Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина І. Перпендикулярний світ. Розділ 1. Обмін учнями
  • Розділ 2. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ 3. Команда в штабі
  • Розділ 4. Земля — Ялмез
  • Розділ 5. Новий рік у новому місті
  • Розділ 6. На шляху до Сил
  • Розділ 7. У театралці
  • Розділ 8. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ 9. Де тонко, там і рветься
  • Розділ 10. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ 10. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 26. Вогонь і вода
  • Розділ 27. Крапки над і
  • Розділ 28. Експерименти у Хатинці Надії
  • Розділ 29.  Хтось бреде собі самотньо із янголом на плечі
  • Частина ІІІ. Скарби Руїн. Розділ 30. Новий Голос Сил
  • Розділ 31. Що ж ти, Стасе, накоїв?
  • Розділ 32. Хлопці проти дівчат
  • Розділ 16. Іржа

    Жовтогаряче сонце освітило вершини дерев, пролилося крізь переплетіння гілок і дібралося до залишків Василевого замку. Мирна, велична картина... Замок, і так побудований із червоної цегли, під ранковими променями прямо палахкотів, як вогнище серед лісу. Яскраві зайчики пробігали озером, біла альтанка здавалася персиковою. Скрізь розносився пташиний гомін, шурхіт листя і ледь чутний дівочий голос — все вітало ранок. Чи буде він добрим?

    Здавалося б, наступний день мав бути продовженням пригод, новими відкриттями у Королівстві серед руїн... Однак він ще з початку виявився метушливим, а для Вероніки — найбільше. Навалилося все підряд: спів Віоли (радше муркотіння), яким вона, безперечно, хоче привернути увагу хлопців, така-сяка... Обов’язки куховарки, які не так легко виконати! Треба і готувати, і керувати тими, хто допомагає (принеси води! розведи вогонь!). Хотіла зварити вівсянку з горіхами (вчора назбирали), але згадала про них аж тоді, коли всі прийшли їсти. Довелося роздати горіхи сухим пайком.

    Добре, хоч Левко порадував. Коли компанія, яка страшенно хотіла їсти, стала навперебій тицяти їй тарілки, аж очі розбіглись, — от кому першому треба покласти?! — він, швидко прикинувши, наказав всім стати в чергу. Гукнув так серйозно, по-королівськи — а потім посміхнувся їй здивовано, ніби це й не він. Від цієї дрібнички стало тепло, як тоді, коли вони тільки познайомилися. Левко тоді був всього-на-всього незнайомим хлопцем, з яким було просто і весело спілкуватися... А таємниця походження тільки підігрівала інтерес.

    Вероніка все посміхалася, згадуючи цей епізод, коли відтирала казанок від каші (скоро ж і обід готувати, має бути чистий!). Але мало-помалу на серце знов зійшла печаль: вона тут, Він там, а поряд із Ним Ця!.. Чому так швидко вибрала собі роль куховарки — таку складну, чорну роботу? Поки Віола там прогулюється в товаристві двох хлопців і черкає щось на карті. Ех, дурна, дурна Веронічка... Заіржавіє твоя любов, поки ти казанки чистиш.

    Марко, який також залишився у таборі, теж був не в настрої: дивно все навкруги. Дигер нікого з духами спілкуватися не примушував, чортівні ніякої і сліду не було, але щось хлопця тривожило цілий день, ніби напруга витала у повітрі. А ще ж він бачив набурмосену сестру, яку хочеться втішити, та що їй скажеш?

    — Ніко, чому ти сюди вирішила прийти? — врешті спитав стиха, коли Дигер відійшов у вежу.

    — А тобі яке діло? — трохи гостро відповіла Вероніка. — Набридло місто і школа, набридло бути хорошою дівчинкою.

    «От чого він лізе, куди не просять?! Завжди ці Марко і Франка в усе пхають носа».

    —Хіба тобі було погано вдома?

    — Мені зараз погано стане, від таких розмов! — розлютилася вона. — Як такий розумний, сам готуй обід!

    Марко тільки-но хотів щось уїдливе відповісти, як кузинка вже майнула кудись у хащі. Як завжди! Вдома вона теж часто втікала і ховалась, але там за нею наглядали дядько й тітка, а тут він за старшого.

    «Не заблукає?» — подумав і вирішив трохи попильнувати її: непомітно, щоби знову не наразитися на сварку. Марко вийшов з внутрішнього двору і заглибився у переплетіння кам’яних і деревних заростей.

    Але скоро Вероніки і слід прохолов. Серед зелених тіней і яскравих плям сонця так складно було орієнтуватися... Здавалося, ось вона там — темно-каштанова голівка над сірим плащем — аж ні, це гра світла. «Ну, більше я нічим не допоможу. Як до обіду не вернеться, скажу майстру Дигеру, і все».

    Здвигнувши плечима, Марко вирішив позбирати хмиз. Він добре пам’ятав, звідки прийшов, тому впевнено переміщався від гілки до гілки, сам заблукати не боявся. Скоро дійшов до сходів, які вели на галерею, і вирішив назбирати там — під ними було багато сушняку.

    Пошарудівши у ньому, хлопець зненацька нащупав щось дивне. Різко холодне і шершаве на дотик, вузьке і довге. Піддавшись цікавості, Марко витягнув цю річ на світло. І відразу пізнав його — як не упізнати предмет свого хобі!

    ***

    Левко, Стас і Віола поверталися з розвідки хащами. Сьогодні вони знайшли-таки більш зручну дорогу до води, а також просто роздивилися Руїни. А подивитися було що! Крім уже відомих залишків палацу навколо табору, галереї та Вежі-коло-Озера (як її назвали) виявилися ще три башти (в різних кутах квадратної території замку), переходи між ними, стіни навколо, а ще Головні й Малі ворота.

    Усе було напіврозвалене і укрите пишними заростями трави і папороті, часто виднілися дерева. Однак загальне враження було несподіване: це не якийсь недоторканий куточок, який природа відвоювала у людини, а скоріше їх співпраця. За Руїнами наглядають: підновлюють занедбані будівлі, щоб вони зовсім не розвалилися, трошки розчищають найголовніші доріжки. Десь так раз в десять років...

    Крім того, руку приклали і Левкові предки, колись молоді-зелені королевичі. Де-не-де виднілися викарябані написи на кшталт «Василь стане наймоцнішим королем», «Медоград мі буде рад», і навіть «Миха — борза пиха». Біля цього останнього вони зупинилися і сміялися десь аж хвилину, а потім почали його роздивлятись. Виявилось, що «Миха» не такий і старий, напис виднівся явно. І тут королевич різко перестав посміхатись, однак нові друзі цього не помітили.

    — А ти не хочеш щось своє написати? — спитала Віола Левка, примружуючи зелене око і лукаво посміхаючись.

    — Ні, — коротко відповів той і навіть не глянув на неї.

    — А наш Паша нашкрябав би... — зітхнув Стас, зненацька згадавши друга. Жаль, що вони з Олею так і не прийшли. Чого б?..

    — А чому ти не хочеш? — пристала Віола. Їй-то хотілося б залишити пам'ять про себе у такому визначному місці, але вона соромилася. А якщо сам принц захоче, то можна і за компанію...

    Левко відповів не відразу.

    — «Миха», я думаю, — це мій дядько Михайло, який проходив випробування якраз переді мною. Напис надто новий, самі бачите. А дядько зник, так і не ставши королем. Не знаю, чи живий він... — Лев говорив тихо, аж раптом додав рішуче: — Не хочу, щоб після мене тільки така дурість залишилася. Підемо вже в табір.

    — Ну як знаєш, — відповіла Віолетта дорогою. — А можна було б щось нормальне написати, щоб залишити добру пам'ять.

    — Може, після нашого випробування... — протягнув королевич. — Виберемо цікаве місце і розпишемося всі разом.

    ***

    Вони сиділи гуртом у дворику, коло вогнища, і разом чистили горіхи, що не встигли з’їсти вранці. Вероніка знову посміхалася і роздавала всім команди (де й ділася ранкова печаль!). Раптом з-за кущів напроти почувся шум, ніби хтось біг. Це виявився Марко, такий збуджений і піднесений, яким його ніхто раніше і не бачив (крім сестри, певно).

    — Дивіться, що я знайшов!— його великі темні очі так і горіли захватом.

    Всі оточили його, роздивляючись знахідку. Марко з повагою тримав у руках дуже старий меч. Білуватий накип та руді плями іржі повністю скривали його лезо і руків’я.

    — Цікаво, хто ж його загубив? — спитав Стас.

    — Можливо, мій дядько? Михайло дуже любив всіляку зброю, напевно, і хлопцем він уже носив меч. — припустив Левко, поглядаючи на кинджал при боці. Сам він до меча не доріс.

    — О, ні, це не Срібного пана Михайла... — протягнув майстер Дигер, роздивившись знахідку. — По-перше, меч занадто старий, а по-друге — не нашої форми. В Медових Землях холодна зброя трохи зігнута, а цей, бачите, — прямий.

    Здавалося, він хотів іще щось сказати, та стримався, ніби його попередив внутрішній голос.

    — Тримай його при собі, Марку, — мовив учитель. — Це твоя знахідка. Я маю один здогад, що це за меч, та ми перевіримо це потім. А зараз давайте обідати.

    *** 

    Вирізні тіні падали на зацікавлені обличчя: після їди всі розсілися в затінку, щоб слухати майстра Дигера. Він сидів на пеньочку напроти них і недбало вимахував паличкою, що взяв замість указки.

    — Я вже казав, що хотів би бачити вас, люба молодь, своїми поплічниками. Можливо, всі разом ми станемо не просто окремими силодіями, а спільнотою, хором, орденом, якщо хочете. Такого ще не знав Світ Прохання! Звичайно, тільки якщо ви цього бажаєте. А поки що я проведу для вас невеличку лекцію з силодійства, а ви до завтра вирішите, чи хочете цим займатися. Згода?

    — Певно! — відповів за всіх Стас.

    — Отже, силодії — це люди, які професійно спілкуються з Силами. Їх існують три види, — почав загинати пальці вчитель. — Перші, переговорники, допомагають людям: їх викликають тоді, коли треба дізнатися щось про природу. Наприклад, при будівництві греблі хочуть знати, де вдале місце, чи немає підземних джерел, які можуть зашкодити. Силодії розшукують водоліїв з цієї водойми (іноді це дуже складно!) і ставлять всі питання.

    — А Сили можуть заборонити ставити греблю? Це ж їхня ріка, — спитала Віола.

    — А можна людям щось заборонити? — засміявся майстер Дигер. — Сили іноді не рекомендують чогось робити, а якщо люди все одно роблять — заважають, щоб не сталося лиха. Існують відомі історії про боротьбу деяких упертюхів із Силами, та всі вони закінчуються...

    — Погано, — розуміюче посміхнулась Віола.

    — Ні, — відповів вчитель. — Не погано. Просто не на користь людській гордині — але на користь людині. Тому всі розумні підприємці і правителі й викликають силодіїв, які можуть домовитися з Силами. Друга група — книжні, схожі на ваших учених — тих, які задля науки сидять в лабораторіях і бігають за жуками. Вони знаходять Сили і ставлять їм теоретичні, а не практичні питання — і потім завдяки цьому доповнюють науку. Вони найбільше спілкуються з силознавцями і передають їм відомості, які ті потім опрацьовують. Для них найважливіше — знання.

    «Це б сподобалося Олі», — Стас подумки вже прикидував ролі собі і друзям.

    — А ще є треті, злютовані. Вони вступають у зв'язок із якоюсь окремою Силою і використовують її вміння для людських потреб. Таких силодіїв найбільше бояться, бо для них найголовніше — влада, яку дають надприродні здібності, — тут Дигер зробив паузу. — І саме таким є я.

    Вероніка тихо зойкнула, і відразу ж почервоніла і прикрила вуста долонькою, коли до неї всі обернулись. 

    — Ні, вам лякатись не треба. Люди нас іменують по-різному — і люті, і злюки… Хоча у назві нічого страшного немає: це давнє медоземське слово, що значить "нерозривно поєднані". Всі ці перекручені назви і страхи, пов'язані  з професією, — просто домисли. Насправді зв'язок силодія з його Силою — це співробітництво, дружба чи навіть любов. Моя Яра відкрила мені двері до Гордого світу, не кажучи вже про те, що саме вона зібрала нас тут. Вона повідомляє мені новини з обох світів, розшифровує думки людей. Хочете, я вам це продемонструю?

    — Ви будете читати думки? Наші? — трохи загрозливо спитав Марко.

    — Ні, це надто нудно, передбачувано і не по совісті. Зробімо по-іншому. Ми можемо показати вам будь-що у світі — те, чого ви ніколи не бачили, чи те, в чому ви впевнені. Є ідеї? Подумайте добре!

    —А підглядати — по совісті? — прошепотіла Вероніка до Левка.

    — У нього своя атмосфера, не зважай, — так же тихо відповів королевич.

    — Хай Яра покаже нам інші Сили! — звернув на своє Стас.

    А Віола запропонувала більш реальне:

    — Або наших однокласників. В їх існуванні ми впевнені.

    Дигер тонко посміхнувся — «невже ви, юна панно, досі не впевнені в існуванні Сил?», але нічого не мовив. Натомість прикрив повіки і зосередився. П’ять пар очей слідкували за ним.

    — На жаль, Яра відмовилась показати вам інші Сили. Це видовище — тільки для підготовлених, і кількість Сил, які навколо нас, може вас шокувати. А от щодо другого... Віолетто, в чому з вашої школи ти настільки впевнена, що повіриш мені і моїй Силі?

    Та замислилась, аж раптом згадала! Сьогодні вівторок, так? Близько другої? Як добре, що вони тут — і готуватись для цього не потрібно, і прогульниками не назвеш.

    — Хай ваша Сила покаже, що відбувається на шостому уроці! Що саме ми пропустили! 

    Майстер Дигер кивнув — «приймається!», і провів рукою у повітрі, ніби відслонив завісу. Під його пальцями зблиснули червоні і білі іскри, які розбіглись, утворюючи сферу навколо них. Трохи мерехтіння — і діти побачили навколо... свій шкільний клас.. Довгі столи на п’ятеро і лавки (вони нібито сиділи за останньою). Квіти й листя, лінійки і списки питань на столах. Вишиті фіранки на вікнах. Здавалося, королівство в Руїнах — це був лише сон, а тепер вони знову повернулись у рідну медгородську школі, схожу на торт. 

    П’ятикласники навколо сиділи тихо, рахуючи пелюстки та записуючи назви суцвіть. Ряди схилених темних голів, серед яких різко виділялись три світлі — русявий Паша, білява Оля, срібляста Франка. Ці троє сиділи за столом поряд, якраз у такому порядку. Вчителька відійшла на інший бік класу, і тут Бігало, любитель облегшити собі життя, щось спитав у відмінниці поряд. «Думай сам!» — відповіла Оля. Глядачі не стримали посмішки — все як завжди! 

    — Ну що, все так, Віолетто? — підкреслено серйозно спитав майстер Дигер, але Левко помітив, що той посміхається. Силодій сидів на лаві поряд із ними. 

    — Та ніби... У нас справді мала бути самостійна з природознавства, — повернулася до нього дівчина. 

    — Отже, мені і моїй Силі можна вірити? Правду вона показала? Чи треба ще сеанс?

    Він встав, плеснув у долоні, від чого видиво розсипалося зірочками і зникло. Всі почали зітхати, кліпати очима, мацати траву навколо — переміщення було дуже реальним і несподіваним. 

    —  Думаю, тепер ви маєте уявлення про те, що може моя Сила. Тому даю вам часу до завтра. — Дигер обвів очами всіх кандидатів в силодії, зазирнув у вічі кожному. — Маєте визначитись — хочете ви стати моїм учнем, щоб у майбутньому також пов’язати життя з Ярою, чи волієте залишитись звичайними школярами.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.