Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина перша. Перпендикулярний світ. Розділ перший. Обмін учнями
  • Розділ другий. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ третій. Команда в штабі
  • Розділ четвертий. Земля — Ялмез
  • Розділ п'ятий. Новий рік у новому місті
  • Розділ шостий. На шляху до Сил
  • Розділ сьомий. У театралці
  • Розділ восьмий. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ дев'ятий. Де тонко, там і рветься
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 26. Вогонь і вода
  • Розділ 27. Крапки над і
  • Розділ 18. Різні лики вогняні

    Ватра, вогнище, багаття!

    А вогонь один? Та ні!

    Різні назви, різні плаття,

    Різні лики вогняні.

    Дмитро Павличко, «Слово»

    *** 

    Вранці було парко, та похмуро. Коли жителі Королівства серед руїн вийшли надвір, то виявили, що стало значно тепліше. Здавалося, самі червоні стіни замку виділяють жар.

     — Коли так, то можна трохи роздягтися! — вдоволено посміхнувся Дигер Инт. Усі так і зробили: зняли плащі, а дехто навіть і верхні кофтини, залишившись у сорочках. 

    — Так парить... Ніби до грози, — зауважив Левко.

    — Та, чи бувають грози восени? Дуже рідко, — відповів Марко. 

    Він же, збираючи хмиз, виявив, що кущі бузку і шипшини розквітли, і покликав усіх подивитися на це диво. Великий і маленький кущі стояли близько, а розквітлі гілочки майже одна одної торкались. 

    — Ніби весна прийшла... — прошепотіла Вероніка. 

    — Та ні, весною такого не побачиш — коли цвіте шипшина, бузок уже в’яне, — відповів майстер Дигер.

    Левко подивився на дівчат, згадав, що придворний етикет приписує робити в таких випадках, і зірвав їм по квіточці: рожеву Вероніці, а фіолетову Віолі. Однак обидві не дуже зраділи подарунку: він же був не тільки для неї, а й для суперниці! 

    Вероніка вставила свою шипшинку в дірку для ґудзика на сорочці, помилувалась, як гарно виглядає блідо-рожеве на пурпуровому. Віолетта слабко посміхнулась і подякувала одними губами: голос за ніч майже зник. А потім загорнула край гілочки в змочену водою хустинку і поставила на вікно їхньої «спальні» — найбільш цілої кімнати на першому поверсі. І, зробивши ці нехитрі дії, присіла зморена.  

    Чи справді вона була така хвора, чи більше прикидалась? Ніка не могла визначитися, та все одно це дратувало. А як не біситися, коли не зрозуміло, чи це Віолетка така противна, чи ти сама, яка призвела її до цього? 

    Віола кашляла майже всю ніч, і Дигер навіть спитав, чи не хоче вона повернутися до міста. Але та впевнено вибрала залишитися. Тут Вероніка начебто упевнилась, що суперниця — противна прикидачка, але все одно ніби щось муляло... Тому вона в збурених почуттях поставила варитися обід і могла бути вільна. 

    Вони вирішили, що на розвідку Віола сьогодні може не ходити, а приглядіти за обідом — разом із Дигером і Марком. Стас також залишався в таборі — продовжувати нюхати різні продукти. 

    Тож куховарка, стараючись не показувати суперниці свого щастя (вона ж все-таки добра, не треба...) отримала карту й олівець. І вони з Левком пішли на розвідку — вдвох!

    ***

    — Підемо сьогодні в альтанку? — запропонував Левко відразу, як вони вийшли з табору. Вероніка тільки захоплено кивнула і побігла слідом. 

    Маленький будиночок стояв на іншому березі озера, тож їм довелося б відійти від замку і дістатися лісом. 

    — Не загубимося? — спитала Вероніка.

    — Треба тільки не втрачати з виду Руїни і альтанку. Не бійся, тут має бути близько. 

    Ліс за межами Руїн зустрів їх прохолодно — у прямому сенсі. Там було темно і тьмяно, лише яскрів мох на коренях. Вітер згинав наполовину пожовклі гілки дерев, крутив у повітрі вже зірване листя. Вони пожалкували, що залишили плащі у таборі. 

    — Диви, тут гриби! Зберімо трохи? — гукнув Левко.

    Вони запхали стільки грибів, скільки влізло в кишені, нанизали ще декілька на лозину, Вероніка позначила грибне місце на карті. А далі можна було і в альтанку. 

    Аж нарешті дійшли! З-за темного громаддя дерев проглянула срібляста луска води і біла стіна. Альтанка знаходилась на півострові. Це була маленька елегантна споруда, по суті — одна кімната з дахом, який плавно переходив у колони. Посередині стояла лавка зі спинкою. Вони сіли і задивилися на озеро, в якому відображалося похмуре небо. 

    — От ми і прийшли, як і хотіли. Я такий радий сидіти тут, із тобою!

    Вероніка відчула, як у грудях потепліло. Аж сльози на очі навернулись. Ось те, чого вона прагла! Хіба що вона сама себе не задовольняє — але можна і потерпіти, адже заради цих слів все і робилося! 

    — І я рада, — тихо відгукнулася вона.

    — Все так добре, жаль тільки, що майстер Дигер воду мутить і що Віола хворіє, — продовжив королевич. Яке несправедливе життя — співачка втратила голос...

    — Заслужила, — коротко буркнула Вероніка мимоволі.

    — Тобто як? — підняв на неї очі Левко. — Ти... рада, що вона хворіє?

    Дівчина почула, що паленіє. 

    — Ні... але так їй і треба. 

    — Чому це? 

    — А тобі яке діло?

    — Мені є діло до всіх, хто пішов за мною! Ти що, не любиш Віолу? А я думав, ви подруги!.. — спантеличено вимовив Левко. 

    — Ще чого. Станеш із такою дружити! 

    — Та що вона зробила?!

    — Та як я тобі скажу! — закрила лице руками вона. — Сам маєш знати. 

    — Чого це я маю знати? 

    — Е, та що тобі говорити! — у відчаї махнула рукою Вероніка.

    — І все-таки поясни, — зажадав Левко. — Я що, провидець?

    — Був би ти провидець, бачив би... як вона лізе до тебе! — нарешті вимовила Вероніка. — А може, тобі це подобається? 

    Крикнувши це, вона злякалась і підскочила. 

    — Та що ти таке кажеш, не видумуй, — почав Левко. — Вона нормальна, просто не така, як ми.  

    — Бачиш? Ти її захищаєш. Значить, точно вона тобі голову закрутила. А на мене і мої почуття тобі, видно, плювати!

    Вероніка сама не помітила, як вибовкнула останню фразу. А зрозумівши, вся спаленіла — як можна хлопцю першою сказати про почуття?! І, не зносячи вигляду Левка, який нічого не казав, не вибачався, а сидів, ніби закам’янілий, побігла — туди, звідки вони прийшли. 

    — Сті-ій! — запізніло загукав Левко, та вона не повернулася. Тоді він побіг у ліс, не знаючи, що пошуки будуть марними. 

    ***

    Віолетті ж лишився Марко. Він мовчки розбирався з хмизом, вибираючи малі гілки для розпалення. Потім знову чистив меч. І лише співчутливо позирав, як дівчина кашляє, але розмову не заводив. Віола була йому вдячна — говорити зараз точно не хотілося, кожний вимовлений звук спричиняв біль у горлі, а кашель — у грудях. Марко дивився з жалем на її муки. Врешті не витримав.

    — Я скоро повернусь, а ти поки постав води грітися, — мовив і пішов.

    Віола трохи здивувалася — вони ніби все зробили. Коли він повернулася, вода вже кипіла. Марко кинув туди жменю трави. 

    — Буде тобі зілля лікувальне, — пояснив він. 

    Минуло кілька тихих хвилин, і воно було готове. Віола подивилась на Марка з дякою і відпила. Напій трохи втишив неприємні відчуття в горлі, м'якою хвилею прокотившись всередину.

    Марко подумав, що хоч якась користь з'явилася від його перебування тут, на руїнах. От якби ця красуня частіше так на нього дивилася! Знав би він, до чого призведе його лікувальне зілля!

