Розділ 15. Королівство серед руїн

Майстер Дигер іще уві сні впізнав уже звичайне передчуття. Воно пробігло хребтом, досягаючи голови, лоскочучи за вухом, дібралося до очей і змусило їх відкритися. Чоловік устав, кинув погляд на заспаного Левка й стиха мовив:

— Хтось прийшов до руїн. Пішли зустрічати. 

Разом вийшли зі свого хисткого лігва — старої вежі, й роззирнулися. У темному внутрішньому дворі — наче нікого. Хоча хто знає, що там, далі, у лабіринтах із каменю та дерев? 

— Може, запалити вогнище? — спитав королевич, і, не чекаючи вчителя, поніс декілька гілок до центру двору. 

Через деякий час із одного коридору вийшов примарний силует — хтось горбатий у довгому темному балахоні. Велика тінь довершувала враження неземної істоти. В першу мить вони його не впізнали, але скоро фігура скинула горб, підняла каптур... 

Ха — це ж Станіслав! У своєму маскарадному костюмі Друїда та з великим наплічником. 

— Добрий ранок! Приймете мене? 

— О, перший пішов! — радісно привітав його майстер Дигер.

— Проходь, будь ласка, будеш із нами чай пити? — спитав Левко. 

Усівшись біля вогнища, Стас дістав трохи сухарів, що припас ще з Медгороду. Вони гризли їх, чекаючи на чай.

— А хтось ще з твоїх друзів прийде? — спитав королевич. 

— Не знаю… ми говорили про це з хлопцями, але вони скоро заснули. Однак Паша і Оля завжди за будь-який кіпіш. Думаю, вони прийдуть. Я не зміг дочекатися ранку, тому я тут. Майстре Дигере, а чого саме ви будете нас учити?

— Якщо коротко, то розмовляти з Силою. А повніше я розповім, коли прийдуть інші, згода? Почекаємо їх до вечора.

***

 Десь після світанку до них завітала ще одна гостя. Довгі поли зеленаво-синьої сукні заюшені росою, голі руки дрижать, утім, тримають маленьку гітару. З боку галереї вийшла, злякано озираючись, Віолетта. 

— О, тут є вогнище! — вихопилося у неї. — Добрий ранок! Я так змерзла, поки шукала вас… 

Королевич відповів:

— Ой, бідна! Давай я тобі принесу якийсь одяг, у мене є запасний. — Він підвівся, але Стас його випередив. 

— І в мене є, але нікуди ходити не треба, — сказав він, чи не з ногами залазячи у свій велетенський похідний наплічник. Видобувши звідти зелений светр, він простягнув його Віолі. 

— Потім придумаємо тобі якусь більш зручну одіж, — мовив майстер Дигер, — як же так сталося, що ти перейшла через Я-портал у вечірній сукні?

— Я просто хотіла з ним сфотографуватися. Але я рада, що тут опинилася, — мовила дівчина, усміхаючись Левкові. 

***

Вони доїдали зварений Дигером і Левком обід, коли до звичних звуків порипування дерев та шуму листя додалися ще одні — тихенькі, але впевнені кроки. Коли Віола, яка була на роздачі, спитала, чи не хоче хтось добавки, бо якраз на одну людину залишилось, до них підійшла Вероніка. Вона загорнулася в покривало, яке явно було з гостьової кімнати королівського палацу, і мовчала, тільки мовила несміливе «привіт».

— О, відразу ясно, кому добавку! — розвеселився Стас. Левко подав ще одну тарілку: збираючись у ліс, вони взяли різних речей на п'ятьох, думаючи, що напевно і це не використають. А ти глянь…

— Розкажи нам… — Дигер витяг з кишені й пробіг очима списком гостей балу, шукаючи її ім'я, — Вероніко, для чого ти прийшла до нас.

— Я… просто здивувалася, що тепер Сподвижниками можуть бути і дівчата. Раніше такого не було, чому мені не можна? — мовила вона, ніби виправдовуючись.

"От же феміністочка! В Сподвижниці вона преться!", — думала собі Віола. "Нічого, я теж не остання ідіотка, щоб пропустити ТАКОГО хлопця". 

— Так, ми вирішили запозичити деякі звичаї у наших сусідів з Гордого світу, — мовив учитель. — Скажи, хтось іще до нас збирається? 

— Та наче ні. — Вероніка згадала друзів, які повністю присвятили увагу екскурсії. — Наші тільки переживають за Віолетту. Ви напишіть їм, що все добре? 

