Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина перша. Перпендикулярний світ. Розділ перший. Обмін учнями
  • Розділ другий. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ третій. Команда в штабі
  • Розділ четвертий. Земля — Ялмез
  • Розділ п'ятий. Новий рік у новому місті
  • Розділ шостий. На шляху до Сил
  • Розділ сьомий. У театралці
  • Розділ восьмий. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ дев'ятий. Де тонко, там і рветься
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 17. Іскри летять

    Сонце вже сідало, коли Вероніка нарешті закінчила приготування до вечері. Скоро захід, час їсти, а нікого поблизу нема. Навіть Марко і майстер Дигер десь відійшли. Цікаво, навіщо?

    Раптом вона почула шурхіт, обернулась — у червоних призахідних променях стояв Левко. Здавалося, що його волосся світиться. І погляд теж — приязні тепло-карі очі, наче крапельки меду, легка посмішка...

    — Ти не дуже зайнята зараз?

    — Н-ні...

    — Можеш разом зі мною сходити до озера? Є розмова.

    «О, що це? Він кличе мене на побачення? Нарешті!»

    Але її надія не справдилась. Королевич привів її до галереї — тої самої, де Вероніка вперше випустила руку Левка. Оце і все?.. Вони не зупиняться, не будуть довго говорити, звіряючи сокровенне, чи, навпаки, візьмуться за руки?.. Ні, таки не вгадала. Нічого такого не сталося. Тільки раз Левко призупинився, повернувся і, ніби повіряючи таємницю, сказав:

    — Бачиш альтанку?

    Вероніка поглянула у вікно і кивнула. На дальшому березі озера стояв скромний і елегантний білий будиночок.

    — Така красива! От би туди сходити!

    — Можемо разом колись? — з відтінком питання відповіла вона.

    — Давай, — посміхнувся він, але відразу спохмурнів. — Але не зараз. Я хотів поговорити з усіма подалі від вчителя.

    «Думала, побачення? А це таємна рада!»

    І вони пішли далі. Застали інших біля самого спуску до озера. Троє підлітків теж були тут, займалися звичними справами: Віола роздивлялася нігті, Марко з похмурим виглядом чистив меч, а Стас ходив туди-сюди, ніби на місці не сидиться.

    — Ви, напевно, думаєте, чого я вас покликав аж сюди, — почав Левко. — Річ у тім, що я хотів би поговорити так, щоб нас не чув майстер Дигер. Він кличе вас до себе в учні, але... На мій погляд, краще на це не іти.

    — Чому це? — Стас витріщився недоброзичливо.

    — Не подумайте, що я ставлюсь до пана Дигера погано... Але явно видно, що він надто цікавиться Силами. І при тому не має освіти силодія! Не може розрізнити, де яка Сила, наприклад. Я не знаю, як саме так сталося, але так є. Тому дуже може бути, що він заведе своїх учнів хтозна-куди.

    — Зачекай, хіба ти сам не його учень? — пригадала Вероніка.

    — Так, — опустив погляд королевич. — Поки не виріс, корюсь волі батька. Але, чесно кажучи, — він знову повеселішав, — якщо я чогось і навчився, то тільки робити вигляд, що вчусь! Кажуть, королі мають вміти не показувати почуттів? Це я освоїв бездоганно!

    Всі посміялись. Стас навіть видихнув — ніхто більше не нудить, заважаючи йти до мети!

    Та Левко знову почав:

    — Звісно, майстер Дигер мріє про справжнього учня замість «нездібного» мене. Але якщо хтось із вас піде до нього — боюсь, що пропаде. Вчителева Сила надто дивно себе поводить, навіть для злютованої. Вона, я впевнений, подала ідею з пошуку учнів — тоді як злютовані звичайно зв’язані з одною людиною, кажуть легенди.

    — Мені теж здалося, що вона дивна. І він також, — пробурмотів Марко.

    — Хіба це не круто? — спитав його Стас. Той лише подивився на нього, як на маленького дурника.

