Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина перша. Перпендикулярний світ. Розділ перший. Обмін учнями
  • Розділ другий. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ третій. Команда в штабі
  • Розділ четвертий. Земля — Ялмез
  • Розділ п'ятий. Новий рік у новому місті
  • Розділ шостий. На шляху до Сил
  • Розділ сьомий. У театралці
  • Розділ восьмий. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ дев'ятий. Де тонко, там і рветься
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 26. Вогонь і вода
  • Розділ 27. Крапки над і
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо

    Завзяття, з яким хлопці кинулися за Сиреною, вже давно випарувалося. Вони спочатку бігли, потім просто йшли Руїнами, зазираючи в різні кути, не особливо сподіваючись на успіх. Раз поміняли свічки у ліхтарях, які несли з собою. «Невже в моїх предків теж були такі проблеми на випробуванні?» — думав Левко, тяжко зітхаючи.

    Та раптом сталося несподіване.

    — Вона спитала: «Синку мій, чи купиш нам дім золотий?»... — Вдалині, десь із кущів, почувся спів. Голос був красивий, але втомлений. 

    — Це знову Сирена? — зморено сказав Левко.

    — Ні, це саме та пісня, яку співала біля вогнища Віола! — здогадався Марко. — А що ж вона там робить?

    — Віоло! Ти де там? — гукнув королевич. — Ми вас уже пів ночі шукаємо!

    — Ідіть сюди, хлопчики! — відповіла вона. —Я... не можу підійти.

    Вони перезирнулись. Голос звучав трохи жалібно, ніби їй потрібна допомога. Знизавши плечима, Левко кинув: «Пішли» —  і вони так і зробили. 

    Пройшовши хвилини дві, Марко промурмотів: «Та де ж вона?». На що майже відразу пролунав відгук — трохи збоку. «Я тут! Сюди!»

    Вони трошки змінили напрям, продираючись крізь чорні у місячному світлі зарості... і ще раз (світло падало вже збоку)... і ще раз... і ще раз... — за кілька п’ятихвилинок, які непомітно склалися в півгодини. Хлопці зупинились, вкінець захекані, під стіною одної вежі. 

    — Все, стоп! — видихнув Марко, ставлячи на землю тяжкий ліхтар. — Не підемо далі.

    — Напевно, це таки не Віола, — погодився Левко. — Сирена нею прикинулася, а ми ще раз попалися. 

    — Значить, знов читати вірші.... — протягнув Марко, згорблюючись від утоми. Та раптом розпрямився, як пружина, і вигукнув у небо: — Слухай, Сирено! Хру його знає, нащо ти нас тут колами водиш, але знай — ти нас не отримаєш! Принаймні не зараз! Іди шукай іншу жертву!

    Відповідь пролунала несподівано.

    —  Ти справді цього хочеш, Марку? — почули вони Віолин голос, але з якимись геть не її інтонаціями. 

    — Так! — запально вигукнув він, не задумуючись, на що згодився.

    — Тоді моєю наступною жертвою стане... дай подумати... твоя сестра! 

    Хлопці з жахом перезирнулись.

    — Що?... Ні... — видихнув Левко. — Не вірю.

    — Ти знаєш, де Вероніка? — відчайдушно гукнув Марич. 

    — Ще ні, але знайти її буде нескладно. 

    — Відве... — почав Марко, але Левко зажав йому рота рукою: «Не розмовляй із Сиреною! Думаєш, вона допоможе?».

    — Хтозна, може, і поможе! — крізь пальці (Левкові) проказав той. І крикнув: — Ти знайдеш її?

    — Так, — відповів голос. — Але що мені за це буде?

    — Не дури, — прошепотів Левко. — Звідки їй знати такі речі? Вона бреше!

    Але Марко вже не міг зупинитися:

    — А чого ти за це хочеш... від нас? — На останньому слові він трохи запнувся.

    — Чого хочуть сирени — щоб їх слухали вічність... Але я добра пташка, я не буду заспівувати вас на смерть. Просто буду поряд із вами, і радітиму, якщо вам сподобається моя музика.

    — Я згоден! — Здавалося,  хлопець взагалі був згоден на будь-що.

    — Ну що ти, Марку! Це явно пастка! — намагався врівноважити його Левко. — Та і я не піду на цю дурість.

    — Е ні, хлопці, так не годиться! — раптом проспівав голос зовсім поряд. — Або ви згодні обидва, або я нічого вам не розповім.

    — Ну, Левку! — потрусив королевича за плечі Марко. Але той покрутив головою, прикусивши губи. — Це ж заради Вероніки! 

    — Це пастка. Може, і для неї також! — відчайдушно прошепотів Левко. 

    Марко подивився на нього з ненавистю.

    — Ну все, хлопчики, як хочете, а я полетіла, — мовила Сирена. 

    — Ні! Покажи нам, де вона, — і ми зробимо, що скажеш! 

    — Як тільки ти умовиш свого товариша... — затихнув вдалині голос Віоли.  

    Кілька хвилин стояла тиша, лиш чулося важке дихання. 

    — Ну все, добився свого — вона полетіла! — вигукнув Марко, недобре блискаючи очима.

    Левко тільки зітхнув.

    — Якби ти не був таким впертим! Ми б уже її знайшли! Знаєш що? Це все через тебе!

    І сталося те, що вже давно зріло, — Марко у відчаї замахнувся на Левка своїм мечем. Та несподівано залізо зустріло залізо. Королевич вправно відбив напад своїм кинджалом.

    — Ти що, здурів? — гукнув Левко, але противник його не слухав і наступав. 

    Стук! Клац! Довгий і короткий, яскраво-сталевий та іржавий, два клинки знову схрестились під місячним сяйвом.

    — Хочеш бійки? Буде тобі бійка! Я навчений, мене тренував мій батько!

    Левко спритно крутився навколо більш високого Марка. І з кожним новим ударом іржа потроху відпадала зі знайденого меча.

    Марко вже не стримувався:

    — Ах, батько? Це він у всьому винний! Ви однаково винні! Він — дозволив дівчатам прийти на ритуал, а ти цим користуєшся! Бачиш, як вони за тобою бігають?..

    — Я що, хотів цього? Подавав привід? — Ніж Левка знову відщипнув шмат іржі, і меч Марка блиснув як дзеркало в тому місці.

    — ...А тепер обидві зникли! Це ви в усьому винні — накликали дурників на свій ритуал, яким цей Дигер макітру забиває! Одного вже приспав сном, хоч би не вічним, а інші десь пропали! А вони ж вірили тобі!  

    Марко наступав, завдаючи тяжких ударів, і з кожним його меч скидав із себе давню луску.

    — Хто відповість за їх втрату? — Цей вигук прийшовся на той момент, коли впав останній шматок іржі, і несподівано меч піднявся вгору і яскраво блиснув, а потім опустився, мітячи Левкові в шию.

    Королевич відсахнувся і враз упав, перечепившись нога за ногу. Марко інстиктово кинувся вперед, але тут же застиг: він що ж, буде бити лежачого? Але меч тягнув його, ніби мав власну вбивчу волю. Руки ніби прилипли, здавалось, ще трохи — і зіллються з тяжким металом, що прагнув знайти ціль.

    Аж раптом щось маленьке і синє кинулося в лице Маркові, тріпочучи крилами прямо перед очима.

    — Стій! Я не дозволю зробити це ще раз! — почули хлопці жіночий голос.

    Марко обернувся у пошуках промовиці — і меч потягнувся за ним, мітячи у в’юнкий силует. Але пташка була швидка, вона спритно крутилась навколо.

    — Кинь його! Кинь Меч! Ти не вмієш із ним управлятися, — чулося від птиці.

    Задиханий хлопець послухався. Із глухим дзвякотом клинок упав на землю, у сухе листя. Марко втомлено притулився до стіни. І гнів, і страх пішли, залишивши тільки порожнечу.  

    Левко, підозріло позираючи на нього, піднявся і став поруч, теж засовуючи кинджал у піхви. І зараз же, не даючи їм навіть осмислити те непоправне, що могло б статися, якби вона не втрутилася, Пташка знову заговорила:

    — Слухайте мене, хлопці. Тут, у Руїнах, небезпечно: Яра, Сила Дигера, полює за вами. Це вона водила вас...

    — Левку! Марку! Ось ви де! — перебив її голос Віоли. — Не вірте цій фігні. Яра тут ні до чого, вона якраз врятувала мене від хвороби, а ця пташечка — справжня Вигнанниця! Це вона всю воду мутить! 

    Голос був такий же, як і до бійки, — і трохи не такий. Більш розгублений і знервований, на відміну від тих спокійно-звабливих переливів.

    — Ось як ти заговорила, Яро? Взяла собі голос обманутої дівчини, щоб побільше викликати емоцій, а скидаєш вину на мене?

    — Ну чого це я — Яра?! Вона взагалі не тут, вона полетіла кудись... — розгублено казала Віола. — А я ніяк не можу вилізти з цієї вежі, тому що ця Пташка зачарувала її! Бачите червоне світло? Це її робота! А тепер вона і вас хоче заморочити... Не вірте їй! Краще допоможіть вийти. Будь ласка!

    —  Не слухайте її, це не Віола, це Яра! — клекотіла пташка. —  Вона знову хоче вас заманити у пастку! Сама знерухомила Віолу, а говорить на мене... Вам треба іти на рожеве світло, там ви будете у безпеці! Тільки спочатку заберіть Віолу із вежі.

    — Ні в якому разі не йдіть на рожеве світло! Якраз за ним і ховається Сирена!  — чувся голос Віоли. — Певне, там вона утримує Вероніку! Краще лізьте сюди, спробуйте врятувати мене, а далі щось придумаємо...

    Хлопці в запамороченні перезирнулися. Ще хвилину тому вони ледве не вбили одне одного, а зараз знову стали єдиними союзниками, які мають знайти правду. Але як здогадатися, де вона? Червоному світлу вірити чи рожевому? Сил думати вже було так мало — пошуки, бійка, страх і сором забрали всю енергію. «Чому б йому, а не мені, заговорити першому?» — думав кожен. Врешті Марко не витримав. Сів на траву і тихо, щоб не почули голоси, які літали десь зверху, промовив:

    — Ми маємо перевірити, чи справді там Віола.

    — Ти все ще їй віриш? — так же без емоцій відповів Левко, усівшись поряд. — Чому ж вона у вікно не вигляне?

    — Так зачарована ж. Дивись, те вікно ніби палає — напевно, там справді чари, — ще тихіше зауважив Марич, вказуючи на вежу. — Хай там як, а я полізу — не можна її кинути, навіть якщо це неправда. 

    — А якщо ти в цю ж пастку попадеш? Краще пішли туди, куди сказала Пташка. На рожеве світло. Я впевнений... на шістдесят відсотків, що якраз там Вероніка. 

    — А може, якраз Пташка і є пасткою? Хоче відвести нас від реальної дівчини на якусь вигадку.

    «Вона ж врятувала мені життя» — ледь не сказав королевич. Але поки зовсім не хотілося піднімати тему бійки — хтозна, як зараз себе Марко поведе. Тому він лише продовжив розмірковувати вголос:

    — Хтось із цих гемонських голосів бреше. Дізнатися б, хто... 

    — Хто з двох... — підтакнув Марко. Запанувала тиша. Відтак він знову заговорив: — Однак і нас двоє. Ти віриш Пташці, я Віолі — може, так і перевіримо? Поділимося?

    — А якщо не повезе — то хоча б одному, а не двом... — відсторонено, ніби не про їхнє життя ішлося, сказав королевич. — Так і зробимо. А той, хто в пастку не потрапить, продовжить пошуки. А якщо ми обидва були праві — то на світанку повернемося до табору.

    Марко встав:

    — Ну що ж, я готовий. 

    — Попрощаємось, — відповів Левко. — Сподіваюсь, ми обидва виживемо.

    Що сказати тому, кого ледь не вбив кілька хвилин тому? І який іде у пастку — з твоєї точки зору? Марко трохи подумав — і все ж наважився:

    — А я хочу сказати, що зовсім не бажаю твоєї смерті. А кілька хвилин тому — хотів...

    — Я думаю, це все меч винен, — поспішив сказати королевич і додав, бо Марич поривався заперечити: — Але годі, зараз не до пояснень. Прощавай. Чи краще — до зустрічі?

    Марко кивнув, нагнувся у траву за мечем. Потім повернувся до вежі, яка палахкотіла червоним, і зник у її тіні — весь, навіть крапелька світла від ліхтаря у руці.

    Залишившись один, Левко з надією подивився у небо. Де та Пташка, якій він повірив? І чи справдиться надія? Хотілося б, щоб праві були вони обидва, але так не буває... І хтось один неминуче потрапить у пастку. Хоч би не смертельну!

    — Хай Марко іде, — почув Левко голос Пташки, яка ніби вгадала його думки. — Це теж буде на краще. До речі, його Меч здатний перемогти і Силу...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.