Розділ восьмий. Гість, що шукає Гостей

— У мене є план, — мовив наступного ранку Стас. Вони йшли до школи разом всі вчотирьох. — У неділю їдемо в Перебинтя, будемо питати, що відомо про чарівний келих. 

— Але ж він не там! — перебила Оля. — Пам’ятаєш, його ж Гаспар викрав. Ще двісті років тому. 

— Це нам кажуть, що викрав. А може, Келих там і є, просто жителі його сховали? Щоб самим користуватися, а не допомагати всім навколо. Уявляю, скільки там було нещасних прохачів — вилікуйте те, се... Кому завгодно набридне! 

— Ха, на ньому ж можна зробити непогану справу! — здогадався Паша. — Відкрити аптеку — уявляєте, як легко там робити ліки? Поклав подорожник у келих — ось уже й рідина для зупинки крові! Поклав чистотіл — мазь проти бородавок! 

— Ну ось, треба поїхати і перевірити, — знову почав Стас. Але Віолетта подала іншу ідею:

— Ти краще спочатку дізнайся все про нього тут. Знайди літературу, почитай. Попитай, може, у когось є сімейні легенди про зцілення. 

 Того ж дня після уроків Стас пішов у бібліотеку — збирати теоретичний матеріал, і навіть запізнився у театралку.

А тепер саме час розказати про підготовку вистави! Перша серйозна репетиція була назначена на завтра, а сьогодні вони прогнали спектакль, читаючи з папірців. Уже на кінець слова майже запам’ятались: їх було небагато, бійок і дії Франка запланувала набагато більше. Лише у Стаса були великі репліки в кінці, які, чесно кажучи, дивитися було нудно. 

Врешті Франці спало на думку, як оживити цей момент: показати боротьбу в душі Гаспара можна за допомогою додаткових персонажів. 

— Давайте це будуть дівчата в білому і чорному, що символізують Добро і Зло? Вони будуть танцювати біля нього в тій сцені, де він гадає, чи продовжувати свої крадіжки. 

— О, ні, я танцювати не буду, — засоромилась хворобливо-худа Вероніка.

— А ви? — подивилась Франка на Олю і Віолетту.

— Чому б ні? — відказала Віола. — Але мені здається, що у світі немає абсолютного добра і зла. Тому краще хай це будуть, скажімо, Совість і Мрія — дві сили, які направляють його життя.

— Ой, цікаво! — погодилась Франка. — Хоч я і вважаю, що абсолютне добро існує, але неоднозначність піде п’єсі на користь.

Оля вибрала бути Совістю, а Віола — Мрією. Остання мала одягнути пишне вбрання з пурпурового шовку з райдужними вишивками, а перша — просту білу сорочку і пов’язати волосся срібною ниткою. Інші костюми були скромніші: звичайний одяг медоземців, аубійців, швенцекраян. Усе це було в арсеналі театральної студії, але треба було поміряти і підігнати на нинішніх акторів.  

Крім костюмів, треба було подбати і про декорації, а також знайти найголовніше — Дари! Звичайно, не справжні («а жаль», зітхав Стас), але максимально схожі. Франка ще вчора встигла попросити у пані Віри, шкільної силознавиці, довідник, де всі Дари були описані. І ось зайшла мова про те, як їх виготовити. 

— Нам потрібні світла хустка, мушля, ключ, прозорий камінь, меч, келих у формі квітки і пташка, — зачитала керівниця театру список. — У мене є камінець і мушля, хустка теж знайдеться, а що робити з усім іншим?

— Меч можна взяти мій тренувальний, він затуплений, і ніхто не пораниться, — запропонував Марко. — Він у мене з собою, до речі. 

— Ключ треба підшукати якийсь великий, — мовила Оля, але Стас її перебив:

— Ні, прикол же в тому, що Див-Ключ не схожий на ключ! Це маленька пластинка з різних металів, яка нібито тільки перетворюється на ключ, коли поряд замок. Тобто можна взяти просто залізячку, і буде зрозуміло за сюжетом, що це і є Дар. 

— Келихи в нас вдома є, але не в формі квітки, та й чіпати їх не можна, — подала голос Вероніка, — але я можу зліпити з глини. 

— Ні, це ж довго буде, — сказала Віола, — а вистава за тиждень. Та ще й розіб’ється. 

— А може, обійдемося без келиха? — спитав Паша, який грав роль лікаря, але з радістю б її скоротив. — Я просто скажу, що його викрали, а далі хай Марко за короля говорить. 

— Залишається пташка? — спитала Оля. — Треба якусь іграшку. 

— Візьму у моїх молодших, — вирішила Франка. — До речі, у них самих можна теж можна попросити допомогти. Ще треба зробити так, щоб пташка літала...

— Давайте протягнемо мотузку, і вона буде на ній їхати? — швидко вставив Марко, а Франка договорила:

— І щоб говорила. Хтось має сидіти за сценою і управляти нею. Той, хто не задіяний минулій сцені. Ніби все?

— Стривай, а як камінь буде світитися? — спитала Оля. 

— Ніяк, — опустила очі керівниця. — Хіба що ви придумаєте. У вас же в Гордому світі щось таке є?

— Давай телефоном підсвітимо! — запропонував Стас. Вони вийшли у сусідню гардеробну, де зараз було темно, і він продемонстрував світіння ліхтарика. Медоземці були у захваті! 

Можна ще довго лічити, що вони приготували до вистави. Дерев’яний бовван, пакетик із фальшивою кров’ю, бутафорський човен із веслами, лікарський чемоданчик, петля, колиска, лялька на роль немовлятка...

Декорації кімнати, галявини і башти вже були. А от з костюмами було гірше: примірка показала, що щось було велике, щось мале, щось старе... Стас, хоча й був доволі високим, просто втонув у чорному плащі з каптуром, який знайшли для Гаспара на денці скрині. Шати для короля теж були розраховані на дорослого. Декілька вечорів Франка і Ніка запланували витратити на те, щоб привести все до ладу.

У п’ятницю дівчата засиділися. Раптом Франка глянула в вікно й помітила, що в шкільний сад хтось перелазить через паркан. Схопивши тренувальний меч Марка, дівчина не вагаючись побігла до фігури, яка, побачивши її, не спішила злазити. 

— Ти що, ворота не помітив?!

— Там зачинено, — ніяково посміхаючись, відповів незнайомий хлопчина в каптурі, — не хвилюйтесь, я просто хотів побачити гостей із Гордого світу. Сторож сказав, вони в шкільному театрі. 

— Ти трішки запізнився, — відповіла Вероніка, що теж вийшла з будиночку, — вони справді тут були, але вже пішли на танці з класом. А нам треба ще гору роботи переробити перед приїздом короля. 

“З Народу Свічок він, чи що? Он руде пасмо над лобом...” — думала дівчина, розглядаючи незнайомця. 

— То значить, ви скоро ставите спектакль?  — відповів хлопець, проігнорувавши слова про короля. 

— Так, сподіваюся все буде добре, — заклопотано сказала Франка, — не хочеться осоромитися перед такими гостями. Спектакль буде про Гаспара і Дари Сил, до речі. 

— Можливо, вам щось потрібно для вистави? У мене вдома є купа цікавих речей. 

— Та в нас ніби все є... Але спасибі, — посміхнулась вона, трохи не зрозумівши такого інтересу. 

— А хочеш, ми покажемо, що вже підібрали? — несподівано для себе сказала Вероніка. 

Хлопчина кивнув і вправно зліз із паркана. 

—  Я Левко, до речі. А ви, акторки-воїтельки? — зі сміхом спитав, кивнувши на меч у руках Франки.  

Після знайомства дівчата показали гостеві декорації, включно з тими, що були до минулої вистави.  Левко подовгу розглядав величний замок короля Муйра, світлу галявину чарівниці Сін, зелену могилу королеви Дуаби, хвалив їх живописність, а Вероніка червоніла, ніяковіючи й водночас радіючи.  

— Я з дитинства знаю цю легенду. Жаль, що не був тоді в Медгороді, коли ставилася ця п'єса. А кого ви там грали? 

— Я — королівну, майже без слів, а Франка тільки нас всіх ганяла, вона ж керівниця, — почала розповідати Вероніка. — Основні ролі були у тих, хто зараз поїхав за обміном. 

— Ага, і ви взяли на їх місце гостей із Гордого світу? — здогадався хлопець. — Жаль, що сьогодні не вийшло їх побачити — мені страшенно цікаво з ними побалакати. 

— Приходь завтра, ми кожного дня після уроків дві години репетируємо, — запросила Франка. 

Але... і завтра, і післязавтра Левко зміг прийти тільки ввечері, коли в театралці знову залишились лише керівниця і декораторка. І в наступні дні він уперто продовжував приходити ввечері (а може, міг лише тоді), коли гості з України були зайняті — то на екскурсіях, то домашку робили — і сидів годинку з Франкою та Веронікою, допомагаючи їм із роботою. Скоро дівчата навіть стали думати, що він ходить саме до них, і все гадали, до кого ж із двох. 

Поступово вони познайомилися ближче. Левко виявився незалежним та веселим, однак вдумливим і серйозним. Багато питав про п’єсу. Саме він придумав, що сюжет можна змінити порівняно з піснями: у його версії Гаспар пощадив жертв ще до того, як заволодів Сяй-Каменем. Бо якщо він просто вбивця, чи багато доброго в ньому може проявитися від дії Дару Світла?

 Про себе хлопець розповів небагато: мовляв, він із батьками жив у маєтку на сході, біля Соснових Висот, а пів року тому переїхав. І відразу переводив розмову на щось інше, й так непомітно, що лише через деякий час Франка задумалася, а чи не приховує він чогось?

Дівчина потроху зіставила всі відомості. Жив коло Соснових Висот; рудий, як усі з Народу Свічок; напевне, має довге волосся, як шляхтич, — і скриває його під каптуром, який, до речі, не знімає навіть у приміщенні. Хто ж він такий, цей Левко? Може, син збіднілого князя, який перебрався з витратного маєтку в місто? А може, навіть іноземець? І що ж такому зацному пану треба від її подруги?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.