    Через півгодини Віола закашляла ще дужче, а на додачу розчихалася. Майстер Дигер прибіг, поговорив з нею, діагностував алергію (видно, він був і не признаним цілителем, а не тільки силодієм).

    — Марку, що там у тебе в зіллі було? — почав допит вчитель. 

    — В основному м’ята, а ще трохи плодів шипшини і навіть базилік (знайшов неподалеку). Це не мало дати такий ефект! — дуже спантеличено виправдовувався горе-зіллєвар. Йому  і дивитися було соромно на Віолу. 

    Тим часом майстер Дигер збігав за своєю аптечкою. 

    — Ось як ми зробимо. Тримай, це від алергії, — простягнув дівчині таблетку, точнісінько таку, яку можна було купити в аптеці в Костянтинівці — видно, беріг із Гордого світу. Відразу повіяло домом.

    — Та в мене ніколи алергії на м’яту не було... — засумнівалась хвора.

    — Навіть якщо і не алергія, то нічого поганого не буде. Максимум — захочеш спати. 

    Марко, побачивши «чужоземну» таблетку, ще більше знітився і втік — нібито збирати хмиз, якого і так було завались. Майстер Дигер повернувся на другий поверх до Стаса. Віола залишилась сама, і трохи засумувавши, вирішила прогулятися. 

    ***

    Вероніка бігла лісом, не розбираючи дороги, аж поки знайшла якийсь темний куточок, зарослий шипшиною. Втомлено впала під кущ і віддалась риданням. Як можна було все зіпсувати за одну бесіду?! Та ще й тоді, коли нібито все мало бути добре... Як тепер Левку в очі дивитися?.. 

    Ще не відплакавши, побачила ледь помітну зміну освітлення. Що ж це?.. Колючий кущ виявився всіяним маленькими білими вогниками. Вони перекочувались гілками, ледь чутно шипіли. Видовище було таке захопливе, що Вероніка трохи забула свою печаль. «Шипшина так називається, бо шипить?..» — прийшло в голову якось відсторонено. 

    Дівчина встала й несміливо торкнулася одного з вогників. Враз почувся тріск, і з білої кульки стрельнула маленька блискавка — розміром із ніготь. Вероніка відсахнулася, налякана, але боляче не було.

    — Не бійся мене, дівчинко, — здавалося, голос іде відразу з усіх вогнів.

    — Ти хто?

    Ніка чомусь згадала оповідь зі Святого Письма про Мойсея —там теж був кущ, що горить. Але ж цей не горить, а просто сяє?..

    — Я та сама Сила, яка дружить із майстром Дигером. Мене звати Яра-блискавиця, і я хочу тебе втішити. Розкажи, чому ти плакала?

    І враз поблякло все диво. Вероніка знову згадала свій сором — зіпсувала найромантичніше, що було у житті! Левко, певно, все-таки невинуватий — він же королевич, має слідкувати за всіма... Який же він добрий і спокійний, справжній шляхтич, і яка жалюгідна вона сама. Накричала на нього, а він же, як подумати, невинуватий… Це лише вона, вона одна тут така погана!

    — Не хочеш казати — не кажи, — відповіла їй Яра. З цими словами вогники почали відділятися від куща. Дівчина несвідомо провела очима низку сяйливих кульок, які летіли до неї.

    — Я і так знаю про твою біду, — ось один вогник торкнувся щоки.

    — І навіть можу тобі допомогти, бо мені підвладні почуття, — другий ковзнув плечем.

    Вероніка насторожено слухала, не сміючи ні перервати, ні погодитись.

    — Ти прагнеш помиритися з Левом, але соромишся, почуваєшся винною. Хочеш, я зроблю так, щоб у тебе вистачило сміливості? Я підсилю твою гідність, ти не будеш соромитися, а просто скажеш йому, все що хочеш. Не знаєш, що сказати? Я тобі підкажу! Не бійся, дівчинко, я знаю, що хочуть почути чоловіки від жінки. І не думай себе картати — зрештою, ти не так вже й винувата…

    — Ні, ні! Обійдуся без тебе! — закричала Вероніка, сама дивуючись своєму гніву. Їй здалося, що ця дивна Сила зазіхає на те, що має стосуватись лише двох — її та Лева.

