Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина перша. Перпендикулярний світ. Розділ перший. Обмін учнями
  • Розділ другий. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ третій. Команда в штабі
  • Розділ четвертий. Земля — Ялмез
  • Розділ п'ятий. Новий рік у новому місті
  • Розділ шостий. На шляху до Сил
  • Розділ сьомий. У театралці
  • Розділ восьмий. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ дев'ятий. Де тонко, там і рветься
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 19. Чи сон це?

    Утікши від Левка, Вероніка трохи поблукала, а потім тихенько прокралась до табору з іншої сторони. Пролізла у дірку в стіні будови, де вони спали (добре, що всі були на дворі!) і шмигнула у свій спальник. Хоч би її ніхто не чіпав! Вистачило і Яри... 

    Ну от чому вона так розкричалася? Це геть на неї не схоже! Що відбувається? Добре було б зараз трохи полежати і розібратися... На дворі було тихо, і вона, втомлена переживаннями, непомітно заснула. Прокинулася від розмови, що відбувалася надворі. 

    — Ти не бачив Вероніки? — питав схвильований Левко. Видно, він тільки-но прибіг. 

    — Спить вона, — а це Марко. Він заходив і бачив її? 

    — Хух, — судячи зі звуків, Левко нарешті присів. — Так мене налякала! Хотів шукати по всьому лісі, але подумав, що вона може повернутися сюди. 

    Вероніка відчула тепло у грудях — видно, вона йому все ж таки дорога! Зараз би вийти і помиритися — але ж не в брата на очах?

    — Вона втекла? — голос Марка похолодів.  — От є в неї така дурна звичка! Що сталося? 

    — Яка різниця? 

    — Мені є діло до моєї сестри! Ти що, її образив?

    — Скоріше вона мене. Але неважливо, як прокинеться, то все вирішиться. 

    — Ні, важливо! — гнув своє Марко. 

    Але тут сварку, що назрівала, перервав інший голос. Глибокий, чистий, вібруючий... Не відразу Ніка зрозуміла, що говорить Віола! Але... як?! Тільки-но була хвора!

    — Хлопці, щось не так? Все добре? 

    — Ага... — відповів Левко задумливо. «Про що він задумався, про мене чи про неї?» — майнула думка у Вероніки. «Треба подивитися!» — і вона рішуче вилізла зі спальника, підкралася до дверей і визирнула в шпарину. Можна було б вийти, але тоді довелося б пояснювати свою поведінку... Та ще й не тільки перед братом, а й перед Віолою!

    — Ти так швидко вилікувалась? Може, все-таки подіяв мій чай із м’яти? — питав тим часом Марко.

    — Думаю, не тому, — поблажливо посміхнулась Віолетта. — Голос я отримала від Яри.

    Оце так! Невимушена атмосфера, яку принесла Віола, хоч і не зникла, але ледь помітно тріснула — і для Вероніки, і для хлопців. 

    — Ого, а як це сталося? Ти її бачила? Де? — спитав Левко.

    — Це було біля озера. Я милувалась краєвидом, як раптом до мене підлетіла така манесенька жіночка, типу феї, і запропонувала допомогти, дати новий голос. І ось...

    Раптом Віола закашлялась, та так сильно, що аж зігнулась навпіл.

    — Ой, так ти ще досі хвора? — стурбовано спитав Марко.

    — Видно, так, — ніби нічого не сталося, кристально-чисто відповіла дівчина.

    — Може, вона тебе якось погано вилікувала? — кинув пронизливий погляд Левко. — Що Сила блискавки взагалі може, а чого не може?..

    —Я ж і кажу: вона дала мені новий голос, а горло підлікувати не змогла. Так і сказала: я буду доносити до слухачів твої думки. Не виключено, що зараз ви чуєте не мене, а Яру.

    — Якось це дивно, — зіщулився Марко.

    — Та все добре! Я тепер знову можу співати, говорити, сміятися — я знову отримала те, чого була позбавлена.

    От тобі й маєш, знічено подумала Вероніка: пішла на підлість, щоб зрівняти шанси, а он воно як виплило... Ні собі, ні людям. І відразу за сумлінням прокинувся гнів. Все ця Віолка може повернути на свою користь!

    — А Яра просила в тебе чогось взамін? — спитав Левко стурбовано.

    — Так. Вона заключила зі мною договір: вона мені голос, а я їй дружбу.

    Королевич нахмурився, думаючи.

    — Слухай, Віоло. Я, звісно, можу бути неправий, але Яра — не така вже зрозуміла особа. Чого їй треба від тебе? А від пана Дигера? Хтозна, чи не стала вона Вигнанницею?

    — Ким?

    — Це такі Сили, які відреклись від своїх побратимів і змушені шукати поживи серед людей. Брехнею і страхом вони заманюють їх у свої тенета, а потім живляться їх енергією. Твоя розповідь мене трохи налякала. Навіщо блискавці дружба дівчини?

    Віола здвигнула плечима — не хотілося погано думати про ту, що стільки для неї зробила.

    — Це, звісно, звучить жахливо. Але, може, все не так страшно, і їй справді захотілося просто подружитися? Чому треба відразу щось погане про людей думати... тобто про Сили. Не бачу причин нервувати.

    — Та ти просто не знаєш, що таке Вигнанці, бо приїхала з Гордого світу! — вигукнув Марко.

    Це трохи вивело з себе Віолетту.

    — Так, я приїхала з Гордого світу, і добре знаю, що існують різні точки зору, і люди мають поважати навіть тих, хто думає не так, як вони. А у вас тут є лише одна позиція — ці Вигнанці погані, і крапка!

    — Не можуть бути вони добрі. Вони пожирають емоції! Як можна таким довіряти? — жахнувся Марко.

    — Ви щось заладили з цими емоціями. Хіба люди чогось такого не роблять? — всміхнулась Віолетта, поблажливо дивлячись на переляканих співрозмовників, які не знали, що й сказати. — Ви ніколи не думали про це? Я помітила, що ви любите одну пісеньку, горлаєте собі “маленька Христинка дістала срібний ніж…”, і вже не замислюєтеся, що вона про вбивство.

    — Та не лише про вбивство! — не стерпіла і озвалася Вероніка. Зачепили її улюблену пісню! Ще й роблять з неї якесь вихваляння вбивства. — Вона ще про сім'ю. Що хлопець встиг повернутися додому перед смертю…

    Віолетта озирнулася на двері, звідки визирнула суперниця, і насмішкувато на неї глянула. Вероніка пожалкувала, що втрутилася, але знову ховатися не вийде. 

    — І все-таки вона про страшне, а вам подобається. І… хіба не багато чого в мистецтві засноване на болі тих, хто це створив? Ми можемо страждати разом з автором або насолоджуватись, не думаючи про нього, але правда така — нам це цікаво та потрібно, — всі слухали Віолу, ніби зачаровані. — І навіть не тільки в мистецтві — нам стає нудно, коли нічого в житті не трапляється, коли ні з ким обговорити чи своє, чи чуже життя. То чого ж вас лякає Яра? Я так собі думаю, вона хоче зробити людині приємно і сама з цього порадіти. Не змушує вас страждати, навпаки, — виконує мрії.

    — І ти на це пішла? Зробила свою мрію чужим паливом? — дзвінко вигукнула Вероніка. Емоції захльостували. Ну що та Віола несе?! А всі слухають... Так хотілося, щоб Левко підтримав її, її! Але той мовчав — певно, теж повірив цій крутійці?

    — А що мені залишалося робити? — опустила довгі вії Віола, без сумніву, красуючись, а потім вбивче подивилась на Ніку прямо. — Ти ось і не на те пішла. Склянка холодної води — щоб у мене, співачки, не стало голосу. Змовитися з Силою — погано, а позбавити голосу — хіба ні? 

    Вероніка ахнула і закрила обличчя руками. Все стало відомо! Гучно гупала кров у вухах, і здавалося, що кожен стук — то хвилина...

    — Про що ти таке кажеш? — нарешті відгукнувся Левко. 

    Зараз Віола все розкаже, і він навічно... Ах, не чути цього! Занадто! І, не зносячи свого сорому, Вероніка знову забігла в спальню. Втекти у ліс чи у ліжко — їй було байдуже. 

    ***

    Троє перед вежею залишилися стояти в розгубленості. Королевич сіпнувся, щоб наздогнати, але, ніби перегорівши, зупинився.

    — Треба з нею поговорити, — не надто рішуче промовив натомість. 

    — Раніше говорити треба було, — буркнув Марко і додав м’якше: — Хай виплачеться. Чогось вона нервова зараз... Цікаво, через кого б то?

    — А як знову втече? — намагаючись не звертати увагу на натяки, відповів Левко. 

    — Попросимо Яру знайти, тільки й усього, — відгукнулася Віолетта. Хлопці зиркнули на неї недоброзичливо. 

    — А ти сама що таке нам нарозказувала? — повернувся до неї Левко. — Це правда? Як все було?

    — Ну як... Вчора вранці я хотіла попити, і Ніка дала мені води — з тих запасів, що ми принесли звечора. А вона ж за ніч крижаною стала! Могла б змішати з теплою, до речі...

    — Чого ж ти сама не змішала? — мовив королевич. Марко мовчав, але був як натягнута струна: кого ж йому жаль більше, сестру чи постраждалу? — І взагалі, з чого ти взяла, що вона навмисне?

    Віола здвигнула плечима, не знаючи, як зреагує принц на правду. «Бо вона явно ревнує» — легко подумати, а сказати?  

    На її щастя, ситуація вкотре змінилася. З другого поверху збігли майстер Дигер і Стас, явно приємно збударажені.

    — Давайте скоріше їсти, бо відразу після обіду дещо станеться! Ви всі станете свідками дива! — радісно вигукнув силодій. — Де Вероніка? Треба гріти їжу. 

    — Сьогодні за обід відповідаю я, — сказала Віола, яка не хотіла, щоб розмова знову зайшла за Ніку і їх взаємини. — І все вже готово. 

    Напруження, яке витало в повітрі вже давно, підсилилося радістю силодіїв, до того ж усі зголодніли. Вони скоріше зняли з вогню, що ледь жеврів, кашу, розклали по тарілках і сіли їсти. І тому про Вероніку, яка чи то дрімає, чи то ображається у вежі, згадали тільки тоді, як уже піднесли ложки до вуст. Вставати було ліньки! Вона ж близько (так?), можна покликати...

    — Егей, Ніко, ти не спиш? Іди їсти! — покликав Марко. Ніхто не відгукнувся. — Значить, спить. 

    — А чого це вона?— спитав вчитель і сам собі відповів. — Певно, на погоду?

    Нікому не хотілося казати правду. Можливо, тому, що майстер Дигер не виглядав зараз нормальною дорослою людиною, яка вирішить проблему як слід? А може, вони соромились.

    — Ну не будемо її будити, поїсть потім. А зараз я розкажу вам нашу новину... — мовив силодій так піднесено, ніби оголошував про нову роботу чи весілля. — Яра-блискавиця згодилася показати нам зі Стасом минуле! 

    Він із радістю обвів очами присутніх.

    — Для цього ми заснемо на дві доби. Думаю, ви цілком впораєтесь без нас — адже саме так проводилися ритуали для всіх минулих королів. А крім цього, у вас залишається Яра... Левку, можеш будь про що до неї звертатись. Розберешся, так?

    — Розберуся, — незворушно відповів королевич, але Маркові здалося, що все ж таки він трохи спантеличений. — Ми вчотирьох дамо собі раду. Але це все так дивно... Сон на два дні — ви потім точно прокинетесь? І чи безпечно так впливати на людську душу?

    — Не хвилюйся, — підняв долоні вгору Дигер Инт. — Це звичайна практика, якою займаються навіть найпростіші силодії. Ті самі, які допомагають робити лікарям операції. А в Гордому світі використовують наркоз, і це, до речі, на людей по-справжньому погано впливає — але ніхто того не боїться. До того ж, хіба Яра зробить нам щось зле?

    Отож відразу після обіду вони всі стали свідками доволі дивного дійства. Майстер Дигер і Стас, наївшись на два дні, перенесли свої спальники в ту кімнату, де раніше проводили заняття — «щоб нас не тривожили». Королевич і Сподвижники прийшли з ними попрощатися. І справді, це виглядало доволі моторошно — учитель і учень одночасно лягли на свої ліжка, востаннє посміхнулись і закрили очі. 

    — А тепер ідіть, — наказав майстер Дигер. — І не будіть до обіду в суботу. 

    — Удачі, вчителю. І тобі, Стасе, — тремтливим голосом сказав королевич. — Спокійної ночі? 

    Було дивно казати таке серед дня. Вони вийшли, притихлі і трохи налякані. Тепер випробування виходило на інший рівень.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.