Син мавки Ч.1

Я, мій братик, мольфар та кобзар сиділи на дворі біля багаття. Вечір був тихий і дуже гарний, один з тих, коли життя здається таким як і має бути. Дерево у багатті ніжно потріскувало, вітер відносив дим геть від обличчя. Ніщо не заважало спостерігати як від полум’я відлітають іскорки і піднімаються все вище і вище. Якщо уважно не придивлятись, здавалось наче вони стають зорями.

Петрик таки вмовив Олексу заспівати перед сном. Кобзар вмостив бандуру попереду себе та заходився ніжно перебирати струни. Чи це я була зачарована моментом чи мелодія справді лилася й перепліталася з шелестом дерев, цвіркотінням комах і шепотом вітру? Не порушив гармонію і голос яким співав дід – він звучав поза часом і простором, наче хотів повернутися крізь віки до самого початку. А він і справді хотів, бо історія була про часи коли ще гори були молодими, а землею ходили лелети.

«Величний і могутній жив народ на просторах де зараз розляглися гори Карпати. Ніхто точно не скаже звідки вони прийшли: чи з води бурхливої чи з надр землі, а може з полум’я у величі зродилися вони. Таких велетнів тепер зустріти б не змогли. Та за тих часів їх звали просто – лелети.» – Олекса обвів нас пильним поглядом і продовжив:

«Сила їхня була рівноцінна природним стихіям. Вони за виграшки могли переносити гігантські брили у своїх руках. Де вони їх залишали тепер ми можемо бачити самотні камені-гіганти. А на тих каменях є заглибини – то сліди велетів. Прийшов час і прадавні розійшлись по всій землі. Ніде не було їм рівних. Був лиш один перший, що віщував і передавав послання і вказівки із верхівки Дерева світу.

Минали роки, а може й століття. Зібрав знову всіх титанів поклик трембіти. Їхній володар відходив в інший світ. Залишив їм останні настанови: людську кров не проливати, в мирі жити і таємницю свого походження нікому не здавати.

Чи то прадавнім стало сумно жити й правити у світі, чи то без владики не знали, що робити. Почався розбрат у їхніх рядах. У тих суперечках – земля дрижала і повені та лави землю заливали. Творець на них розсердився і перетворив їх на скали та озера, щоб вони хоч так захищали даровану їм землю. Ті хто залишився почали маліти і згодом стали як звичайні люди. Кажуть, що кожен хто тепер у собі має магію, то їхній нащадок, а місця де титани спочивають у своїй новій формі, то місця Сили. Може вони колись знову прокинуться, щоб стати на заваді ворогам.

Крім того, люди вірять, наче під горами сидить дідо-велет, останній з великих, що читає Книгу світу. Вже віки минули, а він чекає коли прийде його наступник і замінить у цій важкій роботі. »

Ще декілька акордів і музика стала затихати. Я глибоко вдихнула, вже в котре від його пісень я геть не зауважую плин часу. Навкруги нічого не змінилося, хіба трохи похолоднішало. І відчуття було ніби я встигла прожити не одне життя. І тут як завжди Петрик затарахкотів, цього хлопчика ніщо не може зупинити.

– А якби лелети не посварилися, то ми б їх тепер зустріли? А як знайти схованку діда, що має Книгу світу, думаєте він існує?

Ми з Олексою лише переглянулися, першим відповів мольфар:

– Петрику, якби ми їх зустріли, то тебе б можна було сховати за їхнім пальцем. А якби ти їм надокучав своїми запитаннями, то вони б могли на тебе ненароком сісти. – Старий чоловік казав це так широко усміхаючись, аж вуса завернулись. Але мій братик все одно сприйняв все за чисту монету і насупившись відповів:

– А от і ні, їм же не можна проливати людську кров, то ж вони б мені відповіли.

Тут вже й мольфар посерйознішав і промовив тим спокійним тоном, яким певно не раз пояснював щось власним дітям:

– Такі історії дають нам певне уявлення про минуле чи про те яким його бачили наші предки. Але я думаю, тут важливіше навчитися не повторювати помилки прадавніх. Навіть такі могутні істоти, а не втрималась від суперечок. – Він задумався і додав: — Хоча там точно є частка правди, наші гори справді ховають в собі велику силу, що й притягує до них всіх охочих. А зараз нам всім пора спати, день був довгим, а зранку приступимо до знайомства з господарством.