    — Не розумію, — тим часом мовила Віола королевичу. — Чому ти не розкажеш всього цього батькові й не відміниш заняття? Навіщо тобі вони?

    — А, — безнадійно махнув рукою Левко. — Казав. Та він дуже зайнятий і надто довіряє Дигеру. А прямо піти проти його волі я не можу — він же король! Не можна подавати поганий приклад непослуху. І, крім того — тоді в майбутньому хтось зрадить мене!

    — Ой, а ти не... не надто драматизуєш? — єдина з усієї компанії заперечила йому Віолетта.

    — Може бути. Але краще перестрахуватися, ніж вляпатися у якесь жахіття зі схибленою Силою. А ви як думаєте? — пильно поглянув на всіх.

    — Так само, — переглянулися Маричі.

    — А я ні! — вигукнув Стас. — Я, може, задля цього і приїхав! І навіть народився. Це ж так хвилююче — стати більшим, ніж всі люди. І вміти такі круті штуки робити, як майстер Дигер.

    — А от мене здивувало ще інше, — згадала Віола. — Він якось нас підганяв... Хіба не дивно, Стасе? Чому ми маємо вирішити до завтра? Він ніби нас розводить, ну як в інтернеті на гроші.

    — А хіба в нас багато часу? — відповів Стас перше, що прийшло на думку. — Ритуал закінчиться за два тижні, далі знову школа цілими днями. Треба використати цей час! Хай там ви що собі думаєте, а я йому вірю. І доведу, хай навіть і своїм життям, що надзвичайні здібності того варті!

    — А я, здається, доведу своїм життям, що значить правда... — мовив Левко, ніби до нього тільки щось дійшло. — Я привів вас аж сюди, щоб ніхто не почув. Від Дигера ми сховались, це так. Але де сховаєшся від його Сили?

    Усі мимоволі здригнулись. Вероніка зробила рух, ніби хоче взяти коханого за руку, але вчасно схаменулась.

    — Я впевнений, нічого нам не загрожує, — мовив Стас. — Ось ти мовив свою «страшну правду», і ніякої кари богів немає.

    Він пройшов трохи далі, театрально підніс руки на фоні блідо-блакитного неба у вікні, ставши подібним до вирізаної фігурки в театрі силуетів.

    —Де грім і блискавка? Де гнів Сили? Немає?.. — патетично сказав він, а потім закінчив буденно: — Значить, Яра нормальна, а ти на неї наговорюєш.

    — Час нас розсудить, Стасе... І я дуже хочу помилятися, — все так же без сміху відповів королевич.

    На цьому розмова закінчилася, і вони в мовчанні пішли до табору.

    ***

    А через кілька годин знову був вечір біля багаття. Якось швидко він перетворився на концерт — всі співали разом чи поодинці. Віола принесла свою гітарку і навіть представила всьому панству — її укулеле звали Лелею.

    І скоро Левко, який добре запам'ятав дрібниці щодо всіх Сподвижників, попросив про пісню єдину з них гітаристку. Віолетта відразу вдоволено засяяла усмішкою.

    — Я заспіваю вам те, що недавно переклала з англійської — може, трохи криво, вам судити. Про що пісня — не розбереш: чи то про любов до матері, чи то про відповідність дитини батьківським мріям, — багатозначно сяйнула поглядом до Левка. — Мені більше подобається друга версія, тому я підсилила цю ідею. Отже, музика Twenty One Pilots, ідея їх же, слова мої.

    Вона спитала: “Синку мій,

    Чи купиш нам дім золотий?

    І коли з батька стане тінь,

    Доглянеш ти мене?”

    Я зроблю вас королевою світів,

    Я житиму для вас.

    А що ж візьму собі?

    У мріях змінимо життя,

    Перевернемо майбуття,

    І зробим вигляд, ти і я,

    Що ми щасливая сім’я.

    Віола проспівала ще раз перший куплет із невеличкими варіаціями, а далі її голос сягнув найвищої точки.

    А потім мрії всі помруть

    І нам на голови впадуть.

    Що ж, краще мені буть ніким,

    Ніж жити в домі золотім.

    І ще раз, уже тихіше, поблажливо-насмішкувато, вона повторила перший куплет. «Я зроблю вас королевою світів. Я житиму для вас. А що ж лишу собі?»

    Останні акорди ще дзвеніли в повітрі, коли глядачі гаряче зааплодували. Та Левко, який добре зрозумів натяк Віолетти, думав, що пісня скоріше не про нього, слухняного синочка, — а про майстра Дигера. Він явно живе для своєї «королеви світів», і той, хто за ним піде, неминуче втрапить у болюче питання «а що ж лишу собі?». Тільки як би це пояснити Стасу...

    Однак Віола — дуже цікава дівчина. Мало того, що так явно не погоджується з ним, висловлює думки, чужі для нього, але такі привабливі, ним би і Левко так хотів послідувати... Так ще й ілюструє їх власними творами! І красива, так...

    Раптом із гулу балачок пробився набагато нижчий голос Дигера:

    — Віолетто, дозволиш і мені зіграти?

    — Якщо ви вмієте, — кинула погляд спідлоба, обіймаючи Лелю.

    — Я швидко згадаю, — з цими словами силодій прийняв інструмент. — Це народна пісня з батьківщини моєї матері, дуже відома там. Про красуню, що покинула героя, але він її все одно кохає.

    Кілька обережних рухів — і всі застигли, насолоджуючись звуками, ледве чи не дивлячись у рот співцю. Дигер Инт співав містландською, а для нас — англійською. Хоча багато хто і вчив цю мову, старовинні слова розуміти було складно, давалися тільки lady і green-щось-там.

    Одна лише Віола дивилась не на нього, а на його руки — і думала про інше. Пісню вона знала, текст її не цікавив, бо — подивіться тільки на його руки! Він же зовсім неправильно грає! Ледве натискає на струни, майже не торкається колків. Чому ж вони чують мелодію? Та ще й набагато гучнішу, ніж тоді, коли грала вона. Може, себе оцінюєш по-іншому?.. І голос у нього дуже гладенький, ніби заавтотюнений, — але ж це живий виступ!

    А Дигер співав і співав... Нарешті, після нереально довгого переливу, прийшов час останньої ноти. А тиша після гри ніби довершувала виступ.

    Всі знову розсипались у похвалах, та Віолетта відразу ж кинулася за поясненнями.

    — Скажіть, майстре Дигере, а це ж була ілюзія, так? Як про школу?

    — Правда, розумнице! Тримай свою красуню.

    Віола швидко смикнула гітарку до себе і навіть погладила — бідна Леля, використовують як об’єкт чаклунства!

    — Я вирішив, що треба показати вам ще один приклад того, що може силодій. Яра підсилила звук гітари і покращила мій голос. Навіть якби вас було не п’ять, а п’ять тисяч, то всі б мене почули! А тепер час розходитися. Спокійної ночі всім!

    ***

    Але ніч була неспокійна, принаймні для одної зі Сподвижників. Вероніка весь час просиналася, думала про те, як би відтиснути Віолетку від Левка. Сьогоднішній вечір дівчину страшно засмутив. Її королевич так зацікавлено дивився на цю дурну співачку після її пісеньки!

    І, головне, — було б на кого дивитися! На якусь горе-звабницю, яку хлопці цікавлять тільки як здобич! Вона сама казала, що матиме кількох женихів. От Левко поведеться, а вона його кине, як та леді з пісні Дигера. Хіба ж він потім повернеться до неї, Вероніки? Ні, нізащо, це буде надто соромно...

    А так все добре починалося — готували реквізит, вигадували казку, він її вибрав на балу… Так хотілося вірити, що їх чекає обопільне кохання. А тепер виходить, що все їй здалося? Чи його почуття просто перекрилися цим звабливим голосом?

    А якщо Віолка залишиться без голосу? Дівчина гарячково розмірковувала. Всього лише зрівняти їхні шанси — це буде навіть чесно… Домисливши свій план, Ніка трохи заспокоїлась і не помітила, як заснула.

    Вранці вона прокинулася першою з усіх. Набрала води в чайник зі вчорашніх запасів і поставила на вогонь, а в одну чашку налила холодної. Скоро з вежі вийшла Віолетта, позіхаючи.

    — Я ледь не згоріла в цьому спальному мішку! Вони що, на зиму розраховані?

    — Так, я теж спітніла, — удавано спокійним голосом відповіла Ніка. І мовила те, після чого назад не повернешся: — Хочеш води?

    Віола кивнула, й Вероніка, мило посміхнувшись, простягнула їй крижану від нічного холоду чашку. Суперниця ковтнула і скривилася: “яка холодна!”, але допила. Тепер залишилося чекати, чи подіє це на її голосок. Попереду був цілий день, а далі — ймовірно, ще один вечір музики. А там вже і настане її момент слави!

    ***

    Після обіду Дигер спитав, хто хоче займатись із ним разом із Левком, — і, як і треба було сподіватись, на це пішов тільки Стас. Так і почались його уроки. Майстер Дигер розпочав пояснення:

    — Ми з Левом вже півроку займаємося загостренням чуттів, і ось нещодавно дійшли до переходу від навчання до дії. Перша задача майбутнього силодія — навчитися бачити Сили не лише тоді, коли вони бажають показатися, а в будь-який момент. Десь у цій кімнаті знаходиться Яра. Ви маєте напрягти зір, слух, нюх — всі чуття — і здогадатися, де вона. Усі люди різні, і тому кожен силодій чує Сили по-своєму. Наприклад, я відчуваю холодок, коли вона наближається, а хтось інший бачить світло, чи чує прихований звук, і так далі... Ти, Стасе, із нами не навчався, але маєш спробувати і без підготовки — щоб потім ми знали, яке саме чуття треба розвивати. Отже, завдання вам відоме. Починайте.

    Хлопці підкорилися, але з різним настроєм. Стас з усіх сил забажав побачити Силу, цю загадкову істоту, яка не була людиною, але мала розум і почуття. Левко ж із ледве прихованим зітханням звично напрягся, але нічого не почув — як і в минулі три рази. Ясно, немає у нього до цього здібностей — як би батько і вчитель цього не хотіли...

    Королевич знав, що майстер Дигер пов'язаний із якоюсь дивною блискавкою. Як відомо, Сили ніколи не бувають довго одні, вони від цього озлоблюються, — але Яра була ніби виключенням. Вона з радістю виконувала бажання вчителя і нічого не хотіла взамін. Чи тільки здавалася доброю? Так чи інакше, але Лев ніяк не міг побачити Яру — може, якраз тому, що і не хотів...

    А от Станіслав хотів, ще й як! Але від сум’яття (нарешті збудеться мрія!) ніяк не міг зосередитися. Майстер Дигер це помітив і почав м’яко підказувати:

    — Обернися навколо себе, продивись всі закутки — може, десь побачиш зміну освітлення? Саме так було у славетного швенцекрайця Ожельского.

    Стас обвів все приміщення поглядом, до болі вдивляючись у закапелки. На старій підлозі лежали яскраві смуги сонця, що падало з пустих вікон. В повітрі літав пил, золотисто сяючи. Але все звичне і незмінне...

    — А тепер закрий очі і прислухайся. (Левку, не дихай так голосно, не заважай Стасу!)

    Усі затамували дихання. Спершу вухо вловлювало шум лісу, коротенькі посвисти і довгі трелі птахів. Через хвилину з-на двору донеслося «Не може бути!» — це Марко і Віола про щось сперечалися. Скоро Стас став відчувати шурхіт у стінах — щури?.. Але нічого з цього не давало йому зрозуміти, що десь тут Сила.

    — А зараз заткни вуха і замри. Постарайся помітити нові відчуття холоду, тепла...

    Хлопець знову не відчув нічого особливого — лише протяг, який, певно, був тут і раніше. Але може, це саме те?

    — Я чую ніби холодне повітря, що обдуває мене зліва. Це не Яра?

    — Ні, — відповів майстер Дигер. — Спробуй ще. Тепер смак. Або нюх.

    Але в роті у Стаса був лише присмак від супу, який їли на обід. Хотілося б, звичайно, щоб там невідь-звідки з’явилася солодкавість чи солоність, але нема, то й нема. Останній шанс — нюх.

    Доносилися запахи старого дерева, поту (адже було спекотно, хоч і осінь), трохи — цвілі. Хлопець поводив носом, як пацюк, що зачув сало, повернувся всім тілом. І раптом з-за спини відчутно повіяло озоном! Згадалися всі ті рази, коли він вибігав після зливи на вулицю, а в повітрі ще відчувався цей приємний запах грози — ніби сліди блискавки, що вже пішла, але тільки-но була тут...

    — Я знаю! — закричав Стас і повернувся до аромату. — Вона там!

    — Вітаю, хлопче! — схвильовано сказав майстер Дигер. — Це не простий день. Ти зміг! Сам побачив Силу, а не вона тобі з’явилася. Твої здібності, напевно, більші, ніж навіть у мене. Якщо ти будеш добре тренуватися, то зможеш бачити Сили ясніше. Тому ось тобі завдання — поки ми тут, іноді принюхуйся, чи чуєш ти Яру.

    — Добре, вчителю! — з готовністю сказав Стас.

    — На сьогодні заняття завершено. Що, Стасе, тобі жаль? То можемо продовжити, — мовив Дигер, подивився на королевича з сумом. — Тобі треба розвивати нюх. Зараз принесу щось, а ти спробуєш за запахом розрізнити, що це.

    Вчитель відкрив двері і несподівано наткнувся на когось. Хлопці стояли далі, тому не звернули увагу. А силодій доброзичливо звернувся до того, хто стояв на сходах:

    — Ох, ти теж до нас хочеш? Проходь, тут же і Левко є. Я можу тобі ще раз все пояснити! Стій, куди ж ти?

    ***

    Тим часом на дворі Марко залишився сам-на-сам із Віолою. Так вийшло ненавмисне: Дигер із учнями займались, Вероніка десь пішла, попросивши поглядіти поки кашу... Тож вони сиділи, гляділи, розмовляли.

    — Скажи, чого ти так ретельно чистиш цей меч? — спитала дівчина. — На вигляд він зовсім заіржавілий.

    — Ну, то тільки на вигляд, — мовив Марко. — Мені майстер Дигер сказав, що це може бути той самий меч Вогненного Змія — Дар Сил! Нібито так його Сила сказала.

    — Не може бути! — голосно здивувалась Віола. — Та звідки б він тут узявся?

    — Може, десь тут проходив Гаспар... Або хтось інший обікрав вже його.

    — Знаєш, що це може значити... — почала вона і закашлялась. Потім продовжила: — Що десь тут сховані й інші Дари!

    — Було б добре їх знайти! — відгукнувся Марко. — Але хтозна, може, це і не той меч. За легендами, той був напіврозумний. А цей поки що не схожий... Може, як відчищу, то він заговорить?

    Вони посміялись, але скоро Віола посерйознішала:

    — Треба ж сказати Стасу, що тут Дари! Чи ти вже розказав?

    — Ні. Я взагалі не певен, що то правда. Майстер Дигер розповів мені це, очевидно, натякаючи, що якщо я стану його учнем — зможу дізнатися більше. А може, він просто дурить?

    — Це так... Але пошукати скарби було б цікаво!

    — Ми і так шукаємо якийсь Голос. Може, знайдемо щось іще... — відповів Марко, радіючи, що може спокійно поговорити про щось із гарною дівчиною і не соромитися, як завжди. Віола, дарма що красуня, ставиться до нього якось просто і по-дружньому.

    ***

    Вероніка цілий день була сама не своя після тої затії з холодною водою. Подіє? Чи треба буде ще раз? А може, і зараз не треба було?.. Ні, ні, вона просто хотіла відновити справедливість!

    Після обіду зовсім засумувала. Вона, може, теж пішла б на ті заняття. Але не хоче йти проти волі коханого (вона ж не якась Віолка!), та й згодна з ним. Тому тільки трохи подивилася на те заняття через щілину, хоча і це була сумнівна затія: в кінці її побачив майстер Дигер. Добре, встигла втекти.

    Нарешті настав захід сонця, час вечері і музики біля багаття. Гордосвітянка знову, як і вчора, притягнула свій інструмент, проспівала пару пісень, та скоро закашлялася. На наступній пісні голос почав зриватися.

    — Ой, краще тобі не співати, — мовив майстер Дигер. — Побережи горло поки. Як же так вийшло, що ти захворіла? Змерзла?

    — Зараз ні, та й вдень не мерзла...

    — А хтось інший ще почуває біль у горлі? — спитав вчитель всіх. Ті замотали головами. — Добре. Я зараз сходжу по ліки для Віоли. Стасе, в тебе часом немає з собою пігулок від кашлю?

    — Ні, я тільки від живота захопив... — похнюпився той.

    Настрій у всіх погіршився. А Вероніка думала, навіщо вона це все затіяла?.. Майстер Дигер все не йшов, вони потихеньку сиділи, нудилися...

    — Раз Віола хвора, не будемо співати, — вирішив Левко як володар Королівства серед Руїн. — Краще порозповідаймо історії! Хто хоче?

    Зголосився Стас, почав питати все те, чого поначитувався, коли був ялмез-блогером.

    «А ви чули, що в Лісі Тіней живуть страшні чорні єдинороги? А правда, що вони одержимі демонами?

    А кажуть, що в горах Швенцеркаю є скеля-свічка, і іноді вона горить, а з неї тече цілюща лава. Левку, ти її не бачив в гостях у рідні?

    А правда, що перша королева Ауби була Силою Води, яка зробила собі людське тіло? Невже Сила може таке зробити?»

    Вони відповідали, з жаром сперечалися, вигадки це чи ні. Поступово затишок повернувся до вогнища. Діти загорнулися у плащі (особливо прослідкувавши, щоб тепло було хворій). Пили чай з м’яти, який приготував Марко, дивилися, як поступово небо перетворюється з блідо-блакитного у темно-синє... Як яскраво танцюють у сутінках іскри. Як горять, наче іскри, очі одне одного, а за спинами оживають легенди — ось, тільки простягни руку...

    ***

    А у Дигера пошуки ліків затягнулися. Як можна було покласти аптечку на самісіньке дно наплічника? Зараз треба було витягти назовні кілька покривал, пару мисок, дві-три книжки (з його предмету, звісно) і мішечок солі. А десь там вже і ліки мають бути... Здається, знайшов. Хотів уже іти до дітей, та передумав. Ліки — останній спосіб, та можна ж зробити так, щоб вони зовсім не хворіли. Ех, треба було взяти більше теплого одягу — а то що це, що дівчата ходять в Левкових плащах і все одно мерзнуть?! Чоловік став зручніше, зосередився. Викликав у пам'яті знайомі відчуття: ніби приємний лоскіт пробіг хребтом, досягаючи голови — і почув Її присутність.

    — Яро, ти можеш зробити так, щоб тут, на руїнах, стало трохи тепліше? А то бачиш, що робиться — діти прийшли бозна в чому, мерзнуть, хворіють… Ми за них відповідаємо.

    — Я і сама про це думала, — почув її думки. — А ще я хочу нарешті їм явитися. Добре, що до нас прийшов Стас, але я прагну познайомитися з усіма!

    — Я так старався зацікавити їх! — посмутніло мовив Дигер. — Спочатку всіх разом, потім поодинці... І нічого...

    — Не переймайся, — відчув посмішку Яри учитель. — І дивись, як це зроблю я. Як ви там, люди, кажете — «учись, поки я жива»?..

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Магда Май
    08.05.2023 19:54
    До частини "Розділ 17. Іскри летять"
    Спойлер!
    Дуже гарні описи. Яра інтригує. Здається, Левко має рацію і ця Сила дивна. Подобається атмосферність навколо вогнища, пісня Віоли. Романтично і цікаво.)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше