Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина перша. Перпендикулярний світ. Розділ перший. Обмін учнями
  • Розділ другий. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ третій. Команда в штабі
  • Розділ четвертий. Земля — Ялмез
  • Розділ п'ятий. Новий рік у новому місті
  • Розділ шостий. На шляху до Сил
  • Розділ сьомий. У театралці
  • Розділ восьмий. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ дев'ятий. Де тонко, там і рветься
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 26. Вогонь і вода
  • Розділ 27. Крапки над і
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем

    Марко швидко підійшов до вежі, стиснувши в одній руці меч, а в другій — ліхтар. Де ж тут вхід? Усе заросло колючими кущами з розлогими вітами, які в непевному світлі місяця і свічки були схожі на підняті руки, кігтисті лапи, змій... Вони, як живі, шарпали його одяг, чіплялися за волосся, дряпали руки і обличчя. Добре, що в нього був меч — ним було легше боротися з заростями. І хлопець рубав їх, а заодно і свої думки.

    А на душі було паскудно. Незважаючи на обнадійливий голосок, схожий на Франчин, який дзвенів щось про те, що «ну ти ж його не вбив! Все закінчилося добре! І взагалі, це все меч винний!». Але чомусь Марко йому не вірив... Він здатний підняти руку на сина короля, та що там — просто на людину! Раніше такого за ним не водилося... Вони з хлопцями билися на тренуваннях і після них, іноді сильно травмувалися, але ж не до смерті!

    Промучившись із заростями пів години, він врешті знайшов вхід — на другому боці вежі, тому, що ближчий до замку. Треба скоріше заходити, поки докори сумління остаточно не пригасили сміливість. Марко пришвидшився. І — от як навмисне хтось шкодить! — зненацька перечепився. Ліхтар гойднувся, і порив вітру згасив свічку. «Чорт, кресало ж залишилося у Левка!» Тепер доведеться лазити там у темряві. Він залишив згаслий ліхтар біля входу і зайшов у вежу.

    Перші кроки йому освітлював місяць, який зазирав у двері, та скоро хлопцеві довелось ступити у тінь, яка починалась відразу на сходах. Навпомацки, тримаючись за стіну, він рушив на другий поверх, у вікні якого бачив чародійське полум’я.

    Марко вважав, що темряви у їхній сім’ї боїться тільки Вероніка, та зараз це змінилося (щоправда, він би нізащо не признався). Здавалося б, що можна бачити у абсолютній темряві? Та йому постійно ввижалися якісь тіні, які зникали, тільки-но подивишся прямо. Маячня та й годі! Але ж... хіба це не людська фігура там трохи вище? Висока, темніша за навколишню тьму... І вона не щезає! Серце стиснулося у недоброму передчутті.

    — Хто тут? — хрипко крикнув Марко.

    Лише луна відповіла йому. А фігура почала плисти прямо на нього! Дрижаки пробігли спиною. Хлопець сильніше стиснув меч, хоча яка з нього користь проти примари? Та Дар Сил ніби відчув його бажання і трохи потеплів у долоні. Марко змахнув ним і рубонув у напрямку тіні — і вона розлетілася клаптями тьми.

    Хлопець зрадів, відчувши свою перемогу, та ненадовго — клапті почали кружляти у повітрі, відрощуючи собі нову примарну плоть, і ось уже привидів кілька... Марко відчайдушно сік їх на менші тіні, не знаючи, що ж іще робити, і разом із тим розуміючи, що кожен удар тільки множить противників.

    — Повернись... повернись... ця битва не для тебе, — чувся від них шепіт, який вбивав надію, але Марко все одно потроху йшов вперед.

    Крок, крок, змах меча. Кілька нових тіней. Крок, крок, змах...

    Та ось серед тіней заблискотів веселий червоний вогник. І ще один, і ще, і ще... Цілий сніп іскор вирвався з дверей другого поверху, женучи привидів кудись вдалечінь. Та інший страх прийшов на місце жаху від примар — страх того-що-зараз-почнеться — а саме, боротьби з невідомими чарами.