– Я ще трохи затримаюсь, а ви там вмощуйтеся,– сказав кобзар.

Петрик розчаровано забурмотів про несправедливість, але після обіцянки дядька Миколи поговорити завтра, пішов у дім потираючи сонні очі.

Я вже хотіла закрити за собою двері та чомусь завагалась. Петрику сказала, що вмиюся і прийду. Знадвору долинули слова Олекси і мені стало цікаво :

– Батьку, я маю завтра вирушати в дорогу.

– Так швидко! Я надіявся ти ще кілька днів погостюєш? – з неприхованим розчаруванням прозвучав слова його тата.

– Я так і задумав та мушу тепер дотриматися обіцянки.

Було чутно як мольфар тяжко зітхнув.

– Думаю, розпитувати тебе не варто, ти і так нічого не розкажеш.

Відповіді я так і не почула, можливо, Олекса знизав плечима чи просто похитав головою. Знову заговорив мольфар:

– Я так і не зрозумів чому ти вибрав для себе життя у вигляді мандрівного старця? Чи ж не для того, щоб не лишатися тут?

Я чекала відповіді так же як і мольфар, а Олекса все зволікав.

– Я теж не до кінця себе розумію, – врешті мовив. Але так я можу бути між людей і окремо від них водночас. Збирати новини і подорожувати і заодно хоч якось допомагати, на свій манер. Вам закони мольфара не дають можливості розкривати таємниці. Я ж стараюсь доносити до людей хоч частку знань, які допоможуть їм, розповідаю новини на свій лад чи просто розважаю піснею. Я так часто стикався з тим, що люди приймають як належне будь-які удари долі, навіть ті що заподіяли їм інші люди. І при тому навіть не намагаються розібратися в причинах чи в можливостях запобігти цьому. Не потрібно навіть відьом чи упирів інколи для біди достатньо заздрості чи невігластва. Далеко не всюди є мольфари до яких можна звернутися чи цілителі. Ви не подумайте, що я невдячний – дуже вдячний за навики зцілення, вони допомагають заробити на життя і підкріплюють довіру до мене. Одним словом, я просто хочу бути корисним, а не знаю як інакше. – кобзар говорив усе наче сам обдумував це не раз і хотів розібратись.

– Ти міг бути корисним і тут, не потрібно було іти так далеко.

– Корисним? Хіба для вас, але точно не спокійним. Я не можу полишити минуле так як є, я мушу хоч намагатися розплутати всі ті вузли, що нав’язало життя.

– І це приносить тобі спокій?

– Інколи… На якийсь час. А іноді, я просто забуваю для чого це все і живу моментом – коли діти поглинають мої розповіді з палаючими цікавістю очима.

Я вже заглядала у шпарину, а не просто слухала. До мене підкрадалося відчуття зради. Я знаю, що Олекса нам не нянька. Але я не очікувала, що він так швидко нас покине. Мольфар вийняв щось із кишені і простягнув кобзареві.

– Якщо для тебе це так важливо, я постараюсь допомогти чим зможу. Я давно збирався тобі це віддати, але ти так раптово покинув нас минулого разу. Я не встиг. Цей перстень – єдине, що було при тобі коли ми тебе знайшли, крім полотна в яке ти був замотаний.

На якийсь час запала тиша. Я насторожилася в очікуванні, що мене зараз помітять, але Олекса сказав дуже стриманим тоном:

– Ви лише тепер вирішили мені його віддати? Чому не тоді, коли пояснювали як я до вас потрапив?

Мольфар невпевнено переступив з ноги на ногу.

– Ти так захопився пошуком свого коріння. Якщо чесно, я боявся, що ти в своєму юнацькому запалі попрямуєш на Січ.

– Чому це на Січ? – здивування в голосі чоловіка забриніло новою ноткою.

– Тому що такі срібні перстені носили козаки. А точніше характерники. Він був їхнім знаком, чи то оберегом. Тому я був вкрай здивований, що хтось з ним розлучився добровільно.

– То це може належати моєму батькові?

Десь недалеко пролунав звук схожий на грім. Я втиснулася в стіну від несподіванки і так завмерла. Трохи заспокоївшись, подумала, що це міг бути звук зламаного дерева, але від чого? Хоч би Петрик не прокинувся. Ще трохи постоявши я знову наважилася підслуховувати, може хоч вони знають, що коїться.

А почула я занепокоєний голос мольфара:

– Саме такі випадки я й мав на увазі, коли переживав за тебе. Хоча я вірив, що ти вже навчився себе контролювати.

Йому відповів Олекса, трохи присоромлено, але з кожним словом гнів у його голосі відчувався чіткіше ніж сором.

– Я навчився, і такого не бувало вже кілька років. Можливо, справа у стримуваних почуттях, що я зараз в собі стиснув. Моє бажання бути добрим сином і не виявити неповагу зіткнулося з тим, що ви стільки часу приховували єдиний мій спадок. Я ж міг не блукати по горах в пошуках відомостей про мавок. А податись до звичайних людей.

– Саме цього я й боявся. І ти підтверджуєш все своїми словами. Ти пішов би туди, може, б навіть вивчився на козака. Як би себе тоді показали твої стримані почуття? Зараз ти своїми прихованими силами зламав товсту гілляку і добре, що нікому не нашкодив. А на що ти спроможний у розпал битви чи коли потрапиш у складне становище? Я захищаю і тебе і людей навколо. – Я чула як мольфар перевів подих і продовжив вже спокійніше. – Це ж може бути і реліквія твоїх дідусів чи просто єдина вартісна річ, що мали батьки. Не треба плекати в собі надто багато сподівань.

– Ви казали, що жалієте, що так мені не довіряли і все одно продовжуєте робити теж саме.

– Старі звички важко викорінити. Та все ж я хочу, щоб він був у тебе, хіба це не крок у правильному напрямку? А щоб було щось і від мене, то прийми громовицю. Ти знаєш – це мольфарське знаряддя для виявлення відьом. Та пам’ятай, коли ти поглянеш в отвір цього дерева на відьму. Вона тебе одразу ж запримітить. Але, зайвою тобі ця річ певно не буде.

Знову в голосі Олекси зазвучало здивування:

– Чому ви вирішили, що саме громовиця мені раптом стане в нагоді?

– Я не знаю точно, все що стосується тебе як завжди оповите туманом. Та я відчуваю небезпеку, яка причаїлися на твоєму шляху, зараз чіткіше ніж зазвичай. Будь обережним, сину. І повертайся до зимових свят, якщо не вийде швидше. Маю до тебе ще одну розмову.

Я ледь не впала, так усе тіло потерпало від того, як я намагалася не шуміти. Тому граційно щезнути від дверей мені не вдалося. Не знаю куди пішов старий мольфар. Та добре, що це не він мене застукав, я б згоріла з сорому. Олекса лише сумно похитав головою і не дивно, після всього що на нього скинув старий. Треба бути з мольфаром обережною, він бо не такий прямодушний яким видався одразу. Олекса ж прошепотів мені:

– Ти знову підслуховуєш? Це стає поганою звичкою. Не змушуй мене розчаруватися в тобі.

Останні слова мене обпекли наче вогнем. І я знову обрала напад замість захисту.

– Я знала, що ти не будеш вічно нас пильнувати. Але не думала, що втечеш так швидко.

Мені дуже хотілося зірвати його амулет, важко говорити зухвало, коли перед тобою дідусь. Він знову потер лоб втомленим жестом.

– Ти собі надто багато дозволяєш. Я думаю, що нічим не завинив перед тобою і виправдовуватися теж не збираюся. Іди вже врешті спати, нас обох чекає нова пригода.

Саме ці слова і стали нашим прощанням. На ранок, коли я прокинулася, його вже не було. Мабуть, він пішов з першими променями сонця. Цікаво, я ще колись побачу кобзаря, щоб подякувати за все, що він зробив для нас?