Розділ сьомий. У театралці

Після уроків усі актори, а також Паша, якому було нудно йти додому самому, зібралися в театральному будиночку біля школи. Там було досить затишно: світло проникало крізь штори, забарвлюючи у червоне дві маленькі кімнатки. Декорації та костюми навкруги створювали атмосферу казки, яка тільки має початися, а поки ховається серед звичайних речей. Та скоро тиша розвіялася. 

— Значить, так. Вони змусили нас поставити п’єсу, причому майже за тиждень. Що ж, ми їм влаштуємо виставу! Саме те, що я мріяла зіграти на сцені завжди, але не наважувалася! Такого ще школа не бачила! — глаголила Франка. 

— Що це? Якесь «Убивство графині Аврори»? — з невеликим острахом спитала Вероніка. Вона давно знала Франку, проте не уявляла, що та може з таким апломбом рекламувати. 

— А може, 18+? — шепнув Паша під ніс.

— Це буде історія походеньок Крадія Гаспара! По всім відомим народним пісням. Пам’ятаєте, 

Гаспар заліз в скарбницю,

Узяв одну дрібницю,

А потім швенцекрайська рать

Не знала, де ж Див-Ключ шукать!

Шукали ми Гаспара,

Шукали по всіх шпарах,

А той крадій мав хитрий хист

Казали, що в нім дух нечист.

 Я придумала, як це можна показати на сцені. Хто за?

— А які ще є варіанти? — спитала Оля. 

— Можна поставити якусь вашу п’єсу, але це надто довго... 

— Та ладно, кльова ідея, — підтримав Стас, — які там є ролі?

— То давайте все ж Гаспара? Нам буде легко її поставити, бо там на сцені здебільшого два-три актори — сам Крадій та його жертва, — пустилася у пояснення Франка. — Плюс цієї історії у тому, що хай яка вона злодійська, в ній є те, що сподобається і вчителям із їхніми моралями, і хлопцям, і дівчатам — бо є і бійки, і романтика. Адже Гаспар не здійснив останній свій злочин, бо закохався у дівчину з Медових Земель. Моральна, патріотична, пригодницька любовна історія. 

 — Франко, можна я буду грати свою святу? — спитала Вероніка і тим висловила згоду.

— Ну звичайно! Я, напевне, буду Надією — ніхто ж не проти? А ви? Вибирайте!

І вона почала читати список ролей, у якому постійно повторювалося якісь сторожі — «сторож Дару Тварин», «сторож Дару Світла»...

— Стій-стій! Розкажи ж нам трохи цю історію! Звідки ми знаємо, як грати всіх цих сторожів? І що за дари? — спитала Віола.

— Ох, точно! Вибачте! Ви, напевно, знаєте, що у багатьох країнах зберігаються скарби, подаровані Силами? Гаспар прославився їх викраданням... У Медових Землях це були лікувальний келих та пташка, що може говорити голосом хазяїна — від покровителів живої природи. У Народу Свічок, країна яких знаходиться в горах — ключ, що відмикає всі двері, подарунок Сил Землі, металоящірок. А ще сяючий камінь, що дає міць добрим і відбирає у злих, від Сил Світла. На узбережжі Світанкових Земель Ауби, звідки я родом,  — це мушля, що призиває всі Сили Води. У Туманного Королівства — убрус, тобто шматок тканини, на якому можна побачити все на світі, і так далі... 

— Прикольно, а в нас для цього використовують гугл-карти, — вставив Паша. 

 — Гаспар викрав шість Дарів із різних країн. Для чого йому вони — невідомо. Напевне, спробувати вплинути на природу. Або просто перепродати, — посміхнулась Франка. — Першим він переміг Вогненного Змія з плем’я теньзі і забрав його славетний меч. Далі пішов у Туманне королівство, де у монастирі Сестер Розшуку Заблудлих зберігався убрус-карта. Він пробрався у скарбницю, коли всі черниці були на нічному богослужінні, і намагався викрасти його. Сестра Вероніка прибігла, щоб перешкодити йому, і Гаспар її вбив. Убрус допоміг йому набагато швидше знаходити інші дари. Згодом він дізнався про Див-Ключ, зрозумів, що це дуже потрібна річ, і викрав його та Сяй-Камінь у довісок, зарубавши молоде подружжя, що зберігало ці дари. Ключ допоміг йому обійти сторожу в Світанкових Землях, і нещасна Мадлен мала виправдовуватися перед своїм королем за втрату мушлі. Через місяць він обікрав Грицька Горицвіта, славетного лікаря з Медових Земель, і забрав келих. Король Роман визначив нагороду для того, хто спіймає злодія, та все було марно. Але, видно, Сяй-Камінь почав на нього діяти, і все зле, що було у Гаспарові, стало слабнути. До того ж він почав висліджувати Надію, що охороняла Дар Тварин, але вони її завжди рятували. Врешті-решт він в неї закохався, втратив пильність і потрапив у в’язницю. Наречена намагалася врятувати Гаспара, та не змогла: його засудили на смерть. Однак перед самою стратою він разом із Надією зник із Медових Земель. Де поділися Дари, ніхто не знає досі...

— Афігеть! — висловився Стас, — оце історія...

— Скажи, гарна? — засяяла Франка. — Як я бачу нашу п’єсу: ми просто покажемо всі його злодіяння, а в кінці — кохання до Надії. І закінчимо тим, що вона його рятує, а куди вони підуть, хай глядачі самі вирішують. Це легко поставити за тиждень. Ваша задача зараз — вибрати, хто якого сторожа грає, і, здається, комусь доведеться грати відразу двох персонажів.

Цим «кимось» виявився скромний Марко: він хотів грати Вогняного змія, бо як найкращий у класі мечник зміг би показати кілька фехтувальних рухів на сцені, а ця роль була найпершою, і він встиг би переодягтись ще й у короля Романа. На щастя, у Його величності було мало слів: він тільки виголошував вирок. Інші дві ролі дісталися Паші, який взагалі спочатку не збирався брати участь у виставі, але що зробиш, якщо хлопців не вистачає, а серед сторожів є лікар Грицько і шахтар Ян? Оля вибрала бути учителькою Йолею, охоронницею Дару Світла, а Віолетта — красунею Мадлен з Ауби. Ніка і Франка, як і хотіли, взяли ролі святої Вероніки та Надії, нареченої Гаспара. Самого ж крадія доручили грати Стасу. Той був тільки за: врешті-решт, вони навіть схожі у прагненні знайти Дари і пізнати Сили. 

Вони домовилися вивчити за два дні слова і зустрітися на репетиції у п’ятницю. Потім всі розійшлися: Марко з Веронікою мали йти до бабусі на інший край міста, Франка поки залишилася у театралці — передивитися костюми, а жителі Гордого світу самі пішли чужим містом: на щастя, жили вони всі поряд і недалеко від школи. 

 Погода з ранку змінилася: повіяв північний вітер, який пронизував наскрізь. Добре, що вони здогадалися взяти дещо з костюмів, щоб не змерзнути, і тепер крокували, кутаючись у плащі чарівників та воїнів поверх і так незвичних для них медоземських шат. Здавалося, все навколо перетворилося на театр, і навіть бліде сонце то ховалося за хмари, то знову, осяйне, виходило з-за них, як з-за куліс. 

Зараз вони вперше з приїзду залишились вчотирьох, і тепер могли поговорити, не зважаючи на жителів Ялмезу. Вчорашній день був ще трохи святковим, їх проводжав додому чи не весь клас, і тому здавалося, ніби новорічні веселощі продовжуються, а життя — це гра. А сьогодні нова реальність підступила зовсім близько: на завтра вже треба робити д/з, на післязавтра — вчити свої ролі, а навколо витають незримі Сили — чи реальні, чи колективна вигадка. 

— Щось я трохи від цього казкового життя втомився, — порушив тишу Паша. — Ці дивні медгородці, Сили, Дари... 

— Скажи? — погодилась Віолетта. — Мене дуже вразив наш клас. Якісь бабусі забобонні, а не підлітки... Невже вони справді вірять в усі ці небилиці? І навіть якщо вірять, то хай собі, але ж не можна вивчати ці Сили в школі! Вони б ще закон Божий вчили! 

—Його тут учать у недільній школі при церкві, — нарешті зміг вставити слово Стас. — А значить, для медоземців Сили — не предмет віри, а факт, який можна довести. 

— Ага, довести! Всі докази — це літописи та ще Дари, які двісті років тому викрали! 

— А ти хочеш, щоб на перше заняття силознавства нам запросили Силу? Знайомтеся, діти, це дух бурі, всім розкрити парасольки! — засміялася Оля. 

— Не вистачало ще такого! І дощу, до речі, не хочеться, такий вітер,— зіщулилася Віола. 

— Дух бурі, слухай сюди! Дай нам дійти додому сухими, — раптом гукнув у небо Паша. 

Всі підняли голови, хто — з цікавістю, хто — з фирканням, а хто насторожено. Хто його зна, що буде тут, в іншому світі? Але з вкритого хмарами неба не донеслося ні звуку, не впало ні крапельки. Ні в цю мить, ні в наступну...

— Сподіваюся, у Сил добре почуття гумору, хех, — врешті якось надто безтурботно сказав Стас. — Як би там не було, я хочу колись це таки перевірити. Через тиждень я не проти побачити якусь Силу. Не сьогодні, але колись потім...

Вони не знали, що з-за рогу будинку до їх розмови пильно прислухається якийсь хлопець у зеленому каптурі. Він майже вийшов назустріч мандрівникам, та в останню мить передумав. Напевно, не знав, як вести себе з тими, що сміються над Силами.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.