Розділ четвертий. Земля — Ялмез

Автобус мчав заспаними провулками. Десь на іншому краю міста залишилися знайомі райони, теплі квартири, батьки і друзі... Четверо майбутніх восьмикласників намагалися заснути — вони досить втомилися від зборів, проводів та нервування останніх днів. Нарешті можна розслабитися на кілька годин.

Який був переполох із їхнім від’їздом! За тиждень почали прибувати учасники з інших областей. Вчора всі вони нарешті зібралися і зробили спробу перезнайомитися: п’ятдесят школярів та десять учителів.

А сьогодні рано-вранці знову зустрілися на головній площі міста, де були урочисті проводи. Ну такі урочисті, ніби проводжали «козаченьків в похід серед ночі». Учителі виступали з промовами, де закликали добре вчитися, захищати честь школи і бути лицем країни. Спеціально запрошені депутати, які, очевидно, допомогли організувати поїздку, намагалися довести всім, що таку потрібну справу зробили саме вони, запам’ятайте нас! Журналісти курсували від одного мандрівника до іншого з несподіваними питаннями. У поглядах деяких дітей із натовпу ясно читалася заздрість (але ж і вони могли підготуватися, просто не захотіли — думалося Олі). Батьки і матері обіймали так, ніби хотіли втримати біля себе назавжди свою кровиночку... Коротше кажучи, герої дня — мандрівники — зітхнули з полегшенням, коли двері автобуса за гамірними проводжальниками закрилися.

— Хух, здихалися! Надіюсь, в Ялмезі все буде тихо і спокійно! — зітхнув Паша.

— Скоріше б уже туди! — бурхливо підтримали й інші. І справді, тільки б подалі від цих пафосних промов, слави, метушні та сліз . І лише згодом Олі чомусь подумалося: «А все-таки це наш дім. З усіма цими вчителями і депутатами — але ми маємо його пам’ятати. Які б не були схожі на Україну Медові Землі (мовою там, культурою), вони нам все одно чужі...». І вже знайома за іншими подорожами туга тихо торкнулася її серця.

Автобус рушив у поїздку до порталу, а з площі ще чулося «Одна любов на все життя, одна журба до забуття, і Україна, бо в нас іншої нема...»

***

Дорога була недовга і доволі знайома: та сама, якою з Мелітополя їздять на Кам’яну Могилу. Мандрівники бачили, крім машин, ще й дві групи велосипедистів, які їхали туди ж . Перші — сім’я, другі — двоє парубків, які везли на багажниках щось велике, загорнуте в ганчірки. «Можливо, це авантюристи, які хочуть зробити свій портал?» — подумалося Стасу. Він прошепотів це Паші, який сидів поряд, але більше вони вирішили тих чоловіків не обговорювати: ще почує хтось із дорослих, це дійде до прикордонників, вони їх зловлять... А хлопці співчували тим, хто хоче потрапити в інший світ так же сильно, як вони, і шукає для цього навіть незаконні способи.

Хвилин через сорок вони приїхали до входу в портал. Це була невелика огороджена територія, де стояли будки, будиночки, ходили прикордонники — ніби нічого незвичайного. З-за східного паркану видно було ще один паркан, а за ним, десь далеко —сірі брили Кам’яної Могили — заповідника, в якому багато хто з них часто бував. Тут довелося зупинитися надовго: військові перевіряли спочатку автобус, потім всіх мандрівників.

Особливих труднощів на кордоні не виникло, хіба що прикордонники здивувалися повному наплічнику акумуляторів у Стаса. «Я ж блогер, як я буду знімати відео там, де не можна зарядити камеру?» — виправдовувався він. Але ж це не було щось заборонене,тому його скоро пропустили, і нарешті автобус рушив до порталу.

Вхід до паралельного світу колись знаходився просто в схилі пагорба, але зараз навколо нього побудували доволі велику споруду, зовні схожу на гараж. Мандрівники прилипли до вікон: зараз вони побачать славнозвісний портал! Залишається тільки заїхати...

Але нічого незвичного всередині не було. Високі стіни, тьмяне освітлення. Тільки у дальньої стіни багато різних причандалів. Там заметушилися працівники, набираючи коди на сенсорній панелі.

Нарешті щось теленькнуло, і частина стіни беззвучно від’їхала. А за нею і було те саме, заради чого вони стільки готувались — у таємничій темряві лежала путь до іншого світу. Всі до болю напружували зір. Здавалося, там, у тьмі, щось загадково мерехтить, невловні іскри водять хороводи, складаються в фігури, споруди, обличчя незнаних людей... Чи це лише гра розуму, який силкується щось розгледіти?

Але Стас був впевнений: тепер він знає, що значить «пахне таїною». Хлопець явно почував якийсь нетутешній вітер, який віяв з отвору. Були в ньому нотки і літнього меду, і осіннього дощу. Чи навіть грози...

***

Прохід здавався темним і безкінечним, наче тунель метро, немов море в беззоряну ніч. Як і зазначено в правилах, ніхто зайвий раз не торкався стін. Навіть автобус їхав по спеціально прокладеній дорозі. Стіни були ніби й тверді, але на поворотах було видно, що вони трохи коливаються, як дим. У салоні було то тихо, то голосно: часом мандрівники заворожено мовчали, часом не витримували важливості моменту і балакали про всілякі дурниці, щоб зняти напругу.

Через декілька годин показалося світло. Вони в’їхали в велику печеру, залиту холодним світлодіодним сяйвом.

— Це вже Серединний зал! — вигукнула Віола. — Зараз будемо мінятися.

— Гляньте, які смішні підводи! — показав Паша, коли вони під’їхали ближче.

І справді, у залі стояли якісь допотопні транспортні засоби, з яких сходили підлітки та їх вчителі — всі у дивному одязі. Через п’ять хвилин у ці підводи залізли й наші герої, стиха підсміюючись зі здивування іноземців «Це що, справді офф-то-бусс?».

У підводі було незвично затишно і приємно сидіти: хтось подбав і про м’які подушки, і навіть про кошик пиріжків із медом та пляшку компоту. Наступні дві години минули добре, хоча всі ніяк не могли дочекатися приїзду.

***

І ось, нарешті, Медові Землі! Підводи неслися по дорозі все швидше й швидше, наче з гори. В обличчя вдарив густий запах землі й трави, нагрітої сонцем. За кілька хвилин вони виїхали з проходу. Відразу стало так яскраво, що заболіли очі. Але вони дивилися і дивилися на інший світ, про який мріяли ось уже декілька місяців... чи років... чи все життя?

— Сонце сідає, — помітила Віолетта, коли проморгалася, — повірити не можу, що подорож закінчується.

— Ой, там позаду Соснові Висоти! Я так багато про них читав! — захоплено вигукнув Стас, поглянувши на вкриті лісами гори, залиті оранжевим світом. — А за ними живе Народ Свічок.

— Цікаво, чи дозволять нам поїхати за кордон, — розмірковувала Оля.

— Ти не встигла в інший світ приїхати, а вже мрієш про закордоння? — хмикнув Паша і відразу отримав шалабан.

Вони нарешті вийшли з підводи, розім’яли затерплі ноги. Поки вчителі розмовляли з прикордонниками, молодь мала можливість все роздивитися ще ближче. Стас трохи оговтався і почав знімати свій репортаж.

«Привіт усім! Ми тільки-но приїхали до Ялмезу. Місцевість поблизу Медгорода здається мирною, сподіваюсь, все так і буде далі... Десь за кілька кілометрів на схід — гори, за якими розташований Швенцекрай, Країна Свічок. Зараз ми біля проходу. Тут Соснові Висоти плавно переходять у пагорби, які, за легендами, чарівні. Перевіримо?»

Але Стас не встиг: учителі покликали усіх на перевірку, після якої назначили перекус і від’їзд. Хлопець вирішив, що неодмінно навідається сюди ще раз — і точно перевірить.

Після перекусу караван швидко поїхав до міста. Тьмяно-золотиста у вечірньому світлі дорога між пагорбами здавалася нереальною, ніби зі сну. Діти притихли і трохи закуняли. А внизу була долина, залита призахідним сонцем, і Медгород м’яко сяяв усіма своїми віконцями. Десь там їх чекали прийомні батьки та нові друзі.

Скоро вони в’їхали в Східну Браму й поцокотіли бруківкою до школи. Медгород виглядав дуже гармонійним містом. Усі будинки були побудовані зі світлого каменю, що нагадував пісочне тісто. Дахи були покриті різнокольоровою черепицею. Взагалі усе місто нагадувало магазин медових пряників. З-за святково прикрашених парканів визирали дитячі личка: і цікаво, і страшно подивитися на гостей з іншого світу!

— Вона що, відьма? — почули мандрівники зненацька переляканий шепіт, — у неї проклятий однорожець на сорочці!

Дівчата перезирнулися. Справді, у Віоли на футболці був єдиноріг, але злякатись рожевого й розцяцькованого стразами звірика — це занадто!

Школа, яка мала приймати гостей, знаходилася в центрі міста й була схожа на торт. Її скляний дах сяяв: усі люстри запалили заради нових учнів. Учителі та прийомні родини зібралися в танцювальній залі. Приїжджі мимоволі здивувалися: чи не всі присутні були набагато смаглявіші за них. Хоч вони і читали про це, і писали на заліку, але почували себе незвично. Та роздумувати про різницю культур не було часу: всі страшенно втомилися. Вони розбрелися кожен до своїх прийомних батьків, пообіцявши зустрітися завтра.

Нарешті мандрівка закінчилась.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.