожен день? А їй же далеко! Ні, вона точно поїде — якщо не передумає. 

— Ти так кажеш, бо подружилася з нею! — пробурчав Паша. Оля трошки образилась: у їхньому класі дівчата її не дуже любили, а ця знайома, здавалося, могла б стати гарною подругою... Але виду не подала, а лише далі пояснила:

— Ну а ми теж зможемо поїхати — тому що будемо разом готуватися і все підказувати! А також можемо розділити обов’язки: Стас знає багато про Ялмез і буде читати лекції, Паша вміє ставити каверзні питання — може нас перевіряти, ну а я слідкуватиму за тим, щоб ви все запам’ятали і не лінувалися! 

***

А тим часом далеко і водночас близько (Ялмез, Медові Землі, Олександрівський замок, кабінет королівського силодія) відбувалася розмова. Хлопець із довгим рудим волоссям і його наставник обговорювали жителів протилежного світу. 

— Учителю, скажіть, це правда? У передгір’ях Соснових Висот знайшли вихід до іншого світу? — спитав Левко. 

Майстер Дигер відповів не відразу. Він дивився у вікно, намагаючись розгледіти у багряних променях полум’ярів, які завжди злітаються при заході сонця. Справжній силодій міг побачити створінь, відмінних від людей, якщо добре напряжеться. Він же завжди бачить лише одну з них...

— Так... Ти почув це від батька? — не відриваючи погляду, мовив учитель. 

— Та всі балакають, — протягнув Левко, не бажаючи видавати сестру Уляну. — Добре було б їх побачити! 

— Кого? — перепитав Дигер, в якого саме зараз не виходило побачити духів вогню. 

— Та іншосвітян! Цікаво, які вони? Шестирукі, як боги Гінду? Песиголовці? Привиди? Невидимки?

— Такі ж люди, як ми з тобою. — Майстер Дигер Инт нарешті полишив марні спроби й відвернувся від вікна. — Як прийде час, ти їх побачиш. Твій тато не та людина, щоб залишити у спокої нових сусідів, не дізнавшись усього до краю. Так що наберись терпіння, хлопче.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.