Чи буває гроза восени?

— Неймовірно, майстер Дигер кинув всіх та кудись завіявся! Який він після цього вчитель? — обурювалась Франка дорогою додому.

Оля стримувала її:

— Але ми не знаємо, як там все насправді. Так, він зник, але чому? А може, це його план — підіслати до нас Стаса?

— Може! Все він може! — голосно погодилась Франка. — Але Стас ніби не брехав. Ти його краще знаєш, як тобі здалося?

— Та теж так. Не брехав. Але приховував. І це все мені не подобається...

— Що ж він міг приховувати? Певно, щось погане. Щось про цю Силу. Давай підсумуємо?

— Дигер зник, — почала загинати пальці Оля. — Стас служить Ярі, робить дива з її допомогою, а ще має провали в пам’яті, блін... Наші друзі теж зникли, кудись пішли — крім Левка.

— Стас всіх кличе до себе, щоб та Сила сповнила наші мрії. А до того так робив майстер Дигер! Чи не значить це, що і він пропаде десь?!

— Ми маємо комусь розказати, — похитала головою Оля.

— Та ти що! — вжахнулась Франка. Потім додала спокійніше: — Ти думаєш, треба? Адже ж Стас являється тільки дітям! Ніби спеціально все робить так, щоб дорослі не бачили! Він вирішить, що ми ябеди, а дорослі все одно не повірять.

Оля дослухала і нахмурилась:

— Та повірять. Франко, ми ж старости! Ну... я тільки вдома, але ти точно!

Подруга засопіла, потім відповіла:

— Навіть не знаю... І Стаса жаль, і не хочеться, щоб про нас пішли такі розмови. Я дуже ціную довіру всіх наших. Ми в театрі все вирішуємо самі.

— Це правильно, розумію, — зітхнула Рябчикова. — Але зараз... Стас явно не хоче, щоб дорослі знали... От тому і потрібно сказати! Краще хай він ображається, ніж зникне чи звихнеться.

***

Дівчата вибрали своєю “довіреною особою серед дорослих” панну Вербу — молоду, відповідальну, знайому і з ними всіма, і з придворними. Може, вона донесе звістку про те, що майстер Дигер зник, до самого короля? Плюсом було і те, що вона не їхня родичка — вдасться заховати сліди. Та й хатинка її поряд — вони ж п’ять хвилин тому її минули, повертаючись додому.

Аделя Верба жила не з мамою, а з подругою Ніною, теж учителькою. Вони орендували половину будиночку (видно, губернатор добре платив) недалеко біля церкви. Оля і Франка домовились, що розкажуть їй усе, але попросять, щоб ніхто не дізнався, звідки ця інформація, і трохи заспокоїлись. І навіть розмріялись дорогою:

— Знаєш, я б хотіла теж так жити, коли виросту. Щоб ми з тобою... і з Веронікою винаймали якусь власну хатинку, — мовила Франка.

— А як же мандрівний театр? — згадала її мрію Оля.

— Власна хатка — це легше, — трошки сумно посміхнулась та. — Крім того, треба ж кудись повертатися з подорожей?

Але біля дівочого будиночка — гарненького, з розписними сходами і фіолетовими дверима, — саме про такий вони тільки-но мріяли! — інший їх задум був розбитий. Панни Верби вдома не було. Та сестра Ніна, руда і усміхнена вчителька церковної школи, все одно запросила їх усередину.

— Ні, дівчатка, Аделі немає вдома, але є я! Будете гербату*? — мовила вона і потягнула їх на кухню. — У мене якраз чайник закипів, а ні з ким посидіти.

Поки Ніна метушилась, ставлячи на стіл пиріжки-хрестики, спечені до свята, Франка представила Олю. Учителька дуже зраділа гостям, посадила у кріселка й засипала питаннями:

— Ну, пригощайтесь! Може, розкажете про бал і випробування? Як там ваші друзі, звісток не передають?

Дівчата перезирнулись. Так, вони намітили розповісти все Аделі, але ж Ніні теж можна?

— Та ось мовчали, мовчали, а тепер як передали! — скривившись, випалила Франка. — Наш друг Стас... він... — чогось почала затинатись.

— Він пішов вчитись силодійства у майстра Дигера, — підхопила її розповідь Оля. — І вступив у контакт із його Силою.

— Нічого собі! — ахнула сестра Ніна і ледь не розплескала чай.

— Але зараз ми за нього хвилюємося. Ми нарили інфу... ну, тобто знайшли дані... — виправилась Оля, — що цей Дигер Инт не має кваліфікації силодія. Але чогось всіх кликав на навчання. А тепер Стас стверджує, що він зник! І сам уже всіх закликає до своєї Сили.

— І ми боїмось за них всіх, — убито мовила Франка і поклала надгризений хрестик на блюдечко. — І хотіли передати якось королю цю новину... Панна Верба ж має знайомих при дворі.

— Саме так, — багатозначно посміхнулась господиня. — Такі гості її навідують.

«Прямо зараз» — можна було зчитати у підтексті. Оля їй посміхнулась змовницьки, а Франка натомість чомусь завелась:

— Розумієте, я вже замучилась відраджувати школярів від цього! А це ж така небезпека! І сам той майстер Дигер був сумнівний, а без нього все ще страшніше! А може, він і не зник, а готує якийсь підступ, наче... наче павук у павутині... — патетично закінчила Франка.

— І справді, — посерйознішала вчителька. — Я розкажу Аделі і пану Магнусу, коли вони повернуться... гм, — затнулася вона, ніби мовила не те, але скоро продовжила: — Впевнена, шановний пан зуміє переконати короля. І я сама попереджу настоятеля, хай скаже про це завтра на проповіді. І дітям нашим особливо точно розжую, що не можна довіряти невідомим Силам, які чогось вимагають! Ситуація серйозна, добре, що ви мені розказали, дівчата.

Чашечки вже спорожнились, а далі чаювати не було настрою. Оля і Франка подякували і пішли собі, думаючи, чи справді все добре. Вони забули сказати, що інформація має бути анонімною.

Сперечаючись про те, чи потрібно повернутись і проговорити це, вони помітили знайому постать, що наближалась до будиночку вчительок. Стрімкі кроки, карі очі, зібране в гульку волосся — та це ж пан Граб! Цікаво, що ж йому потрібно?

Франка хотіла озватися, та Оля її стримала — давай подивимось!

Мелян Граб теж постукав у бузкові двері. Трохи поговорив із сестрою Ніною, відмовився (певно, від чаю) і з кривою посмішкою спустився розписними сходами. Коли він пройшов кілька кроків вулицею, Оля потягнула подругу до нього — пора! Не розуміючи, що та вигадниця задумала, Франка все ж пішла.

— Здрастуйте, пане Граб! — тим часом життєрадісно привіталась Оля.

— А, це ви, дівчатка. Вітаю!

— Як добре, що ми вас зустріли! Ми якраз хотіли поговорити з кимось із придворних! — вела далі Рябчикова. — Ми хотіли б передати звістку королю...

Мелян Граб слухав спочатку сумно-відсторонено, та скоро його обличчя набуло стурбованого, а далі й наляканого вигляду. “А я ж мріяв розділити з ними цю пригоду!” — пробурмотів він.

Врешті він заспокоїв дівчат, побіцявши, що з’їздить на Руїни сам і подивится, що ж там коїться. Ну добре, не сам, а з охоронцем...

***

...У неділю рано отець Хома виголосив проповідь про мрії, наголосивши на тому, що мрії треба сповняти самим із Божою допомогою, а безкорисливість — дуже рідкісна річ у цьому грішному світі.

У неділю вдень Знатка Яворова мала побачення з тією, що обіцяла допомогу у коханні, і відкинула її пропозиції, сказавши, що будуватиме життя без неї.

У неділю ввечері, після бурі ярості, Яра-блискавиця та її учень були сповнені холодної рішучості змінити те, що їм заважало у виконанні плану. І байдуже, якою ціною. Стріла вже була на тятиві, залишалося вибрати, хто ж впаде жертвою змін.

*гербата (польск.) — чай. Якщо сестра Ніна руда, це значить, що вона родом із Швенцекраю, де якраз розмовляють мовою, схожою на польську.