    Він зайшов у кімнату, повну червонястого світла. Роззирнувся і швидко побачив його джерело — велику хмару іскор. Вони приховували тіло дівчини на підлозі, все покрите тисячами сяйливих ниточок. Марко підбіг до неї — це справді була Віола, яка дивилась на нього широко розкритими очима і щось нечутно шепотіла. Хлопець нагнувся аж до її обличчя і почув:

    — Марку! Ти прийшов, як я рада! Яра щось зі мною зробила і забрала мій голос. Витягни мене звідси, прошу!

    — Я за тим і прийшов!

    Але як її звільнити? Він спробував торкнутися її рукава, та червоні іскринки вдарили струмом — не дуже сильно, але і взяти за руку не можна. Якби можна було зняти їх чимось іншим... Хлопець спробував змахнути їх плащем, але вони трималися чіпко. Значить, треба щось тверде. Пошукавши по кишенях, Марко не знайшов нічого підходящого. Отже, залишається тільки меч. Хоча це так собі ідея, якщо це звичайні електричні розряди — метал їх пропустить. І навіть якщо це не просто розряди, а якісь чари, то все одно треба убезпечитися.

    Тож про всяк випадок Марко обмотав руків’я меча шкіряним поясом, а руку плащем — хоч якийсь захист. І, глибоко вдихнувши, піддів лезом іскристу «ковдру». Вогники піддались! Відділились від землі і від руки Віоли, але не всі, а тільки ті, яких торкалось лезо. Ага, значить, це саме меч може їх зняти!

    — Віоло, ти тільки не бійся. Щоб витягти тебе, я думаю провести мечем навколо тіла, ніби вирізати тебе з цієї хмари. Я обережно, чесно!

    Вона щось прошепотіла і кивнула. Марко приступив до діла, акуратно проводячи лезом навколо плеча, руки, ноги, а далі — так же вирізаючи ліву половину тіла. Іскристі ниточки рвалися, вивільняючи свою полонянку. Різав — і намагався зосередитися на тому, щоб не порізати дівчину, а не на тому, що може безкарно розглядати її фігуру.

    Закінчивши, він витер піт, що виступив від напруги, і подав руку Віолі. Вона підвелася, обтрусилася, але залишки «ковдри» ще липнули до тіла. Марко простягнув їй меча, і вона відсікла їх сама. Нарешті все закінчилося, і вони обидва передихнули.

    — Дякую, — прошепотіла Віола. У її очах мерехтіли відблиски від іскорок, які тепер вільно літали кімнатою, волосся теж відливало червоним.

    — Будь-хто зробив би це, — зронив Марко, опускаючи очі, аж тут сталося несподіване — Віолетта підійшла і коротко обняла його, а потім навіть поцілувала у щоку. І знову він відчув щось подібне до того, коли торкався іскор, — але зараз замість них була жива дівчина.

    — Пішли? — спитав він через мить, щоб не видати себе. Віола кивнула. — О-обережно, на сходах темно, а ліхтар у мене погас.

    — Може, візьмеш трохи цих іскор замість світла? Тільки бери ти, я вже дивитися не можу на них. Хоча вони й красиві.

    Хлопець згріб їх рукою, захищеною плащем, і вони вийшли на темні сходи. Тіней невідомої природи вже не було, і вони без перешкод спустилися, тихо несучи спогади про те, що сталося у вежі. Про те, як вони вперше подивилися — і насправді розгледіли одне одного. Зоряна тьма визирнула крізь двері, свіжий вітер приніс запах впалого листя і землі.

    Марко з Віолою вийшли у ніч, що добігала кінця, — зліва небо ледь світилося. І справа теж... Світіння приблизилося, і вони розгледіли сяючу постать жінки, величної, як королева. Розпущене волосся не лежало на спині, а розвивалося в повітрі, сукня блищала червоними, оранжевими і білими самоцвітиками.

    — Вітаю вас, мої любі! Ви пройшли випробування! — мовила вона піднесено.

    ЇЇ голос заворожував, він розливався навколо, ніби лава, не даючи утекти. Атмосфера навколо різко мінялася.

    — Я-яке ще випробування? — ледь виговорив Марко, а Віола лиш сердито звела брови.

    — Те, що я влаштувала для вас цієї ночі. Авжеж, авжеж, всі ці пошуки дівчат, розмови із Сиреною та героїчний чин у вежі — це було не просто так. Адже я знаю, що кожен хлопець хоче побути лицарем... — Вона хитро усміхнулась, дивлячись на Марка, що втратив дар мови, і продовжила: — До того ж, ти сам вибрав цей костюм на маскараді, еге ж? От я і надала тобі цю можливість: залізти у вежу і врятувати прекрасну діву, зовсім як у казці про королівну Шипшинку.

    — А я?! Ти щось плутаєш, Яро, — гнівно прошепотіла Віола, — я зовсім не хотіла бути ніякою дівою в біді! Це вже століття як немодно! Та й костюм у мене був інший, — і замовкла, бо дуже вже дивно звучав ображений шепіт.

    — О, з тобою, моя мила, було трошки інакше — і образ твій, до речі, я теж обіграла: Русалка і Сирена — це щось подібне. Ми з тобою трохи посварились, це буває, однак я почула твою мрію і теж її виконала — влаштувала вам романтичне побачення у ризикових, однак красивих умовах, — і, я бачу, вже є результат!

    Віола і Марко відскочили одне від одного, як ошпарені. А Яра не зупинилась і видала те, що їх зовсім ошелешило:

    — Покличете мене за хрещену вашої дитини? Ніколи ще Сила не була кумою людям. А так хочеться...

    Кров ударила в голову обом разом із соромом.

    — Та що ти про нас думаєш! — гукнув Марко люто.

    — Та як ти с-смієш... — просичала безголоса Віола.

    Яра ж образилась:

    — Невдячні люди! Я для вас стараюся, ваші мрії виконую — а ви не раді?! Я вам і те, я вам і се, а ви... От і отримайте в нагороду те, що заслужили! — гукнула вона і кинула в них жменю іскор, які збільшувалися і ставали блискавками. — А могли б стати моїми злютованими, і я б виконала ще більше ваших мрій!

    Розжарено-червоні блискавки летіли у них, і єдине, що міг Марко зробити — це захиститися Мечем. Він змахнув ним у повітрі розпачливо — і враз всі Ярині снаряди відштовхнулись від лінії, де просвистіло лезо, і впали у траву, опаливши її.

    — У нас є захист проти неї! — гукнув Марко до Віоли.

    — Надійся, надійся на свій Меч, дурню! Та знай, що у мене є ниточки до всіх вас! Я вже розіграла вас одного разу — зможу і знову! — загрозливо гукнула Вигнанниця — і зникла.

    Відразу стало дуже темно. І холодно — починалася та сама найтемніша година перед світанком.

    — Пішли у табір, — попросилася Віола. — Нам треба добре відпочити.

    А Марко мовчав, не знав, як вчинити. З одного боку, вони з Левком так і домовилися — на світанку повернутися до табору. Однак... червоне світло виявилося оманою, може, треба йти на рожеве — і там уже зустрітися з Левком? Якщо там їх не дістане Яра, це буде дуже добре!

    Він розповів про це Віолі, але вона ніяк не хотіла кудись іще теліпатися після безсонної ночі. І вони повернулися до табору, який ледве знайшли у передсвітанкових сутінках.

    Там було незатишно. Вогнище ледь жевріло, навколо нікого (не рахуючи сновидців-силознавців Дигера і Стаса). Підкинули кілька дровиняк у вогонь, винесли спальники з вежі і лягли коло багаття.

    Поспали кілька годин, поки коли сонце не розбудило вогняними стрілами просто в обличчя. І тоді постало питання: як же побачити рятівне рожеве світло, коли навколо такий яскравий день?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.