Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина перша. Перпендикулярний світ. Розділ перший. Обмін учнями
  • Розділ другий. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ третій. Команда в штабі
  • Розділ четвертий. Земля — Ялмез
  • Розділ п'ятий. Новий рік у новому місті
  • Розділ шостий. На шляху до Сил
  • Розділ сьомий. У театралці
  • Розділ восьмий. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ дев'ятий. Де тонко, там і рветься
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 12. Коридори і таємниці

    А в залі продовжувалися веселощі придворних. Контрданс тільки-но завершився, і всі балакали, чекаючи наступного танцю, а серед них — і Оля з новим знайомим.

    — А знаєте, я поставив собі ціль потанцювати з усіма панянками! — розказував їй Кленовий Листок (поза маскарадом його звали Клавдій).

    Дівчина була рада: так цікаво з кимось новим познайомитися! Хлопець був неабиякий, як на її погляд: років так шістнадцяти, дуже балакучий і щирий, а довге, як у всіх дворян, волосся, було вкладене у три великі кучері, що стирчали з боків і з верху голови — справді як листок! Він навіть вмовив її станцювати «Веселуна», незважаючи на те, що дама його не знала. Але Листок сказав «чом би й ні?», і Оля не могла відмовити: це була і її улюблена фраза.

    — А ви можете розказати мені, з ким приїхали? Щоб я потім легше міг із ними розмову завести.

    — Нас восьмеро: троє хлопців, четверо дівчат і вихователька. Давайте розкажу про дівчат. Он там стоять Комета і Шипшинка — це наші однокласниці з Медгороду. Лід-Птиця нас сюди привезла, вона вчителька. А десь ще в залі є Русалка — Віолетта, яка теж приїхала з мого світу.

    — А, тобто ви не всі Гості з Гордого світу?  — ніби засмутився панич.

    «Чого це він? Чи здалося?»

    — Ні, троє з нас — медоземці, ми з ними добре дружимо, бо грали разом в п’єсі. Ну що, з ким ви танцюватимете наступного разу? — підбадьорливо посміхнувшись, спитала Оля.

    — Хіба що з Віолеттою. Прості міщанки мене не цікавлять, та й негоже мені, нащадку давнього роду, з ними мати щось спільне, — бундючно промовив Кленовий Листок.

    Враз зникла вся її симпатія. Ах так ти, значить, про моїх подруг...

    — А вам, видно, підхожу? — тамуючи гнів, спитала Оля.

    — Ну що ви! Гостя з Гордого світу — зовсім інша справа! — сказав панич впевнено. — Я спеціально вас вибрав, по вам видно, що ви чужої крові: в наших дівчат не буває світлих кіс. Ви особлива, це точно!

    Напевно, він почув, що партнерка розгнівалася, і хотів компліментом загладити неприємність. Але Оля вже завелася.

    — Знаєте що, Кленку? Я сама теж проста дівчина і в житті, і на маскараді: бачите мій наряд? Це ж Коломбіна! Як такий порядний пан може танцювати зі служницею? І взагалі, мушу прощатися: он там мене чекає мій однокласник Марко, Лицар, і він, на відміну від вас, шляхетний у душі, а не у родоводі!

    Не чекаючи прощань, вона стрімко пішла в інший бік зали. Звісно, ніякого Марка там не було — вона назвала ім’я навмання, тільки б відчепитися від того, хто її розчарував.

    І враз налетіла на когось! «Ти ж Оля, так?» — почулося збоку. Там стояв королевич.

    — Ой, вибач...те мене, не побачила, — мовила вона, думаючи, на «ти» чи на «ви» краще звертатися. Забула!

    — Та нічого, я вас всіх якраз шукаю. Ви де пропали?

    Оля хотіла показати, де ж вони стоять, але з подивом помітила, що там нікого нема! Навіть панни Верби і пана Граба.

    — Не знаю... Хлопці, здається, пішли поїсти.

    — Ні, я подивився в їдальні. Знаєш, я тільки-но виконав свій обов’язок — потанцювати з усіма королівнами — і хотів когось із вас запросити, наприклад, Вероніку. Нас якраз чотири пари на круг-танець. А ви як крізь землю провалились!

    —І справді, де ж усі? — теж дивувалася Оля.

    Вони пройшли залом трохи і побачили Віолетту. Вона тільки-но попрощалася з уже баченими ними Лисом і Гарпією. Русалка теж включилася в пошуки — повідомила важливу інформацію. 

    — Миколай і Горпина кажуть, що бачили наших дівчат! Ну, тобто тільки Горпина. Бо вони ...в надто дівчачому місці, — засоромилась при королевичі сказати, де саме. — Можемо їх покликати.

    —  Це вже половина діла! А де ж хлопці?

    — О, вони могли завіятися будь-де, королевичу! — відповіла Віола. — Ви просто не знаєте, як ми їх вночі першого вересня шукали! До речі, і тебе,  Олю, також.

    А та про щось розмірковувала і не дуже слухала, що про неї розказують.

    — Пан Граб говорив щось про силодійство вчителя Дигера, — нарешті згадала. — Ніби у нього є якісь заготовки, які сьогодні покажуть. Стас міг піти їх шукати.

    Левко кивнув:

    — Ага, я знаю, де це. Тоді я піду покличу хлопців, а ви — дівчат. Згода?

    Віолетта тільки подумала, що з більшою охотою пішла б подивитись на щось таємниче наодинці з принцом, — як він вже повернувся і пішов, не чекаючи відповіді. Звик, напевне, що всі його слухаються.

    ***

    «Це в кінці коридору, двоє дверей. Ви не заблукаєте!»

    Так сказала дівчатам зустрічна служниця. І виявилася права. Однак вони ледве не помилилися.

    Там справді були двері: справа рожеві, зліва блакитні. Віола впевнено повернула направо... і вчасно загальмувала, придивившись до зображення вусатого молодця на блідо-суничній поверхні.

    — У жінок же колір синій, пам’ятаєш? — нагадала їй Оля уроки панни Верби.

    Вони відчинили голубі двері — за ними справді виявилася вбиральня у прямому значенні слова: місце, де можна поправити вбрання. «Зручності» знаходилися у суміжних кімнатках.

    Це була невеличка блакитна зала з канапами, безліччю дзеркал, рукомийниками, рушниками... Біля вікна стояли декілька ваз із квітами і полички зі стрічками, а навпроти — навіть сповивальний столик. (Його розмістили за наполяганням королеви, яка хотіла привити дамам моду хоч іноді самим няньчитися з дітьми).

    І на одній із канап вони помітили свою пропажу — Франка щось гарячково говорила, а Вероніка безнадійно махала рукою.  Крім них, майже нікого не було, тільки сиділа вдалині служниця.

    — А ми вас всюди шукали! — голосно крикнула Оля, щоб дівчата не подумали, що вони побачили їхній сум.

    — Пішли до зали, там скоро круг-танець буде! — нагадала Віола.

    — Та ну їх, ці танці! Я взагалі таке не люблю, — відповіла Вероніка. — І чого я поїхала?..

    — Тим більше що нас, на відміну від вас, ніхто не запрошує! — закінчила Франка.

    Віола відсахнулась, але Оля ніби не звернула уваги на образливий тон. Не до того!

    — Тепер запросять, гарантую! — з жаром відповіла вона. — Мене зустрів королевич і питав, де ви. Тому краще вам зараз встати, привести себе до ладу... — з цими словами вона потягнула Франку до дзеркала. — Може, квіточку-стрічечку почепити?

    Віолетта з подивом дивилася, як обидві медоземки підкорилися Олиній енергії, поправили одна одній вбрання і зачіски. І як Вероніка, нерішуче поводивши рукою над вазою з мініатюрними трояндочками, все ж таки взяла декілька. Франка прикріпила їх до її віночка із тканинних квіток.

    — Готові? Пішли!

    **

    А що ж хлопці? А вони зустрілися десять хвилин тому у місці, абсолютно протилежному вбиральні, тобто буфеті, і затіяли справу.

    — Я тут таке побачив! Тільки тепер я впевнився, що у нас можуть бути якісь круті пригоди! Що магія в цьому світі таки є... — схвильовано ділився з друзями Стас. — Коротше, недалеко є приміщення, двері там відкриті, але нікого нема. І там стоїть таке! Щось схоже на портал… Треба вам це бачити.

    — Ну пішли, — відразу погодився Паша, — треба тільки Олю знайти, вона таке любить.

    Але, зазирнувши в бальну залу, вони побачили, що їй і там непогано: витанцьовує в компанії з хлопцем, у якого зачіска як у Незнайки.

    — Це надовго...  — зітхнули і зібрались на виправу без неї.

    Вони пройшли гамірний буфет, дісталися оксамитових штор, що закривали вхід до Камінної зали і щасливо прослизнули за них. Велика пуста кімната була залита  неяскравим світлом (сонце падало на закриті вишневі штори, що закривали високі вікна). В її крайньому кінці стояв великий камін з уже готовими дровами. Ніби нічого незвичайного... аж тут Стас підбіг до однієї зі штор і шарпнув її.

    Сніп золотого сяйва ввірвався в залу. На фоні неба, схожого на розплавлений метал, чітко виділялися два товсті стовпи, які стояли на перилах балкона. Зверху вони сходилися —  і утворювали двері! Це був портал!.. От тільки пройти крізь нього неможливо: третій поверх.

    Коли минула перша мить здивування, вони зайшли на балкон. Поглянули вниз — на замковий двір, алею з лавочками і скульптурами, що височіли прямо під ними.

    — Гм, впасти звідси не хотілося б, — мовив Марко.

    — Так, але ж все одно вражає! — відповів Паша.

    — Знати б для чого воно. І як активується, — Стас із виглядом знавця пошкрябав “двері”, — Ну звичайно, так просто не пройдеш, але ясно, що це можливо!

    — Так, можливо! — здригнулись вони від голосу знайомого королевича. Левко ніби виріс біля порога.  — Мій учитель їх поставив. Мріє, щоб хтось зміг перейти. Але я поки що не сподобився. Чи його Силі не сподобався?

    У Стаса загорілися очі:

    — А можна детальніше?

    — Та я і сам небагато знаю. Називається «Я-портал», на честь його Сили. Всі, хто піде на мій ритуал, мають пройти крізь нього. Ви почекайте кінця вечора, майстер Дигер все розповість. А я взагалі радий, що вас знайшов. Пішли в залу, а то ваші дівчата сумують, що їх не запрошують.

    — А чого ж придворні з ними не танцюють? — ущипливо сказав Паша. — Хіба не можна їм наказати бути вихованіше?

    Королевич ледь помітно зітхнув, але потім відказав безтурботно:

    — Не встиг поки навчити їх бути не такими вредними. Я ж іще не король.

    **

    Мелян Граб ішов собі коридором замку, дивуючись, куди ж поділись його підопічні — сім підлітків і та мила вихователька. Може, кудись пішли, поки він чверть години розмовляв із містладськими друзями? Бо зараз у залі нікого... Може, щось вже накоїли, а Аделя їм моралі чита? Це було б зовсім у її дусі — така правильна, така строга...

    Аж раптом! Про вовка й помовка — он же вона! Прямо перед ним із бічного коридорчика вийшла пара — юнак у темно-сірому та дівчина з пухнастими крилами-шаллю. Любенько бесідують, як закохані на картинках... Тьху!

    — Панно Вербо! Нарешті я вас знайшов! — гукнув Мелян. — Не знаєте, де діти?

    — Діти?.. Ох, точно, діти! Мають бути в залі... Я їх попросила постояти, поки станцюю один танок, а минуло вже півгодини, мабуть!

    —Та не хвилюйся, Аделю, — мовив її кавалер і хотів продовжувати прогулянку.

    — Ой, ні, Магнусе, я маю іти. Як там вони без мене?

    — Справляться і без тебе, — посміхнувся Магніт. — Ми були такі ж тоді, хіба не пам’ятаєш? Чи тобі сподобалося б, щоби хтось тебе ловив у сутінках біля нашої альтанки?

    Він явно показував Грабу, що це його дівчина. Ну й нехай. Його діло маленьке — нагадати. (А Аделя, здається, вже весь глузд загубила. Червоніє он при згадці про альтанку...)

    Мелян пригасив своє роздратування і мовив холодно:

    — Панно Верба, я вважав своїм обов’язком допомагати вам у палаці. Якщо ви вважаєте, що ваш вельможний кавалер справиться краще — що ж, я піду. Тільки не забудьте, що маєте слідкувати за дітьми в першу чергу, а не влаштовувати особисте життя.

    Аделя аж задихнулася від обурення, тому відповів її супутник:

    — Не ображайте мою даму, — звузив очі Магнус. — А то далі вам відомо — сад, меч, герць...

    — Хлопці, ви чого! — голосно зарепетувала панна Верба. Згадала, хто вона і як вчительки реагують на бійки. — Іще дорослих парубків я не розбороняла! Повертаймося до зали. Будемо шукати дітей. Скоро же круг-танець!

    Аж раптом вони побачили, як із іншого переходу вигулькнули знайомі фігурки — зелений плащ, обладунки, сірий светр...

    «Ну я вас насварю, хлопці, за те що з балу втекли!», — подумала вихователька, аж тут за ними вийшла четверта фігура — королевич. «Але не в присутності Срібного Панича».

    — А може, нікого шукати й не треба. Он ваша пропажа, вихователі, — насмішкувато сказав Магніт. — Бачите, самі знайшлись.

    **

    — І де ж ці противні хлопці? — ображено сказала Віола. За кілька хвилин має початися круг-танець, а їхніх кавалерів як не було, так і нема! Невже Левко їх не знайшов?

    — Коли такі справи, — мовила Оля, — то пішли танцювати без них.

    — Це якщо інші на нас подивляться, — зло відповіла Франка.

    —А ми не будемо чекати, коли хтось покличе! Я сама запрошу... наприклад, тебе! Чи Вероніку.

    —Та хіба це можна! — жахнулась та.

    Франка була іншої думки:

    — А коли ще нас запросять на бал? Може, нічого такого й немає у цьому.

    — Олю, я думаю, не треба, — мовила знехотя Віола. — Що подумають батьки принца та інші гості? Тут же й іноземці є! Треба берегти честь нашої країни.

    — Знаєш, мені ще вдома з цим набридли. Захищай честь то школи, то країни, ніби лицар даму, і завжди веди себе пристойно, — вигукнула олімпіадниця Оля, яка чогось розхвилювалася. — Якщо вже на те пішло, ми самі іноземці, хіба ні? Живемо один раз, а з нахабства тринадцятирічних ідійоток честь країни не постраждає. Пішли? Станьмо ми з тобою за кавалерів, а медоземки — за дам. Нам ніхто нічо не скаже, відбрешемося.

    Пропустити те, до чого тиждень готувались, не хотілося, тому всі четверо стали до кола: Оля з Веронікою, Віола з Франкою. Танець був подібний до падеграсу, тобто там дами переходили від одного кавалера до іншого по колу. Оля спочатку стримувалася, а потім стиха сміялася зі здивованих облич медоземських панянок, які замість наступного партнера бачили її. Але танок ніхто не перервав, все тривало, як і годиться.

    Десь на другому колі до зали зайшли четверо хлопців. За проханням королевича Лева всі вони теж стали до танцю: розімкнули руки тих пар, де танцювали по двоє дівчат. Панна Верба, яка ввійшла відразу за хлопцями, якраз встигла це помітити. Вона, звісно, розпереживалася з приводу такого поводження вихованок, але розуміла, що і сама не краща: кинула їх одних. Тим паче що одну з дівчат, незважаючи на їхню витівку, вів у танці сам королевич!

    — Ваша Високосте, як ви ненав'язливо перевели мене з чоловічої партії на жіночу, — мовила Віолетта, дивлячись на свого принца із усмішкою — «помітив!». Інакше чого б він підійшов саме до неї?

    — Сподіваюся, ви не проти, мила сиренко*?

    Віола хотіла спитати, чому раптом він назвав її прізвище — Сиренко, але танець кликав далі. Дами перейшли, і наступна партнерка королевича не сказала нічого, лише порожевіла, як її сукня. Вероніка, яка тільки й мріяла з ним побачитись, тепер страшенно боялась переплутати рухи, дивилась тільки собі під ноги, але перед самим переходом до іншого кавалера все-таки позирнула на Левка. І побачила, що той теж трохи соромиться, але усміхається їй. Пів хвилини окремо, поки коло не замкнулось — і вони знову зустрілися на кілька секунд, і тепер уже обоє дивилися прямо в вічі.

    Це було просто неймовірно — майже летіти у світлому залі, у блиску свічок та останніх барвах заходу сонця, а потім — стояти дружною компанією і сміятися. Переповідати історію пошуків — у кожного за цю годину вони були свої. Дивитись на чудернацькі костюми деяких гостей і на хлопця, який виявився такою високою птицею, та  все ж залишився простим і щирим. Бал в очах Вероніки був реабілітований.

    Доки не сталося ще дещо... Під кінець вечора оголосили несподіваний для багатьох Білий танець — замість останньої «вільної мелодії». Знали б ви, скільки прямих і прихованих поглядів пронеслося залою!

    Але два з них — тепло-карий і таємниче-зелений — схрестилися на королевичі.

    ___

    * Syrenka — русалка польською. Левко як напів швенцекраєць цю мову знає, а Віола —  ні.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.