— Звичайно, — погодився Дигер, — увечері. А поки ми розкажемо, чим займатимемося ці два тижні. 

Відразу піднявся Левко, який виглядав дуже серйозним і трохи напруженим через відповідальність. 

— Дякую вам, друзі, що вирішили розділити зі мною це випробування. У нас є дві задачі: вижити в лісі та знайти Голос. Для їх виконання нам потрібно триматися поряд, чесно виконувати свої обов'язки, щоб нормально жити і скоріше дослідити територію руїн. Голосом може виявитися будь-що, тому слід пильно приглядатися до всіх дивних речей — можливо, саме вони нам щось пояснять... Ми заснуємо ніби маленьке королівство, де правителем буду я, за правом народження, а ви всі теж матимете свої ролі. Які саме — визначимо ввечері, коли я побачу, хто що вміє робити. А зараз ми підемо на розвідку руїнами.

— Це тупе питання, звісно, але чи безпечно нам тут бути? — спитала Віолетта, трохи соромлячись. — А як хто заблукає? 

— Не переживайте за це, — відповів Дигер, — всю територію руїн охороняє Сила, з якою я пов'язаний. Якщо станеться щось погане, вона вам допоможе і дасть знати мені. 

Коли дівчата, сукні яких були непідходящі для лісу, переодяглись в запасний одяг королевича, можна було вирушати. Майстер Дигер залишався в башті, щоб не заважати Спадкоємцю та його Сподвижникам обстежувати територію. І ось четверо підлітків почали дослідження.

— Запам'ятайте: якщо бачите десь кущ їстівних ягід чи горіхи, обов'язково кажете мені. Ми це помітимо на плані. Хто хоче бути відповідальним за карту? — спитав королевич. 

— Давай я, — визвалася Віолетта і взяла у Левка сувій паперу та олівець.

Всі четверо вийшли з внутрішнього двору. Вони йшли коридором, що колись знаходився в Головному палаці, а зараз був схожий скоріше на лісову тропу: в закинутих кімнатах проросли дерева, переплелися кущі й трави. За три кроки від входу зупинилися. 

— Тут ми повісимо перші прапорці, — мовив Левко, дістаючи малинову та білу тканини, 

— щоб усі точно знали, де виходити до табору. Білий — для ночі, яскравий — для дня. Хто повісить?

— Можна я? — захотів полізти на дерево Стас. 

Він забрався так високо, як умів, і причепив обидві ганчірки. Компанія рушила далі. Вони пройшли хвилин п'ять, коли виявилося, що далі дороги немає: прямо в замок підступала волога. Зараз, коли ще не пройшли осінні дощі, води було мало, але під ногами починалося болото. Левко ступив туди і ледь не втратив рівновагу: грязюка була значно глибша, ніж здавалося. 

— А жаль, це була хороша тропа до води, — засмутився королевич, струшуючи глевку землю з черевика, — мені дід про неї казав. 

— Давайте виліземо повище і подивимося, може, є ще такі коридори? — запропонувала Вероніка. 

Вони повернулися трохи раніше, де Стас бачив непогані сходи, а Віола помітила їх на карті. Піднявшись до третього поверху, діти справді знайшли доволі збережену галерею, яка вела ніби в сторону води. 

— Не обвалиться? — спитала Вероніка. 

— Будемо сподіватися, що вчителева Сила нас підхопить, якщо впадемо, — посміхнувся Левко, — хоча це й не за правилами — в інших королів таких помічників не було. 

Взявшись за руки по двоє, вони обережно пішли вперед. Віолі дістався Стас, що їй здавалося несправедливим. Ну звичайно, ця маленька-худенька Ніка потребує більшої уваги принца! Та дівчина вирішила не здаватися. Пройшовши трохи вперед, вона дуже натурально впала, випустивши Стасову руку. 

— Ти не сильно забилась? — гукнув Левко, поспішаючи. Він вважав, що має стежити за всією операцією. 

— Ну таке, — протягнула потерпіла, яка, падаючи, все-таки наколола колінку якоюсь колючкою.

— Іти можеш? — питав королевич, допомагаючи піднятися. 

— Ой… так, але поки що мені потрібна підтримка. 

— Як добре, що ми вирішили триматися за руки, — мовила Вероніка, беручи Стасову долоню, — а то б ти ще й голову розбила.

Віолетта на неї навіть не глянула. 

Вони дійшли до кінця галереї. Чим далі, тим більше присмерк лісу змінявся ясним вересневим світлом, що лилося з давним-давно пустих вікон. Нарешті дерева закінчились.

— О, звідси видно все озеро! — крикнув Стас. Всі підійшли до вікон. Звідти відкривалася гарна картина — зелено-золоті ліси, спокійне синє плесо, а вдалині — навіть острівець із альтанкою. 

— Треба спуститися! — наказав майбутній король, — якщо хочеш, Віоло, посидь тут.

Дівчина кивнула і заходилася перемальовувати обриси озера на план. Її нога все ще боліла. 

Троє підлітків обережно зійшли донизу: галерея закінчилася вежею, яка спускалася прямо до озера. Звідси можна було б плавати, якщо зробити човен чи пліт. 

— Одне завдання ми виконали — знайшли дорогу до води, — мовив Левко. — Щоправда, не дуже зручну... 

Повертаючись до табору через годинку, вони почули звук сокири. Це майстер Дигер рубав дрова, а якийсь хлопець носив хмиз із лісу. Ним виявився Марко, дуже серйозний та напружений. Здавалося, він боїться навкруги побачити ворогів і не хоче лишатися тут жодної зайвої миті. 

***

Марко з’явився в Руїнах якраз тоді, коли всі були на розвідці. Ошалілий від блискавичного переходу задвірками світу (раптової втрати, а за мить — повернення всіх почуттів), ледь не налетів на Дигера. Той вийшов за дровами і попався по дорозі. І Марко відразу ж випалив йому в лице те, що збурило душу: 

— Пане Дигере, от скажіть, а на чому працює ваш портал? У мене таке враження, що ви використовуєте щось... потойбічне. 

— Ха, от як! Чому тобі так здається? — зацікавлено відповів вчитель. 

— Чому?! Та я ніби вмер, а потім ожив! 

— Що зробиш, такий у нього принцип дії, — посміхнувся той. 

— І ще через нього пройшли всі, і навіть ті, хто цього не хотів! — не вгамувався Марко. —Він ніби тільки і чекав, щоб проковтнути нас. Навіщо вам це? Ви взагалі знаєте, що з духами краще не жартувати? 

— А до чого тут духи? Я — силодій, а не чорнокнижник, — спокійно вислухавши тираду, заперечив Дигер. 

— Тобто ви хочете сказати, що це Сили на ваше прохання викрадають дітей? Не здатні вони на таке!

— Тихше, тихше, юначе! — підняв руку вчитель. — Я нікого не викрадав. Всі прийшли добровільно — як і ти. До речі, як звешся?

— Марко Марич, — буркнув той і повів далі: — А Оля казала, що Віола не хотіла відкривати портал! 

— З Віолеттою ситуація особлива, так... Я знаю, що вона не намагалась пройти — але підсвідомо хотіла цього. І портал, а точніше моя Сила, відчула це і виконала бажання. То її професія, можна сказати, — сповняти мрії.

— Як фея-хрещена з аубійської казки? Виконувати мрії — якось дивно для Сили. Хіба вона не має стежити за природою? 

— У кожного свій шлях. Хіба ти не мав би повернутися додому і жити як жив — однак ти тут. 

«Ненадовго» — майнуло у Марковій голові. 

— Я тут тільки заради сестри, — твердо відповів він. 

— Можливо, поки що, — не став сперечатись майстер Дигер. — Однак хтозна, чи не захочеш і ти долучитись до мого задуму — навчитись силодійства і стати частиною команди? 

Він говорив спокійно і доброзичливо, одночасно і з повагою, і з ледь помітною насмішкою старшого над молодшим — і це діяло, повертало звичну дистанцію. Гнів вщухав, природжена скромність потроху поверталась, однак Марко продовжив гнути свою лінію, хіба що без бажання доводити погляди.

— Вибачте, але я вам не довіряю. Ніколи не чув про такі Сили.  

— Твоє право. Можеш навіть послідкувати за мною, і, якщо ми з Ярою у чомусь припустимося помилки — розказати королю. Будемо вважати тебе ревізором від Золотого Пана, — посміхнувся придворний. — А тепер, раз ти вже тут, допоможи мені зібрати дров — на вечір знадобиться. 

***

День швидко промайнув: розвідка території, приготування вечері, веселі розмови про все і ні про що. І ось уже й стемніло, а компанія грілася коло вогнища, вдивляючись у червоногарячі іскри на фоні синього неба. 

— Отже, ролі розподілимо так, — почав Левко промову. — Я помітив, що Марко непогано справляється з багаттям, Віола в нас складає карту. Тому надалі це й буде їх обов'язками. Стасе, ти приніс цілий наплічник потрібних речей — не будеш проти відповідати за них, щоб усім вистачало необхідного, щоб ніхто не мерз і так далі?  Слідкувати за тим, щоб завжди була їжа, може також Марко, коли він завжди буде біля вогнища. Де запаси, ти знаєш.

— Добре, тільки я не дуже вмію готувати… — відповів той. 

— Ти зможеш робити те, що я скажу? — несподівано для себе спитала Вероніка. — Я думаю, роль куховарки для мене нескладна: кашу чи суп зварити зумію. 

— От усе й вирішилося, — мовив Левко, — якщо хтось захворіє чи пораниться, хай просить допомоги у майстра Дигера, він буде цілителем.

— А також я буду приглядати за порядком, але сильно втручатися не буду: врешті, це вперше в ритуалі бере участь дорослий. Тому я буду тут, але не виходитиму з цієї вежі без зайвої необхідності. Ніби й усе…

— Ви ж обіцяли розказати про Сили! — підхопився Стас. 

— Я чекав, поки хтось спитає, — відповів Дигер, посміхнувшись кутиками губ. — Зрештою, я все це затіяв для того, щоб знайти собі ще учнів.

Майстер помовчав, а потім заходився оповідати:

— Історія моя така: в юності я мріяв бути Голосом Сил, але був змушений стати вчителем для багатих дітей. Освіти силодія я не зміг отримати — у Містланді це складніше, ніж у Медових Землях, тому просто мріяв знайти якийсь Дар і з його допомогою з Силами познайомитися. Є такі практики, шарлатанські чи ні — складно сказати спочатку. Мені було відомо, що і наш містландський Убрус, і багато інших Дарів викрав такий собі Гаспар (ви про нього добре знаєте), сліди якого загубилися біля Медгороду. Я шукав і тут, аж поки щастя не знайшло мене само.

Він зробив паузу, щоб підкинути дров. 

— Якось діти мене так роздраконили, що я зібрав книжки, грюкнув дверима панського маєтку й пішов у ніч. Насувалася буря, та мені було все одно: невже ціле життя я маю просто заробляти гроші і ні на крок не наблизитися до своєї мети? Раптом мене осяяло, причому буквально: все навколо стало нестерпно-білим. Я не бачив нічого, крім світла, ніби спалахнула й не згасла блискавка, і коли почув слова, схожі на тріск, то зрозумів, що це вона зі мною говорить. Мене спитали, чи не хочу я стати Голосом Сил, а за це Яра-блискавиця сповнить мої мрії. Я подумав тільки, що це і є моя мрія, і більшого й просити не можна, як вона відповіла “Коли ти згоден, то маєш прийняти мій цілунок”. Я потягнувся вперед, як раптом все навколо сіпнулося, (але боляче не було, тільки трохи гаряче), і скоро світло зникло. Коли я прийшов до тями в панському будинку, виявилося, що в мене влучила блискавка. Скоро я зрозумів, що вона тепер назавжди зі мною. Яра говорила прямо з середини мого розуму. Скоро ми втілили в життя і мої, і її мрії — я кинув учителювання, вона відкрила для мене інший світ, де блискавки шанують. Тепер же Яра хоче виконати мрії й інших людей. 

— Що, прямо всі мрії? — недовірливо спитала Віола. 

— Ті, які від неї залежать. Але Яра може дуже багато, головне — не боятися її. 

Дигер враз притих, прислухаючись до себе. Потім мовив:

— Ви самі з нею познайомитеся. Вона не хоче показуватися тим, хто поки що не готовий її прийняти. Але якщо ви побачите жінку, яка сяє сліпучо-білим або червоногарячим світлом, то знайте — Яра-блискавиця вирішила вам явитися. 

Стас розчаровано хмикнув. Ще чекай не знати чого! Дигер знову по-батьківськи посміхнувся. 

— Думаю, такий момент скоро настане. Для цього ми й прийшли в Руїни — щоб у Медових Землях були не тільки окремі Голоси Сил, а й постав цілий хор, який з'єднає партії і науковців, і митців, і чарівників!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Магда Май
09.02.2023 12:14
До частини "Розділ 15. Королівство серед руїн"
Спойлер!
Уявляю, як цікаво підліткам опинитися в такій ситуації! Пригоди, магія, відносна самостійність, а для дівчаток ще й шляхетний королевич поряд.)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше