Розділ третій. Команда в штабі

А в Мелітополі приготування йшли повним ходом. Через місяць стало зрозуміло, хто з учасників «Клубу мандрівників» всерйоз хоче поїхати, а хто ні. 

Трійко друзів добре спілкувалися з Віолеттою. Скоро вони вже всі разом проводжали її з занять до зупинки автобуса, а по дорозі мріяли, як житимуть у Медових Землях, гуртом будуть вчитися (казала Оля і кисло посміхалися інші), гуляти, розкривати таємниці (тільки без ризику для життя, добре, Стасику?) і по-всякому відриватися без батьків (о, Пашко, тільки щоб нас додому не відправили, а то ми тебе знаємо). 

А порадившись, вирішили, що можна і тепер готуватися разом — адже одна голова добре, а чотири краще! Правда, все залежало від Віоли — адже не кожного дня вона могла залишитися після занять у місті. Нагода випала аж перед заліком: мама відпустила її переночувати у Олі, щоб зранку не витрачати нерви на автобуси і поспішання. 

Саме тому сьогодні, в останній день перед тестом, Віола прийшла додому до Олі. Була вітряна червнева днина, насувалася гроза — дівчина мерзла у легкому платтячку. Аж ось нарешті дійшла! 

Рябчикові жили в приватному секторі на Червоній Гірці — одному з районів Мелітополя. На ділянці було видно гараж і великий будинок десь у глибині. Гостя пішла по доріжці до нього — і раптом щось шугонуло за спиною. Віолетта здригнулась. Що це, тільки б не злодії!

— Привіт! — почувся голос Олі. — А ти не туди йдеш: батьків все одно нема, чого нам удома сидіти? А до мене сюди. 

Віолетта з подивом подивилась, куди показувала подруга. У гаража був ніби другий поверх, до дверей якого треба було діставатися драбиною. Правда, хазяйка часто з нього злазила (чи скоріше злітала) і так — і тому тільки-що налякала гостю. 

— Там наш штаб, — почала розповідь Оля. — Це тато збудував колись, щоб дах гаража не псувався від дощу: на пласкій поверхні залишаються калюжі, а з гострих країв вода стікає. А я зробила там собі «барліг», як каже мама. 

—Ми будемо займатися на даху? — підняла красиві брови Віола. 

— Так. Якби було сонячно, пішли б у шалаш, — махнула у бік городу Оля, — але скоро може задощити, тому треба нормальний дах над головою. А штаб — ідеальне місце для прохолодної погоди. У нас там і карта Медових Земель висить! Лізь сюди, — показала вона на драбину. Віола незграбно почала нею підніматися, намагаючись не впасти і не забруднитися — вона ж надягла на гостину світле платтячко! 

Усередині «штаб» виявився великою кімнатою, в якій стояли старі меблі та інший непотріб. Через трикутні віконця в протилежних краях будиночка проникало світло, а між ними була натягнута мотузка з бантиками з фантиків, що тихенько шурхотіли. Гостро пахло пилом і вчорашнім дощем. 

Загалом у Віолетти склалося враження, що за штабом наглядають і навіть іноді прибирають. У найбільш чистому куточку стояв диван, накритий покривалом, над ним висіла обіцяна карта Медових Земель, а навколо — вицвілі листівки. Під вікном був невеликий килимок і кілька подушок, а поряд — стіл із посібниками для підготовки. 

Тут же знаходилась хлоп’яча половина майбутніх мандрівників між світами: Стас щось дивився на карті, а Паша куняв: пробурмотівши привітання, знову прикрив очі. Коли дівчата розмістилися — Оля біля стіни, Віолетта на дивані — можна було починати. 

— Будемо по черзі читати і відповідати, — мовила господиня штабу і взяла питання до заліку. 

— А як же Паша? — спитала гостя. 

— А він зараз прокинеться, як ми почнемо. «Як співіснують Земля і Ялмез? Які практичні поради Ви можете дати собі, щоб не потрапити в халепу?» — почала читати Оля. —Давай, Стасе?

Хлопець почав дуже серйозно викладати матеріал:

— Наш світ має складну структуру. Вона повністю ще не досліджена. Ялмез утворився на складках простору Землі. Там, де її поверхня виходить з третього виміру, знаходиться пояс несталості. Це ті місця, де пролягають проходи між світами. За ними простір знову повертається в третій вимір, і там він уже інший — тобто Ялмез... Паш, далі ти, годі спати, — закінчив Стас і штовхнув друга в бік. 

— Е-ех... Наш світ має складну структуру...

— Нє, то вже було. Давай страшилки. Ну, про техніку безпеки.

Паша помовчав, далі з великим недбальством продовжив своїми словами, як він завжди робив:

— Треба дуууже обережно себе вести в проходах та поблизу них. Не можна торкатися їх стін, якщо не хочеш шукати свій палець за сотню кілометрів. У Ялмезі не можна надто далеко відходити від свого проходу — бо через інший ти можеш потрапити в якусь жопу світу. Також треба бути обережним з картою: порівняно з Землею там переплутані сторони світу. Якщо ти зайшов у прохід спиною до півночі, не факт, що вона там і залишилась. Тепер ти, Мальвіно, — насмішкувато подивився на Олю Паша, — Як з’єднані країни Ялмезу? 

— Для Ялмезу наш світ є такими же складками, як і він для нас. Тому країни там звичайно з’єднуються, як і в нас. Ну, немає якихось міжсвітових ям, — трошки забула Оля і поспішила виправитися. — Але якщо співставити карти Землі та Ялмезу, то місця, поєднані виходами, не збігаються...

— Щось якось ти заумно кажеш... — зауважила Віолетта.

— Не прикопуйся! Коротше, два переходи, які поряд на Землі, ведуть до різних частин Ялмезу. Давай наступне питання тобі. «Чим характеризується частина світу, в яку ви поїдете?»

Гостя прикрила очі й почала згадувати:

— Країни Ялмезу дуже несхожі одна на одну. Не тільки способом життя і культурою, а й тим, що в деяких вплив нашого світу дуже позначився, а деякі ще закриті і живуть так, як і до появи першого проходу. Через це там мало подорожують на далекі відстані, а тому на невеликій території може бути багато окремих країн і народів. 

Королівство Медових Земель знаходиться якраз у такому місці. Перший портал, який відкрився — це якраз і є той, крізь який ми маємо проїхати. У навколишніх державах проходів нема, найближчий — аж за морем, у Срібнелії. У самих Медових Землях за останні півроку цікавість до нашого світу дуже зросла, але вплив його ще дуже незначний. Ми це виправимо, — додала вона вже від себе, посміхнувшись. — Наступне питання «Медові Землі та їх природа» тобі, Стасе.

— Королівство лежить між двома пасмами гір — Сосновими Висотами на сході та Горами Водоспаду на південному заході. На півдні є Срібне море, але країна до нього майже не має доступу: більшу частину південного і західного кордону обмежує ріка. Загалом Медові Землі дуже маленькі, розміром із нашу область, як і більшість країн навколо. Посередині тече ріка Молочна, на обох берегах якої ростуть мішані ліси. Кажуть, у тих лісах живуть духи... — звернув Стас на улюблену тему, але Оля його перебила:

— Так, про духів нам точно нічого не відомо, давай не відволікатись. Наступне питання «Державний  і суспільний устрій Медових Земель» тобі, Пашо.

— Монархія. Править нині король Данило, який тільки-но зійшов на престол.  Йому підкоряються губернатори міст, які управляють також і прилеглими територіями. Є два види людей — прості й шляхетні. І ті, і ті мешкають як у селах, так і в містах, тільки прості самі заробляють на життя, а шляхта у них собі все потрібне забирає (не позаздриш). Рабства немає, хоч це добре... Найголовніші міста, Олю?

— Медгород, або Медоград — найбільше місто, Олександрівський Замок — маленька столиця за декілька кілометрів від нього. Знаходяться в центрі країни. — Дівчина встала і показала їх на карті. — Отут півдні, за лісом — Перебинтя. На півночі є місто Молочні Води, що стоїть біля витоку ріки Молочної. Біля гір, на кордоні з... якоюсь країною стоїть Соснівка. Не пам’ятаю, як по-їхньому, по-нашому ця держава буде Край Свічок. 

— Швенцекрай, — підказав Стас. — Не плутати зі Швецією. 

— Дякую, — відповіла Оля. — А наступне питання хай розказує Віолетта (ось тобі указка). Які країни є сусідами Медових Земель?

— На сході — Швенцекрай (спасибі за підказку), або ж Країна Свічок, звідти родом королева. Південь, південний захід — Ауба, вона ж Світанкові Землі. А за рікою, на північ і північний захід — Містланд, Туманне королівство. 

Старий лисий пензель в руках Віоли («указка») прогулявся по карті. Спочатку окреслив межі оранжевої країни за горами, потім — рожевої біля моря, потім перемістився у блідо-зелену за річкою. Зрештою він знову спустився нижче, аж до моря, де були Гори Водоспаду: у самому серці їх була ще одна країна, блакитна. 

 — А це Край дванадцяти водоспадів, гірське князівство, маленьке за розміром навіть для Ялмезу. Стасе, ти наступний. Як розрізнити жителів цих країн за зовнішністю?

— Медоземці смагляві, темноволосі й кароокі (як я). Мене там приймуть за свого, — посміхнувся Стас. — Швенцекрайці часто руді, тому їх і називають Народом Свічок. Містладці бліді й темноволосі, як і водоспадники. Аубійці смагляві, але здебільшого мають попелясте волосся — їх ще звуть «срібними», і на противагу їм, є й «темні» — чорняві. У багатьох зелені очі — кажуть, це спадок від першої королеви, яка була русалкою....

— О, тоді я теж буду розповідати, що походжу від русалки, бо зеленоока, — підхопила його гру Віолетта і задивилась на свій русявий кучерик. — Цікаво, чи зійде моє волосся за «срібне»?

— Ех, тільки я ні на кого в Ялмезі не схожа, — жартома пожалілася Оля. — Немає країни для білявок... Ой, щось ми забалакалися. Яка там освіта, Паш? 

—Ти мені ото спеціально таке питання підстроїла? — скривився він: ще й у канікули про навчання думати! — Школа з десяти років. Тобто ми попадаємо в п’ятий клас, ага? У Медгороді є одна велика школа для простих дітей. У шкільні роки вони також допомагають батькам або шукають вчителя, якщо хочуть іншу професію. Для шляхетних є особиста освіта. Релігія, Олю? 

 — У нас в довіднику написано «Християнство, несхоже на жодну відому в нашому світі конфесію, з елементами язичництва, поклоніння силам природи». Але це дивно — у Сили вірять не лише народ, а й духівництво. Тому яке це християнство... Культура, Віолетто?

— У Медових Землях є книгодрукарство, розвинутий театр, особливо вуличні постановки. При королівському дворі живуть представники різних мистецтв. Хотіла б я там побувати! — мрійливо посміхнулася вона і продовжила: — Календар, Пашо?

— Ой, ну знову питання для зубрилок... Я знаю, що там є місяць листопадень — і це ніякий не листопад, а жовтень! 

— А листопад називається мокрозем! — знову підказав Стас, чим заслужив вигуки «ой, зубрила- зубрилка!» від Паші. 

Зубрилки чи ні — але назавтра всі четверо підтвердили свою придатність до подорожі. Тепер потрібно було вибрати родини, у яких житимуть. Вони знову сиділи в Олі, читали анкети, сперечалися, а десь там інші діти обирали їх батьків...

Гуркотіла далека гроза. Віяв поривами вітер — майже як восени, зривав із дерев ще зелене листя. І час зривав літні дні, наповнені тривогою і мріями, аж поки їх не залишилось всього нічого — якраз щоб зібрати речі й рушити в інший світ.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Бура Вікторія
24.10.2022 15:51
До частини "Розділ третій. Команда в штабі"
«Саме тому сьогодні, в останній день перед текстом, Віола прийшла к дому Олі.» Подібно виправити "к") Що-що, просто це відразу в очі кинулося.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ілянка
    24.10.2022 21:29
    Я думаю, можна і так, і так. Вона ж прийшла до неї додому, хіба так не можна сказати? Хай там як, дякую, що читаєте і виправляєте!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше