Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (до антракту)

Прем’єра нової постановки шкільного театру!

Спектакль для Золотого та Срібного Панства!

Запрошуємо у п’ятницю о п’ятій на виставу

«Гаспар-крадій»

Саме така афіша красувалася і ззовні школи, і всередині, а найбільша висіла на дверях танцювального залу на другому поверсі. На ній був зображений злодій із мішком та красуня з пташкою, а також написані ролі й імена акторів.

Гаспар-крадій — Станіслав Хроленко

Надія, сторож Дару Тварин — Франческа Джованкова

Вогняний Змій, сторож Дару Полум’я — Марко Марич

Ян, сторож Дару Землі — Павло Бігало

Йоля, сторож Дару Світла — Ольга Рябчикова

Сестра Вероніка, сторож Дару Повітря — Вероніка Марич

Мадлен, сторож Дару Води — Віолетта Сиренко

Гриць Горицвіт, сторож Дару Рослин — Павло Бігало

Король Роман Славний — Марко Марич

Совість Гаспара — Ольга Рябчикова

Мрія Гаспара — Віолетта Сиренко

Режисер — Франческа Джованкова

У п’ятницю ввечері дійство розпочалося. У напівтемній залі високі вікна закривали штори, але тоненькі промінці все ж просочувалися крізь них, висвітлюючи парадні костюми школярів та вишукані шати придворних, танцюючи на золотих вінцях королівського подружжя і срібних — їхніх дітей. Дальній кінець зали теж скривали пурпурові завіси, на яких лежали яскраві плями світла — за ними ховалася сцена, яка мала бути яскраво освіченою, щоб притягувати погляди у темряві.

А за невеличкими дверми у її правому боці, в кімнатці, де лежало все потрібне для вистави, сиділи семеро підлітків і двоє ще менших дітей — сестра і братик режисера. Лаура і П’єро Джованкові дивилися, як їх старша сестра роздавала останні накази своїй трупі, в якій дехто виступав вперше:

— Головне — не бійтеся! Ми з вами добре попрацювали і зіграємо теж добре, не хвилюйтеся. Знайдіть якесь миле обличчя і дивіться на нього. А щодо того, що там сидить сам король, Золотий пан... Ну, уявіть, що це не він, а ваш найкращий друг — і грайте як для близької людини.

— Мої друзі всі тут, — промурмотіла Оля, — кого мені уявляти?

— Вероніко, можеш збігати подивитись, чи всі розсілись? Треба починати, — ніби не чула її, мовила Франка.

Ніка тихенько вийшла сцену і подивилася в дірочку на завісі. Лише товста тканина відділяла її від темного моря, повного людей — і десь серед них мав бути Левко. Він же обіцяв прийти, щось бурмотів, що буде не такий, як завжди. Погляд ковзнув першими рядами, де сиділи придворні, і відштовхнувся від витонченої фігурки королівни у бездоганно-білій сукні. А за нею сиділа королева вся в золотому, а за нею буде король... ні, далі краще не дивитися, треба залишити хоч трохи самовладання на п’єсу.

«Грати як для друга, еге ж, Франю. А якщо він не прийшов?..»

Мовивши це до уявної Франки, Вероніка повернулась до справжньої і доповіла, що можна починати, всі на місці. Крім одного хлопця, але про того, хто забув обіцянку, і думати не треба.

— Все, починаймо! Лаурочко, ваш вихід. Прослідкуй, щоб П’єрошка не звалився зі сцени. Марку, Стасе — ви наступні. Ну, з Богом!

***

Перед ще закритою завісою пішли двоє — нянька та її вихованець, молодші Джованкові. Няня співала малому Гаспару:

Чи буває гроза восени?

Серед літа чи йде сніг?

Хто б природу приборкать зумів

Той щасливий би був чоловік.

Навесні не палають поля,

Взимку квітів нема у траві.

Той, кому підкорилась земля

Все спочатку зробив в голові.

Хлопчик питав няню, як таке можливе, та вона лише співала. Тому він зітхав, а потім зістрибнув зі сцени, роблячи вигляд, що летить (внизу П’єрошку підхопила мати, а потім відвела обох дітей у зал, на їхні місця).

Завіса відкрилась. На доволі пустій сцені уже почалась дія: Марко у ролі тензійського воїна крутився по всій сцені, виконуючи найвидовишніші прийоми. Настав-таки його момент слави: тепер його вміння побачить не лише однокласники, не лише школа, а й королівська свита!

Несподівано з-за тренувального манекена, що стояв у напівтемному кутку сцени, метнулася невиразна постать. Вогняний Змій якраз був до неї спиною. Повернувшись на шум, воїн не помітив важливого руху: чужинець смикнув непримітний важіль.

Вогняний Змій люто кинувся на пролазу, та не встиг до того добігти, як важезний дерев'яний бовван на ланцюгові вдарив його потилиці. Славетний боєць загинув від власного ж тренувального реманенту! Задоволений Гаспар, перевіривши, чи помер воїн, забрав у того меч — дар Сил Вогню.

Поки мінялися декорації, перед завісою два старшокласники пронесли ноші з тілом померлого Змія, протяжно декламуючи плач у тензійському стилі:

Як смолоскип твоє життя сіяло,

та впав на нього важкий кожух смерті,

Побитий воїн вражою рукою!

Твоя премудрість, Змію, нас лякала,

Та більше ми вжахнулись злодіянню:

І Мудрий перед хитрістю безсилий.

Прокляття вічне хай впаде на вбивцю

І крадія, що Дар від Сил забрав в нас.

Червоний пес з небес хай прийде

Загонить насмерть — Меч не допоможе.

Зі сцени раптом полилася зовсім інша мелодія, схожа на наспіви монастирів із Туманного королівства. З-за закритої завіси вибігла маленька черниця, що пригортала до грудей біло-блакитну хустку. Слідом за нею вискочив і Гаспар, наздогнав її і, не слухаючи її лементу, штрикнув її прямо в серце. Розлилася по білому убрусу кров, та Гаспара це не займало: спокійно висмикнувши з рук дівчини хустку, злодій прослизнув за завісу.

Нарешті стало видно сцену. Декорації зображували швенцекрайський заможний будинок: стіл, скриня, колиска, килимки, свічки різних кольорів і форм. Тут жили двоє Сторожів Дарів Сил — шахтар Ян та вчителька Йоля. По сцені метушилась Оля-Йоля, намагаючись і підмітати, і дитину в колисці гойдати, а на столі її чекала стопка зошитів на перевірку.

— І як я можу все встигнути? — бідкалася Йоля, потім перечепилася, впала, голосно зойкнула, від чого з колиски донісся плач (насправді він йшов з-за сцени — дитинку озвучувала Вероніка).

— І дім веди, і дитину гляди, і зошитів купа! — примовляла вчителька ласкавим, але невдоволеним голосом: намагалась заспокоїти малюка. Дитина кричати перестала, аж раптом почулося гучне “Вечур добри!” — повертався додому Ян. Маля знову запротестувало.

Вони вдвох перепробували всі способи, щоб заспокоїти дитину — і годували, і гойдали, і пісні співали, і пелюшки міняли, аж раптом Йоля придумала:

— А чому б нам не покласти до колиски Сяй-Камінь? Хай синок пограється...

Пошукавши Дар Сил Світла деякий час, подружжя зрозуміло, що він, напевне, у скрині, від якої недавно загубили ключ.

— Це не проблема в нашому сімействі, — сказав Ян і дістав свій Дар — Див-Ключ. Обоє схилились над скринею, аж раптом в кімнату зайшов несподіваний гість — Гаспар-крадій! Стас, який його грав, дивився на обох диким поглядом, від якого деякі в залі здригнулись.

— Віддайте мені ваші Дари Сил, чи я вас усіх закопаю! — страшним голосом сказав він, погрожуючи мечем.

Паша кинувся на ворога і був збитий з ніг, а Оля схопила одною рукою ляльку з колиски, а іншою — ножик зі столу. Та ніж проти напіврозумного Вогненного Меча — лише іграшка. Гаспар граючись відбив її напад і приставив своє лезо до дитини. Під розпачливі крики він забрав і Див-Ключ, і скриню з Сяй-Каменем і пішов за куліси. Завіса закрилася, а за нею глядачі побачили яскраве світло, що поступово розгорялось — Гаспар відкрив завітну скриню. Настав антракт.

***

— Щось ранувато перерва....— мовив король Данило до найближчого оточення.

— Минуло всього лише півгодини, — відповів Дигер Инт, королівський силодій і наставник спадкоємця. — До того ж це діти, Золотий Пане, як змогли, і так поставили — і то молодці.

Від ока короля не сховалося те, що вчитель сидів усю дію, не кажучи ні слова, і дуже поблід в кінці. Данило знав Дигера з дитинства, знав і про його захоплення Силами, яке виросло у придворну посаду. Щоправда, злі язики казали, що з Инта поганий силодій — але що зробиш, інших в королівстві нема, самі шарлатани... Може, Дигера зачепила ця тема?

— Як вам п’єса, майстре? — спитав Данило, ніби просто так.

— Для п'ятого класу забагато вбивств, — посміхнувся чоловік у брунатному. — А якщо серйозно, то доволі дивно, що діти обрали таку тему. Тим більше, що там грають і гості з Гордого світу…

— Саме так! — підтвердив королевич, вишукуючи на програмці імена, — це Станіслав, Ольга, Павло та Віолетта. Здається, так мені подруга казала. Я не встиг поки з ними познайомитися. Може, сьогодні вийде?

— Швидко освоїлися… — сказала королева. — Синку, хочеш, піди з ними поговори, якщо хтось вільний, познайом Улянку зі своїми друзями.

— Дигере Мартиновичу, а чи не спробувати нам цих підлітків для нашої справи? — коли королівські діти пішли, повернувся до насущної проблеми Данило.

— Це була б гарна ідея, Золотий Пане, — мовив учитель. — Адже серед ровесників королевича охочих так і не знайшлося, а для ритуалу Пошуку Голосу краще послати зі спадкоємцем хоч когось. А ще мені здається, з них були б добрі Голоси Сил — видно, що їм цікава ця тема.

— Ох, майстре, ви знову за своє! Звичайно, можна запропонувати їм повчитися силодійства, але для цього вони мають бути готові! Ви чогось думаєте, ніби діти з іншого світу підійдуть краще за нашого Лева, — зітхнув Данило.

— У будь-якому разі, дорогі мої, — мовила королева Мелітіна, — ми можемо лише запропонувати і те, і те цим дітям. І до речі, чого ви говорите лише про гостей із Гордого світу? На запрошенні написано, що режисером була якась аубійка, Франциска чи якось так? Тобто вона обрала тему. Думаю, краще запросити на наше свято всіх учасників вистави. Даниле, ти не проти?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.