    І тому побігла крізь світляний шум з того темного кутка — до всіх, до замку.

    Якби вона іще трохи подумала, то зрозуміла б, що ще в Яриних словах її непокоїть. Сила казала, що вона “не так вже й винувата”. Але Вероніка почувала, що вона все ще винна, і серцем була впевнена: навіть якщо це почуття забрати, вина залишиться. 

    *** 

    Віола у печалі йшла звичною дорогою до озера. Чогось зараз стало так ясно, що тепер, коли в неї зник голос, королевич на неї й не подивиться. Пішли ж он вдвох із Веронікою на розвідку — чи краще сказати «на побачення»?

    Озеро тихенько плескалося під похмурим небом. Десь за ним виднілося світле громаддя альтанки. Вони туди так і не сходили… А може, принц і Вероніка вже побували там сьогодні, без неї? Все пропустила. Якби то щось можна було змінити!

    Раптом вона відчула щось гаряче між шиєю і плечем. Перелякано озирнулася — і помітила яскраво-червону цятку, яка майнула назад.

    — Не бійся, — пролунав тихий голос, — ти ж знаєш про мене. Я Яра-блискавиця, подруга майстра Дигера.

    — Ота Сила? А… чому ти така маленька? — прошепотіла дівчина, яка уявляла всі Сили величними й страшними.

    — Я можу бути будь-якою, — голос Яри потеплішав, вона посміхнулась. — Для тебе вибрала такий образ.

    Віола придивилась — червона крапочка виявилась мініатюрною жінкою з крилами. Фея вогню чи світла…

    — Я бачу, ти страждаєш, і незаслужено, — зі співчуттям промовила Сила. — Що сталося?

    Дівчині так хотілося чиєїсь уваги, що вона просто розказала все, як було, ніби давній знайомій, — все, окрім бажання сподобатися принцу:

    — Дурня сталася. Голос зник. Чуєш, як я розмовляю? — просипіла Віолетта. — Це все Вероніка. Я теж, блін, розумна — напилася води, яку вона пропонувала, і от…

    — І все?.. Цьому горю легко зарадити. Я, звісно, всього лише блискавка, я не дуже добре лікую хвороби, але можу дещо інше. Як ти дивишся на те, щоб отримати новий голос?

    Дівчина з подиву не знала, що й сказати, ніби втратила не тільки голос, а весь дар мови.

    — Бачу, тобі конче необхідний мій голос! — засміялась Яра. — Не бійся, тут нічого страшного немає: просто всі чутимуть тебе, коли ти захочеш щось сказати. Всі, як і раніше, помічатимуть твої пісні, й радітимуть їх красі. А ще — ніколи не зможуть їх забути. Як жінка жінці — хіба я не знаю, що ти хочеш цього? Твій голос буде таким гарним, що неодмінно приверне увагу хоч короля, хоч однокласника.

    — І як ти це зробиш, цікаво? — за висловленою недовірою Віола сховала, що їй приємно називатися жінкою і її дивно хвилює можливість зачарувати голосом.

    — І мовлення, і пісня складаються з двох частин: того, що хочеш сказати, і звуків, якими це висловлено. Як душа і тіло. Ти даси мені душу своїх слів, а я зроблю для них тіло... — зрозумівши, що Віола геть нічого не втямила, Яра пояснила: — Ти будеш вимовляти слова, а я — доносити їх до розуму слухачів, поки в тебе не вилікується горло. А може, й далі…

    — Я не проти такого, але, думаю, ти маєш попросити щось взамін. Так у різних казках було. Чи ти з доброї волі хочеш мені допомогти?

    — Віоло, послухай. Ти права і так, і так: я справді хочу допомогти, і також я прошу щось взамін. Розумієш, моє покликання — виконувати мрії. Це те, чого прагне моя душа, і те, що дає мені поживу. Якщо ти згодна отримати голос — я буду радіти твоєю радістю й сумувати разом із тобою, а більше мені нічого не потрібно. Чесне слово.

    Віолетта подумала, що коли в неї ще з'явиться така можливість. Чому б і ні?

    —Тобто ти мені чарівний голос, а я тобі дружбу? Згода. Що для цього потрібно зробити?..

    — Дай подумати, — Яра мовила трохи капризно. — Чоловіків я цілую, а тебе... О, знаю! Відкрий рот! Ні, не бійся, все буде добре. Коли люди лікують горло, вони ж щось їдять чи п’ють? То ось тобі моя таблетка! 

    «Що, ще одна?!» — Віола відкрила рот просто з подиву.

    — Не бійся, це не розжарений вуглик для поета! — з цими словами Яра сіпнулась, з її руки злетіла іскорка, яка влетіла дівчині в рот. Горло обдало легеньким струмом, після якого — о диво! — біль нарешті стих. Вона вдячно подивилась на Силу. 

    — Можеш не дякувати! Все, тепер ми подруги і бізнес-партнерки! — згадала Сила гордосвітянське слово. — Іди, спробуй, чи діє?

    Віола радісно кивнула і пішла до табору. Настрій нарешті покращився. От всі здивуються її швидкому зціленню!

    ***

    Стас і майстер Дигер вже пів дня на другому поверсі вежі. І, як не дивно, хлопцю вже набридли заняття силодійством. А вам би сподобалось кілька годин нюхати фрукти, овочі, трави і землю? Навіть відгадувати стало не так цікаво, як спочатку.

    — Я б так хотів з нею познайомитися, вчителю! Не лише відчути присутність, а поговорити, — врешті мовив Стас, відкладаючи черговий листок (на цей раз базилік, який надибав Марко). — Коли буде можна?

    Дигер відповів, трошки подумавши, ніби прислухався до себе. 

    — Хочеш побачити? Яра не проти тобі явитися. Ти готовий?

    — Звісно, готовий! — відповів хлопець трохи розчаровано. — Але... навіщо ж я тут пів дня всяку фігню нюхаю? Можна було б і без цього?

    — Ех, Стасе! Всю мою науку забув. Яра може явитися будь-кому, для цього здібності тренувати не треба. Але якщо ти хочеш стати вправним солодієм, який сам може відчути будь-яку Силу — то попонюхати тобі ще доведеться. А зараз... Хотів побачити — дивись! 

    Силодій витягнув руку, вказуючи на щось. Повітря вмить наелектризувалося і задзвеніло. Раптом на його пальці зблиснула іскра. Мить — і тонка червоногаряча лінія прокреслила в повітрі чиєсь обличчя, плечі, всю поставу… Жінка, сплетена з сяйливих рисочок, посміхнулася й зробила крок до хлопця. Його кинуло в жар від її близької присутності.  Було і радісно, і хвилююче, і страшно — побачити живу Силу, сповнити мрію! На Стаса уважно глянули вогняні очі, опушені віями з маленьких пломінців. 

    — Я дуже рада тобі, юначе, — мовила Яра-блискавиця тріскучим голосом. — Така рада, як людська жінка, в якої народилося дитя. До цього моменту ми з Дигером були лише вдвох. Чого ж ти від мене хочеш?

    Стас кілька митей зачудовано розглядав її, а потім зібрався з духом і відповів:

    — Я так мріяв побачити якусь Силу, і ось переді мною Ви! Все, що я хочу — дізнатися побільше про інші Сили, про їхні Дари…

    Хлопцю здалося, що на словах "інші Сили" всі полум’яні лінії, що складали тіло Яри, ніби трохи пригасли. Чи ні?..

    — О, про Дари я маю що розказати! І навіть показати. Багато, багато чого... 

    Вона прикрила очі, майнувши вогняними віями. І враз знову відкрила їх, втупивши ясно-білі зіниці просто у хлопця:

    — Пропоную вам чарівний сон! Для того, щоб швидко засвоїти нові знання. Ти і майстер Дигер заснете дня на два, а я вміщу у ці години — всі подробиці життя того, хто останнім володів Дарами у наших краях. Згодні?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Магда Май
    22.05.2023 19:57
    До частини "Розділ 18. Різні лики вогняні"
    Така цікава й динамічна глава! Цікаво, як пов'язана Яра з легендарним крадієм? Теж хочеться дізнатися подробиці його життя. Сподіваюся, вони будуть правдиві, бо щось Сила недомовляє. 🤔
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше