Син мавки Ч.1

Мара завершувала останні приготування, коли я вже був готовий рушати. Врешті вона вийшла з комори, а я не відразу зрозумів кого бачу перед собою. Бо показався з дверей замурзаний хлопчина з темними очима і коротким волоссям, що неслухняно вибивалося з під шапки. Він був надто стрункий і високий, але чого придиратися, може, якраз активно росте. Що тут мудрувати — здивувала та й годі.

– Могла так і на базар ходити, не бідкалася б тоді через ту спідницю. – пожартував я. – Баба Юстина усміхнулась собі тихенько й прикрила це кахиканням. Вона якраз збиралася йти на роди, якась сім'я дуже боялася, що породілля «дрібної кости», тай просили не звичну повитуху, а найкращу.

Мара ж цілком серйозно відповіла:

– То багато мороки – волосся зачепи, груди перемотай. Хай, але тільки на цей вечір. Добре тобі – мольфу одягнув і вже зморщений як сушена слива.

Я вирішив менше йти на сутички з Лісовою дівчиною. На вічних суперечках діла не розплутаємо, тому пропустив повз вуха її зауваження, взяв бандуру і вийшов у сірі сутінки.

На обрії знову спалахували блискавки, як же я хотів того рятівного дощу і прохолоди. Пилюка осідала у волоссі і носі, чоботи приходилось чистити кожен раз на вихід, а тепер ще й інструмент треба буде пильнувати.

Мій новоспечений поводир дріботів поруч, манеру ходити Мара теж змінила, але з цим їй ще потрібна навичка. Певно, коли дійдемо до корчми, то якраз наловчиться. Я ж взяв костур, який витесав собі сьогодні пополудні, річ яка завжди стане у нагоді незрячій людині. Зробив його з осики, вона легка і м’яка деревина, добре піддавалася обробці ножем. З ним я відчував себе незвично, але весь час триматися за руку Мари хотів ще менше.

Дівчина зміряла мене з голови до ніг і несхвально хитнувши головою, промовила:

– А з очима ти щось робити будеш? Вони в тебе не те що невидющі, вони – найяскравіші очі, які я коли-небудь бачила.

Що я мав пояснювати? Я спробував показати. Кобзар Вересай старався навчити мене всього, що вмів сам, наскільки це було можливо за такий короткий час. Так як я був зрячий, а він ні, то мені приходилось тренуватися з пов'язкою на очах. Спершу я цього не розумів і дуже дратувався, бо не раз отримував влучні штурхани його костурцем, поки сам крутився як сліпе кошеня. Але з часом, коли відпустив тривогу і зосередився на тому, що відчуваю, стало навіть цікаво. Звичайно, я і далі не раз отримував синці, але коли влучно відбивав його удар, то відчував себе як повелитель гір. Зараз мені пригодиться вміння, яке я здобув випадково і ніколи не вважав його корисним. Кілька хвилини після зняття пов’язки, я зовсім не міг бачити світу. Вперше мене це налякало до дрижаків, я вже думав, що ненароком пошкодив собі очі. Але це була, якась дивна манера мого зору пристосовуватись до відчуттів.

Зараз я постарався пригадати той стан і навіть заплющив собі очі руками, так і стояв серед дороги – дідусь з костуром, бандурою і заплющеними очима. За якийсь час коли Мара почала натякати, що я виглядаю як телепень, я відвів руки і спитав як очі виглядають тепер. Вона придивилася поближче і з ноткою здивування стала описувати:

– Ну, уяви дуже густий туман, що вкриває гори після дощів, такий, що далі простягнутої руки не видно – то так вони в тебе й виглядають. А ти б не міг змусити його застигнути, а то він клубиться й перетікає в середині очей, наче живий? Виглядає моторошно.

– Як? Я ж піддаюся відчуттям, а не вибираю із в’язки «різноманітні очі Олекси».

– Добре, добре. Може ніхто й не витріщатиметься на тебе, – сказала Мара. А обоє ми подумали, звичайно, будуть, людей завжди притягують вади і каліцтва. І дивитися не гоже і страшно, а цікавість постійно бере гору.

– Як ти там взагалі щось розгледіла, сонце вже зайшло? Може спочатку на перехрестя? – спитав я.

– Е, ні. На те в нас ще буде ціла ніч та й то небезпечно, тож спробуємо спершу щастя з її милим. Крім того я зраночку крім яблука і різки в роті не тримала.

Як задуматися, то і я зголоднів, просто якось за то забув. Аж дивно.

– Вмовила – спершу в корчму, – погодився я.

Ми йшли неспішно, щоб нас зовсім темрява прикрила. Хоч у шинку вона нам не допомагала, мимо гультіпак, які вже вештались назовні пройшли майже непоміченими.

Далі по вулиці молоді люди витанцьовували біля вогнища. Я точно чув звуки сопілки, хтось на ній вигравав запальну мелодію, добре вдавалося, бо й мої ноги вже хотіли притупувати.

Всередині теж лунала музика, але інакша. Я старався запам’ятати оточення, щоб потім легше було минати перешкоди, коли вже намудрую з власним зором. Шинок був заставлений довгими дерев’яними столами та такими ж лавами. На кожному столі стояли по дві гасові лампи з обох кінців. Під стіною сидів дядько й грав на дримбі мотиви, якоїсь пісні. Щось там було про яблінку й двох молодих, які покохали один одного ще змалку. Звучала дримба доволі містично. Така простенька пісенька, а в цьому закуреному димом з люльок приміщенні геть заворожує. Людей було не так багато як я очікував, можливо, то ще рано. Ми зразу ж почали пробиратися у дальній кут, я дозволив Марі себе провести, щоб не простукувати костуром кожну лавку. Прихилив бандуру до стіни, аби не привертала увагу. Так хотілося спершу поїсти, поки не запримітили ще одного музику й не зажадали свята.

До нас одразу ж підійшла добродушна жіночка підперезана робочою запаскою, яка не мала вберегти дрібно вишиту сорочку. Вона щиро привіталася:

– Доброго здоров’я, завжди раді приймати в нас нових гостей. Ще й таких, що словом можуть і розвеселити до кольок і сльози змусити втирати. – Я зосередився і підняв до неї вже свої незрячі очі, то ж залишилось звертати більше уваги на запахи та звуки.

Дивно, як все змінюється, коли відключаєш лише одне чуття. Я чув дзенькання чарок, прицмокування ротів і човгання важких черевиків на натруджених ногах. Тут ніхто ще не танцював, мабуть, всі молоді і охочі зібралися надворі біля вогнища. Курильний дим став таким різким наче хотів заповзти всередину. Його запах змішувався з апетитними ароматами смаженини та свіжого пива. Десь на фоні відчувався й задих перегару, якого не уникнути в таких місцях. Звуки дримби почали мене заволікати за собою у світ пісень. Я геть розслабився й не зауважив, що вже давно сиджу мовчки. Біля мене заворушилася Мара, яка легко стукнула мене під столом ногою.

Щось я занадто піддався власному навіюванню, закашлявшись, нарешті здобувся на слова:

– Доброго здоров’я й Вам господине! Ми з дороги трохи втомились і дуже зголодніли. Що то у вас тут так смачно пахне?

Вона засміялась чистим дзвінким звуком.

— О, сьогодні в нас ребра запечені на вогні та свинина з овочами. Є ще грибна юшка, пиво, квас і, звичайно, квашена капуста.

– Ох, давайте оті ребра з капустою та пів буханки хліба і квас. А ти що будеш Іванку?

Іванко-Мара промовила трохи зависоким та все ж не схожим на дівчачий голосом:

– Теж саме.

– О, то в юнака голос ламається, скоро будете мати помічника у співах. – Після тих слів вона пообіцяла скоренько принести нам вечерю і поспішила до інших гостей. Я ж відпустив те своє навіювання, протер очі й обернувся до Мари.

– Ти десь бачиш того хлопчину? Не знаю чи зможу я виступати і вдавати сліпоту, щось ті спроби мене дуже відволікають.

– А я то думала, чого ти застиг на пару хвилин, ще б трохи і жінка рятувати тебе кинулася. Може треба було просто замотати очі. – Я чув, що манера говорити належить Марі та сам вигляд хлопчака збивав з пантелику.

– Може, але тоді, я весь час так би й мусив сидіти і нічим би тобі не допоміг.

Мара лише знизала плечима, а коли нам принесли квас і розмова пішла жвавіше. Я спитав дівчину те що не давало мені спокою найбільше:

– Ти збираєшся викликати істоту, що живе на тому перехресті і все заради того, щоб лише дізнатись була там Катерина чи ні?

– А як ти інакше, то дізнаєшся? Занюхаєш чи що? – буркнула вона. Певно вже очікувала, що я протестуватиму. А я не буду. Довіра і витримка. Поки вона не зробила нічого поганого я не маю чого до не придиратися. Я й згарду навмисне їй кинув, бо вона з хрестами, але нічого не трапилось. Не давала мені спокою та темрява, що я побачив навколо неї завдяки цвіту папороті.

– Не занюхаю, надто багато часу пройшло, хоча це б упростило задачу. Та навіть можливості вовчого нюху не безмежні. – Мара наче й не чула мене і продовжила.

– Як на сина мавки ти надто прискіпливий до контакту з потойбічними силами. – От тут вже я не витримав.

– Я ж не ріс у лісах з поріддям моїх батьків, взагалі не знаю як в когось не живого можуть бути діти… – Нам якраз принесли їжу і можна було нарешті перервати не зручну розмову.

Та де там… Як на зло з-за сусіднього стола підсунувся вже не молодий мужчина з масними вусами і бородою та великим кухлем пива, який так гучно поставив, що аж розплескав його вміст. Ми ж були зайняті їжею і не зразу спромоглися якось відреагувати. А йому того і треба було.

– Я чув як ви щось говорили про мавок, мені ж не почулося? То певно збираєте собі розповіді на нову баладу? Я вам так скажу, добрі люди, ви опинились у правильному місці і в правильний час. Я за мавок не скажу, а от про русалок в мене є справжня історія з власного досвіду. А хіба то все не одне поріддя, от ви мені скажіть?

Ми може б щось і сказали та він і слова не давав вставити. Я й про очі свої забув, а йому схоже затуманило власні – тільки хмелем від пива. То ж він вирішив викласти нам всю історію, поки ми не отямилися.

– Я замолоду не сидів коло печі як ото тепер приходиться. Та не глядів свою стару. Мав багато пригод, бо ж подався моряком на торгівельних суднах подорожувати. О, там є що розказати та я вам голову тим забивати не буду. Ото ж бо, якось ми стояли на якорі біля наших берегів. То десь було в час весняного Сонцестояння, о тоді як день стає довшим за ніч і крига на річках зовсім зникає. Ніч була місячна, хоч голки збирай. Я покурював люльку й дивився як хвилі накочуються і відступають. То приносять з собою морську піну, то забирають часточки нашого суходолу. Аж до моїх вух долинула чарівна пісня, тілько же без слів. Я аж звівся на рівні ноги й почав виглядати. Вже думав, що то мана якась і так сполошився, дай думаю, зараз п’ятами накивати. Аж ні, дивлюся молода дівчина і така красива, словами не передати. Лежить нага на березі, тільки вода її по пояс накриває час від часу. Я ж придивився чи поранена чи що, а в неї ноги риболовними сітями спутані. І дивиться на мене своїми синіми очима, волосся довге по воді розливається та перса закриває. Ну не інакше як видиво. А я що, мене мамка добре виховала. Скинув сорочку і протягую її дівчині одною рукою, другою ж обережно ножик витягую й на сітку вказую. Мовляв, як прикриєшся я тебе розпутаю. А в тої очі перелякані зробилися, пісня полилася, якось напористіше, мене наче за шкварку потягло до дівчини, аж дух забило. То вже я не на жарт устрашився, – тут чоловік смачно сьорбнув пива, втер рукавом рота і незважаючи на наші здивовані обличчя повів свою мову. – А шо я тут так загалакався, до чого я веду? Як я ту дівчину трохи вспокоїв, що ніж тіко до сітки застосую, то й вона перестала співати. Мені аж полегшало, я й її розмотав. А вона на ногу встати не може, йой та що робити? Взяв на руки і заніс під накриття де ми сухі товари зберігали перед завантаженням. Я її стеріг і годував тим, що сам мав. І весь той час, що я мав до відплиття, проводив з нею. Вона говорила мало, але дуже так гарно аж до серця бралося. Що я скажу, то було моє найкоротше, але найбільше кохання за всеньке життя. Та воно так обірвалося як і почалося – раптово. Я одного вечора не втримався та й кажу: «Дивно, що ти отак неодягнена, одна і в сіти попала чи ти бува не русалка?». А вона сумно так на мене поглянула аж сльози потекли і відповідає: «Нащо ти то запитуєш, так могли б ми жити душа в душу, навіть до старості. А тепер мушу правду сказати, що так.» Я її запевнив, же то для мене не є важливо і я нікому то не повім. Що я так ляпнув і не подумав, що вгадаю та й пішов нам риби наловити на вечерю. От на тому всьо, як вернувся більше її не бачив. Зникла як не було. Лишила на тому місці чорну перлину, то ж яка рідкість, я її беріг аж поки не рішив пустити коріння. Тоді й продав і собі шмат землі за то вторгував. Та то вам вже й не треба. Видати, правду старі кажуть, що всяке поріддя, що пішло з невпокоєних душ може в той весняний час людської подоби набирати…То що, буде що оспівувати вам?

А ми що? Ні їсти не пасує, ні сказати немає чого. Чоловік виговорив нам то все, так і допив своє пійло. Смачно відригнув і пішов на двір за покликом природи, не інакше. Ми далі сиділи переглядаючись, ніби нам показали виставу, яку ми й не просили. То ж треба, що б тільки за то згадав, а тут таке. Я не знав чи йняти йому віри, але занадто явна нагода, щоб упустити. Сказав Марі, що йду до вітру, бо квас проситься на волю. А сам поспішив за моряком, щоб розпитати більше про його незвичну кохану. Ну як поспішив, пішов легко простукуючи палкою собі дорогу.

Повітря ззовні п’янило своєю свіжістю. Не так вже і жарко. Хотілось в нього зануритися після того душного приміщення. Я розглянувся у пошуках старого й надумав перевірити за корчмою. Він же не міг так швидко поплентати звідси.

Де не візьмись як до мене підійшли два бахури, один з якоюсь палкою, швидше схожою на дровиняку, а інший з ножем. «Та що ж це діється в тому селі?» – проскочила в мене думка і заховалась за іншою: «Як не дати їм зайти за спину». А ті посміюючись підходили із словами:

– Ну що музико, золота-срібла вже на клянчив сьогодні? То може поділишся? – Мене пройняло відразою, такою сильною, що я стиснув кулаки. Вони б мене здивували, якби кобзар Вересай не розказував мені цілу низку історій про падких на легку здобич злодюг. Але зустрівся я з таким уперше, то лише голота, могла йти красти в сліпого, але й таких було не мало. Та вони помилилися в двох речах: перше – я не сліпий, друге – не старий. О, точно в трьох, третє – не безпорадний. Я ніколи ще не радів дужче тому, що під цією оболонкою змученого від прожитих років тіла, ховався сповнений сили молодик. Можливо, я повівся по дитячому, але бажання провчити їх було сильнішим за голос розуму. Також я вперше щиро зрадів, що моя бандура залишилась під чужим наглядом. То ж став в захисну позицію з костуром, все ще вдаючи незрячого. Давно я не вправлявся, от і з’явилась нагода перевірити чи тіло щось пам’ятає.

– Овва, то ти не хочеш по доброму! Ну дарма, діду, дарма.

І знову цей переможний оскал на їхніх обличчях, наче, вже все схоплено. Я не став відповідати, час діяти.

Не чекаючи, коли вони нападуть перші, точним ударом нижнього кінця костура вибив одному ножа з рук. Несподіванка послужила мені, але зразу ж прийшлося закрити обличчя від розмашистого удару дровинякою справа. Тут я переоцінив свої можливості, бо чолов’яга вгатив по костуру з такою силою аж мої руки затремтіли. Я відчув пекучий біль в рані, але переконав себе, що то не на часі. Поки перший приходив до тями і вирішував – шукати ніж чи кидатися з кулаками я стукнув його в бік під ребра і доправив по потилиці, щоб вже точно не вставав. Дарма, осика виявилася надто пружною або він просто забагато випив, бо лиш похитнувся. Той що дуже нагадував ведмедя як розмірами так і розумом вирішив кинутися на мене всією масою, щоб задавити. Я такого не очікував, тому він встиг засадити мені кулаком десь по голові та добре хоч не в обличчя. Розсип іскор на мить затьмар мені світ, від удару я не встояв й впав на одне коліно. Думки проносилися в голові блискавично: перекинути його через себе вже не вистачить відстані й опори. Тож залишилось нирнути йому за спину між ногами. Що було б не можливо, якби він справді не наступав як бурмило – широким кроком. Далі вже не встаючи з колін, я вдарив з усією доступною мені силою того велетня під його обидва коліна. Вже як клякнув він, тоді я й доправив тим самим ударом по потилиці. Схоже, цього разу таки втрапив у правильне місце, злодій впав як мішок з мукою, тільки пилюка піднялась з-під його громіздкого тіла. Моя необачність і самовпевненість від кількох вдалих витівок дозволила другому отямитися і схопити мене за руки. Знову я відчув як шкіра біля рани натяглася і та знову відкрилася, мене врятувало лише те, що супротивник звик діяти в парі, а його друг зараз не міг гамселити мене. Тому ми застрягли в дивному танці – він тримав мене, а я не міг знайти опори, щоб викрутитися. Думка про те, що бурмило зараз опритомніє змусила мене зібратися і я з усіх сил вдарив чоловіка своєю потилицею по носі. Не знаю кому в той момент було гірше, поки я втримував свою голову, що здавалося от-от розколеться супротивник витирав кров з носа, яка лилася йому по вусах. До нас наближалися голоси веселої компанії і поки я думав як це погіршить чи покращить моє становище, злодій чкурнув у темряву гарикнувши мені якесь прокляття гугнявим голосом.

Знаю, не можна розкривати секрети мандрівних старців, а вбивати я нікого не хотів. Може, вони вирішать, що я скоріше виняток, ніж правило? А може більше не полізуть грабувати беззахисних, хтозна? Тож я заволік непритомне тіло в тінь під кущі, кожного ривку просячи аби він не отямився. А далі мерщій кинувся в корчму до Мари, допоки хто не нагрянув.

З словами «нам треба йти» я поклав кілька монет в плату за харчі, вхопив бандуру, залишки хліба і запечене ребро в зуби та почимчикував до виходу. Благо, на нас якось не дуже звертали увагу відвідувачі, заняті піднесенням чарок медовухи за здоров’я господині. Мара мене здивувала тим, що мовчки вийшла, без жодного натяку на заперечення.

Лише на дворі вона спитала, що мене так припекло зірватися з місця. А потім ще й звернула увагу на нову пляму від крові на моїй сорочці. Я на ходу, розповів про недавню зустріч з бандитами. Вона лиш задумливо схилила голову і промовила:

– А ти не відчуваєш наче тобі по спині мурашки бігають, в мене таке ще з базару почалось? За нами точно хтось стежить.

Я задумався.

– А й справді, тільки я то списував на незвичність ситуації. То ж і флірт треба було вдавати і загалом якась чортівня коїться.

– Йдемо на перехрестя, з тим треба завершувати якнайскоріше. – Мара сказала, а я повністю погодився.