Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина перша. Перпендикулярний світ. Розділ перший. Обмін учнями
  • Розділ другий. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ третій. Команда в штабі
  • Розділ четвертий. Земля — Ялмез
  • Розділ п'ятий. Новий рік у новому місті
  • Розділ шостий. На шляху до Сил
  • Розділ сьомий. У театралці
  • Розділ восьмий. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ дев'ятий. Де тонко, там і рветься
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 26. Вогонь і вода
  • Розділ 27. Крапки над і
  • Розділ 28. Експерименти у Хатинці Надії
  • Розділ 29.  Хтось бреде собі самотньо із янголом на плечі
  • Розділ 26. Вогонь і вода

    Тихо було на Руїнах у цей світанковий час. Усі спали — і силодії у своїй вежі, і Марко з Віолою коло багаття. Здавалося, тут розкинулося сонне царство, ніби з казки про королівну Шипшинку — однак принца, який би міг розвіяти чари, не було. 

    А от чарівниця була. Одна лише Яра перебувала у світі яви — і вона не нудьгувала, а ткала сни. Вони, мов павутина, опутували сонних людей і передавали образи і відомості в обидва боки. 

    Маркові снився темний лабіринт. Він бігав ним, крушив стіни, які розліталися, ніби примари у вежі, де була схована Віола. І сама дівчина десь там теж була — але і вона вислизала, наче привид, і Марко ніяк не міг її врятувати — тож залишалося у відчаї рубати стіни направо і наліво. 

    Дигер і Стас бачили один сон на двох. Вони спостерігали, як чоловік із хитрим і безжальним поглядом ховається у якихось темних будовах. Він уже мав на поясі меч, схожий на той, що вони бачили у Марка, і зараз явно шукав якийсь іще Дар Сил...

    Віолі снилися пісенні змагання, у яких вона перемогла всіх інших учасників (а це були тільки хлопці і юнаки різного віку, що дивилися на неї із захопленням). Їй дали кубок, всі вітали, запросили на банкет... Але той, хто посів друге місце, високий темноволосий хлопчина, запросив її прогулятися. Вони ходили і бігали нескінченними коридорами Дому Культури, аж поки знайшли тиху місцинку — якраз для поцілунків. Та враз виявилось, що вони цілувались відразу за сценою: завіса відкрилася, і прожектор засвітив прямо в очі... 

    *** 

    Віола прокинулась. Сонце било в обличчя, трохи хотілось пити. Вона встала, подивилась на сонного Марка якось із жалістю. Пошукала води — та її не було. Згадала, як хлопці пішли за нею вчора ввечері (як давно це було!), але покинули відра на березі при перших звуках співу Сирени. Сходити, чи що? Та він же знову подумає, що загубилась...

    Настрій був сумно-мрійливий. Будити Марка не хотілося, тягнуло хоч трохи продовжити чарівну атмосферу сну, а він почне підганяти в дорогу... Тож Віола тихенько гуляла навколо.  На вікні їхньої спальні стояла гілочка бузку у висохлій вже хустинці — ота, що подарував Левко. У середині ж вежі висіла сукня, в якій з’явилась на Руїнах — та сама, з Франчиного театру, яку вона вбирала на бал. Дівчині раптом захотілося її ще раз надягти. Приводу немає? Та ні, є!

    «Який у мене брудний одяг, страх! Та й не дивно — як повалятись на підлозі закинутого замку, то й не таке буде... Можна випрати светр, а також набрати води — і заразом прогулятись у платті до озера»

    Жаркий светр і набридливі брюки були зав’язані у клунок,  а прекрасна шовковиста тканина прохолодила тіло. Віола взяла з костровища обгорілу гілку й написала на стіні записку для Марка «Пішла за водою», а тоді відправилась на озеро близькою дорогою. 

    Теплий вітерець розвівав її розпущене волосся і синьо-зелений поділ. Дівчина відчувала себе героїнею фентезійної фотосесії — або навіть легенди. Але... все-таки навколо була не казка. У казці тут би неодмінно з’явився захоплений юнак, а то й не один... А їй лишається тільки Марко, який думає лише про те, як би звідси втекти. Але хіба втечеш від Яри? Треба якесь інше рішення. 

    На березі озера вона помилувалась сонячними зайчиками, альтанкою і лісом на другому боці плеса. До речі, здавалося, що той ліс більш жовтий і зберіг менше листя! Ніби там осінь має більшу владу. Цікаво, чому ж... 

    Скоро знайшла і відра. Так-сяк підв’язавши свою довгу спідницю, Віола зайшла у воду по коліна і наповнила одне відро по вінця, а друге наполовину (його вона понесе у табір, може, вистачить на чай і кашу). У більшому думала попрати, але коли вийшла на берег, то виявилося, що шкіряне відро — не металеве (ну звісно), форму не тримає і для прання не годиться. Тож довелося знову лізти в воду і полоскати светр і брюки там. Потім розвісила одяг на найближчому дереві, зовсім не переживаючи, що він чужий — тут же нікого і нема, не поцуплять! І пішла у табір, наспівуючи і несучи одне відро пустим, а інше — напів повним. Ця витівка їй сподобалась, хоча і була ніби у Олиному дусі. «Невже я потихеньку отримую смак до пригод?»

    Та ось на стежці показався трохи недобрий Марко. Тільки-но він помітив Віолу, його обличчя змінило вираз зі злого на якусь болісну усмішку. Начебто він хотів добряче  посваритися, а тут побачив щось відразу і прекрасне, і смішне — придворну даму з відрами в руках.

    — Ти де була? 

    — Пішла за водою. Я ж написа...

    — Правильно — «по воду»! — перебив Марко. — «Піти за водою» — це значить у забуття! 

    — Ой, ну яка різниця! 

     — І справді. Нам слід негайно звідси йти — шукати наших. Якщо Левко не повернувся, то він або у безпечному місці, або у пастці. А Ніка з учора десь зникла.

    — Та що у вас там вночі сталося?.. — закотила очі вона і заторохтіла: — Давай ти розкажеш за сніданком, і подумаємо, що робити. Я от набрала води, тут і на чай, і на кашу, зараз поставимо кип’ятити, я ще і попрати встигла... 

    Марко і сам почав закипати. Віола пережила полон Яри, а не розуміє небезпеки!  

    — Нам не до сніданку, як ти не розумієш! І тим більш не до прання. Ми з Левком домовлялись повернутись на світанку у табір. Він пішов за пташкою, яка вела туди, де начебто знаходиться Вероніка. А я вибрав тебе. — Тут він побачив її самовдоволену посмішку і поправився: — Тобто твій голос.

    — Не мій. Це була Яра. 

    — Так! Ми були впевнені, що один із нас іде в пастку. Наша з тобою ситуація ніби і пастка... — згадав Марко нічні признання Яри, а надто «хочу бути кумою людям»,  і поморщився. — Але все ж нам повезло, ми живі. А хто така ця пташка — невідомо, як і те, де зараз моя сестра та королевич, і чи пощастило їм?! Тож треба хоча б згадати, де світилося те рожеве світло, і спробувати їх знайти...

    Від цих тривожних і плутаних пояснень на Віолу напав скептичний дух.

    — Рожеве світло? А ти його бачив?

    — Здається... — потер чоло Марко. — Вночі так багато всього сталося...

    — Ну от подумай сам. Ми маємо іти кудись невідомо куди (і не факт, що це поможе). Не ївши, не пивши. Ще й самі! Як ми вдвох весь ліс обшукаємо? Треба хоч майстра Дигера розбудити! 

    — Так будили вже! — гукнув Марко.

    Він міг би додати компромісне «Добре, чаю поп’ємо. Але потім відразу на пошуки», це справді сяйнуло у нього в мозку. Але дурний спротив Віоли розпалював гнів, який задавити було надто складно. Тому Марко мовив зовсім інше, нервово-ущипливе:

    — Краще скажи, чого ти так прагнеш тут залишитись, а? Одна, із чужим хлопцем... 

    Він думав, Віола засоромиться чи  розгнівається, як би це зробила будь-яка знайома дівчина, але та тільки злегка посміхнулась і причесала кучері рукою. Тут у нього зовсім перегоріло терпіння. 

    — Та досить тобі чепуритися! Сукню вона вдягла, бачите! Якщо ти тільки і думаєш, як мене звабити, — так і знай, нічого не вийде! — крикнув Марко і несподівано для себе замахнувся на неї, але не вдарив, а схопив її за руку — грубо, з усієї сили. Схопив — і не відпускав.

    В очах Віоли плеснувся страх. Вона вже переживала це вночі — і тоді ледь втекла. Дівчина віддерла його руку і сказала, наче виплюнула:

    — От ненормальний... 

    — А ти?! — гукнув Марко, та побачив її страх і відсахнувся. Тепер він із жахом дивився на свою долоню. 

    Десь далеко прозвучало кілька глухих ударів.

    — Я не хотів тебе налякати, — врешті видавив із себе. 

    — Я теж... не хотіла. Я тільки, блін, жартувала!

    — Від таких жартів... — пробурчав Марко, знову загоряючись, — ...знаєш, що буває?! Треба розум мати!

    Знову почулися звуки, ніби ламаються гілки. Хлопець і дівчина перестали пропалювати одне одного поглядами і присунулися поближче.

    — Хто там іде?.. — видихнув Марко. 

    Аж раптом почувся ще один звук — жіночий голос, який він уже чув вночі. 

    — Так, стійте! Знову буде бійка?!  

    Обоє здригнулися і подивилися нагору: над ними вилася синя пташка і вигукувала тоном, схожим на тон чи то вчительки, чи то бабці:

    — На секунду не можна вас залишити! Що ви як вогонь і вода! Поставиш поряд — буде що? Пара! 

     — Пара? Але до чого... — мовив Марко. 

    — До того! Коли є пара таких дурників, то треба не зівати! — гукнула Пташка, а потім сказала спокійніше:  — Я все чекала, коли хтось із вас виявиться мудрішим, перестане дуркувати , та, видно, кращого не дочекаюсь. Це ж усе Ярі на радість! Не розумієте, що вона і зараз на вас впливає? Вам і справді треба іти з Руїн.

    — Я уже згодна, — швидко відповіла Віола. — Навіть без сніданку. Хоча і не знаю, чи можна отак просто втекти від неї. 

    — Просто втекти ні, а захиститися можна. Я розкажу вам дорогою. До речі, ви можете швиденько поїсти. І запасів трохи набрати. А потім — у путь! 

    Усі рушили до табору. Та на пів дорозі їх чекала несподіванка. Минаючи доволі велику галявину, вони почули тріск, ніби хтось ломився крізь кущі. Марко витяг меч, готуючись захищатися від невідомого зла, — і ахнув: до них ішли всього-на-всього майстер Дигер і Стас! 

    — Ось він де! Тримай його! — гукнув Дигер. — Поки той навіжений дівчину не зарубав! 

    Віола тихо зойкнула і позадкувала. Марко здригнувся — слова потрапили у ціль. «Я — зарубав? Але хіба тільки-но я її не вдарив? А Левка не вбив лише тому, що Пташка...» І він заклякнув, опустивши меч.  

    — Щось тут нечисто?.. — промовила Пташка, і вперше її голос прозвучав невпевнено.

    Вчитель і учень наближались. І стало видно, що хоча очі їхні розплющені, вони рухаються так, ніби дивляться кудись за спини інших. Рухи їхні були надто ритмічні, ніби вони двоє солдатів загубленої армії, що марширує в ногу за наказом генерала. 

    Що робити?! Марко відчув, що буря емоцій сковує його тіло. І втікати сором, і битися зі своїми як?! А чи свої вони, чи якісь одержимі? Кажуть он такі речі...

    — Пішли звідси! — голосно прошепотіла Віола. — Ти хочеш, щоб вони нас піймали?

    Вона взяла його за руку і потягла назад, але хлопець наче застиг. 

    — Це знову те саме! — Голос Пташки, здавалось, звучав ніби з полегшенням. — Марку, не стій, не дай себе обманути! Це ж Яра впливає на них! Біжіть звідси, а я вас виведу!

    Після цих слів Марко наче ожив — і помчав разом із Віолою до озера. Два силодії побігли також, дивлячись невидющими очима прямо на втікачів. Відстань між ними скорочувалася.

     Високий Дигер стрімко наближався, Стас його доганяв. Ось майстер уже за крок до них... Ось він схопив Віолу за руку і прохрипів:

    — Куди ти біжиш, дівчино? Цей навіжений тебе вб’є! 

    Вона отетеріло подивилась на вчителя, але ні зрозуміти, ні вимовити нічого не змогла. Тим часом Стас блискавкою метнувся до Марка і став перед ним, ніби захищаючи Віолу. 

    — Він уже вбив сестру Вероніку! — крикнув і Стас. — І заховав тіло там, за каплицею.

    Жахливі слова насунулись на обох, наче темна хмара пилу, грязі, крові... Віола зі страхом дивилась на Марка, а той не знав, як виправдатися.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Ілянка
    02.03.2024 17:28
    До частини "Розділ 26. Вогонь і вода"
    🥰Уже пишу)) Так вийшло, що ви прочитали саме той розділ, який завершується на найбільш драматичній ноті і з відкритим фіналом. Але продовження скоро буде, хоча я зазвичай не дуже швидко пишу.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше