Син мавки Ч.1

Я виринула на поверхню зі свого дивного сну. Спершу до мене долинула розмова, у носі залоскотав запах ромашки і м’яти та ще чогось, що я не впізнала. На душі стало тепло і затишно, захотілося скрутитися клубочком і спати далі. Аж тут різко, як буває лише на межі між сном і явою, я прийшла до тями й зрозуміла, що я не вдома і не бабуся будитиме мене смачними пиріжками. На голові в мене лежала волога ганчірка, чомусь саме це допомогло об’єднати всі події, що відбулися до того, як я знепритомніла.

Чому я не послухалась поради і простежила за дідом-музикою до його дому? Пам'ятаю, що набралася сміливості й уже хотіла постукати у двері, як мене якась мара під’юдила спершу заглянути в шпарину. Не скажу, що я так поводжуся часто, але цього разу побачене мене збило з ніг. Хоча ні, тільки-но я вперлася об стіну для рівноваги, як щось мале і волохате з такою силою штовхнуло двері, я аж відлетіла. Певно, добряче вдарилася головою, раз весь світ потьмарився. З роздумів мене витягнув низький голос, у якому точно були нотки полегшення, а я більше очікувала гніву чи хоча б роздратування.

– Марічко, врешті ти прийшла до тями. Ти ж бо зі сходинок скотилася, добре, що голови не розбила. Попий чаю, він збадьорить тіло і вгамує нерви, – сказав дід Олекса.

Вдавати непритомність уже не було сенсу. Тож я сіла, зняла з лоба ту ганчірку і спитала:

– Ви що – перевертень?

Повідала мені бабуся спершу думати, а потім говорити. Та чи то я, чи всі п’ятнадцятилітні дівчата такі нестримані у своїх судженнях, особливо, коли їм страшно. Кобзар аж перемінився на обличчі, тривогу за моє здоров’я замінив страх чи то здивування. Він сів, потер лоба і мовив:

– Тобі, певно, щось наснилося, дитинко. Ти он яку ґулю собі набила.

Моя рука зразу ж потягнулася помацати голову: ззаду і справді ґуля величенька. Я навіть задумалася, ану ж він має рацію, а я тут виставляю себе дивачкою. Але, відкинувши сумніви, зрозуміла, що чітко відрізняю нещодавній сон від того, що було наяву.

– Не потрібно мене обманювати, мені вистачить розуму зрозуміти все, що ви скажете. А якби ви хотіли заподіяти мені шкоду, то не поїли б тут чаєм.

Поки я впевнено промовляла ці слова, десь глибоко всередині замлоїло: «А що, як він щось підмішав у чай?» Я обережно відставила чашку, щоб не здатися підозрілою, а сама вираховувала, скільки я ковтнула.

Дідусь мав розгублений вигляд, я вкотре звернула увагу на очі, що мерехтіли зеленню. Можна було подумати, що він саме зараз вирішує: казати правду чи придумати переконливішу брехню і виставити мене за двері. Не знаю, чого я боялася більше: того, що він перевертень, чи того, що вижене мене, нічого не пояснивши. Кобзар дуже тихо вдихнув, ніби набирався сміливості.

– Я все ж сподівався, що ти нічого не бачила. Так би нам обом було легше жити. Ти ще можеш забрати свої слова назад і повернутися додому, забувши цю пригоду.

Коли я зрозуміла, що мене не виганяють і не хочуть отруїти, цікавість узяла гору і я вирішила не відступати.

– Поясніть, що я бачила, бо, як казала бабуся, воно мені на голову не налазить.

Чоловік лише кивнув і став повільно походжати туди-сюди по маленькому будиночку. Виглядало б кумедно, бо місця для його задумливої мандрівки бракувало, якби я так не переживала. Кілька разів він зачепив головою полотняні мішечки, підвішені до стелі, і одного навіть скинув. Я сиділа майже непорушно, щоб не відволікти його від прийняття рішення.

Зараз, як ніколи до цього, я хотіла вірити, що бабця мала рацію щодо мене. Вона не раз казала, що я відчуваю людей. Спершу мені було невтямки, чому вона так вирішила, я все спихала на те, що моя бабуня – як і всі інші в її віці: приписують своїм внукам найкращі якості. З часом я прискіпливіше придивлялася до себе і зауважила, що не усім людям притаманне те відчуття, яке виникає в мене при знайомстві з кимось новим. Це відчувалося як присмак, точніше, як коли уявляєш улюблену страву, то на язиці з’являється її спомин. Так і я могла відрізнити певну барву при розмові з кимось. Чим більше я спостерігала за собою, тим краще пов’язувалися мої відчуття з якостями, що переважали в норові моїх знайомих. Гнів завжди віддавав гіркотою, моя бабуся відкликалася у мені теплом медового чаю. Хоча коли я дуже сильно її лякала необачними вчинками, то й цей мед був з гірчинкою. Моя теперішня опікунка мала в собі певну терпкість, яку я пов’язувала з її стриманістю. Братик завжди відгукувався мені легковажною кислинкою дикого щавлю. Війт – обпікав, як свіжо очищений корінь хрону, але я ще не розгадала, від чого це. А от цей чоловік, що крокував туди-сюди по хатині, віддавав свіжістю, як розтертий листок м’яти, і ще чимось незвичним, але не неприємним. Я так зосередилася на своїх відчуттях, що не зразу сприйняла, що він звертається до мене. Коли кобзар врешті почепив усі мішечки на місце, то, важко зітхнувши, сказав:

– Якоюсь мірою ти заслужила на правду, але ж тобі того знати не потрібно. – Ну от, зараз він мене прожене. – Та я таки маю вибачитися за мого друга, здивував він мене сьогодні. Хух – він же добрий дух природи, а вони ж не можуть навмисне зла причинити… Хіба що він захищався, невже так швидко прив’язався до нового дому?

Дідусь на мене не глядів, а то б побачив, як у мене очі на лоба полізли, щоб привернути увагу, я спитала:

– А хіба вони насправді існують? То лише казочки для дітей. А навіть якщо так, хухи – невидимі для людей і малесенькі, а це й невидимим точно не був.

Кобзар усміхнувся у вуса і відповів:

– То добре, що ти про них чула, менше пояснювати доведеться. Дивно лише, що після побаченого тобі важко повірити в існування магічних істот. Може, ти нічого й не підгледіла?

– От не треба мене збивати з думки, достатньо я бачила. Але ж хухи –то справжнісінькі магічні істоти. Як у таке повіриш одразу?

– Твоя правда, вони можуть ставати невидимими і вміють набувати забарвлення такого ж, як їхнє оточення. Але можуть і показуватися людям за власним бажанням чи їх може випадково побачити людина з добрим серцем. Він так давно живе зі мною, що я й забув, як він може дивувати, – сказав дідусь лагідним голосом.

– То чого ж він на мене напав?

«Невже у мене зле серце?» – проскочила думка, але я її відігнала.

– Тут я можу хіба що припустити: певно, Пензлик дбає про мене більше, ніж це дозволяють традиції його народу.

На цих словах до мене з підлоги на лавку вистрибнув пухнастий клубочок, не більший ніж кошеня. Тільки ручки й ніжки, чи то лапки, були рожеві й безшерсті, там де пальці. А, ну й ще зелені оченята та кумедний чорний носик – гостренький, як у їжачка. Я стримала себе, щоб не відсунутись, коли він обережно пихнув мою руку, напевно, так хотів вибачитися. Там, де шерстка торкалася вовняного ліжника, яким була застелена лавка, пухнастий став сіро-зелено-червоного кольору. Навіть візерунок плетіння повторявся. Гніватись на таке створіння годі було, але й погладити його я остерігалась. Насилу перестала розглядати створіннячко, щоб воно мене не відвернуло від основного запитання.

– То що ви за людина така? – спитала я і втупилася в діда очима, поки він своїх не відвів. А за тим потер руку об руку так, наче зігрітися хотів, і відповів:

– А ти, Марічко, попросити вибачення не хочеш? Чи ж то тепер дітей так виховують: підглядати та нишпорити?

Жар піднявся моїм обличчям і я втупилася в свої руки, але сказала те, що відчувала:

– Просто я у відчаї, дуже хвилююся за брата. Війт мене не послухає, він і так дозволив мені опікуватися малим і собою, якщо в нас буде постійний прихисток і ми не створюватимемо проблем. А хіба загубити братика – то не проблема? Крім того, я дещо згадала, коли з вами попрощалася.

– Я не можу вирішити, чи дивуватися твоїй відвазі, чи сварити за необачність, але вислухати маю.

Коли він це промовив, моя надія окріпла: ким би не був дід Олекса, він мені таки допоможе.

– Пам’ятаєте, в одній зі своїх оповідок ви розказували про цвіт папороті? Так от, Петрик ще потім довго допитувався у мене, що я знаю про це з розповідей бабусі. Я і не звертала уваги, але ж сьогодні саме та ніч, коли її ходять шукати. Розумієте, він інколи геть безстрашний, тому я так і хвилююся.

– А що, твій братик хоче здобути магічну силу чи розуміти мову тварин і рослин? – спитав кобзар з усмішкою на вустах.

– Я думаю, він прагне бачити місця, де заховано скарби, – сказала я цілком серйозно. – Майте на увазі – він добра дитина і не хоче, щоб ми все життя працювали на чужих людей. Я до цього часу переймалась, що він може заблукати чи звіра якого зустріти. А тепер думаю, що то й гірше буває.

Я вже бачила як старий хоче щось заперечити, тому додала:

– Петрик ще сьогодні шукав ту хустину, що в ній ходила ґаздиня паску святити.

Тут уже дід Олекса нахмурив свої брови і зачухав бороду:

– Якщо все справді так, як ти говориш, то твоєму братові загрожує небезпека. То є непроста справа шукати магічного цвіту, ще й дитині самотою в темряві. Там може і блуд вчепитися, й інша примара з лісу. Я ж застерігав у своїй оповідці, що ніяка сила не вартує зустрічі з тим, що той цвіт стереже.

Дід Олекса геть перемінився, став уважно позирати у вікно на зорі й бурмотіти собі під ніс якийсь список.

Я не витримала й запитала:

– Ви ж розумієте, що я вас бачила в момент якогось перевтілення? Тож якщо ви можете таке здійснити, то і братика мого зможете врятувати від тої халепи. А я нікому не розповім, що я тут бачила і хто ви є.

Я відчувала себе непохитною, коли висловила таку пропозицію.

– Не розповіси, то правда. Ти ж і сама не знаєш, хто я.

Не знаю чому, але мені здалося, що його веселить чи, точніше, бадьорить усе те, що відбувається. Він ще повагався і сказав:

– Ну, гаразд, я і так допоможу, не через твої маневри, а тому, що колись собі пообіцяв допомагати людям у біді. Останні роки так намагався триматись у тіні, аж забув власні настанови. Боятися тобі нема чого, я не перевертень. Як би це простіше пояснити? Я маю певні сили від природи і дечого навчився у білого мольфара. Вигляду мандрівного старця надає мені магія спеціально заговореної мольфи.

– То ви відун? Бабця розповідала про таких людей і застерігала, що бути з ними обережною, бо ж не знати що в таких на думці. І ви не старий?

– То що тебе більше непокоїть мій вік чи мої наміри?

– Почнемо з вигляду, а там вже й розберуся? – мені здавалося, що тільки-но я проявлю слабину як чоловік придумає як мене спекатись.

Дуже неохоче він знову зняв свій оберіг і поклав на стіл, видно, що звик доводити все до кінця. Я не зауважила, коли хух устиг опинитися на столі та скрутитися клубочком навколо магічної підвіски. Зате тепер я змогла уважно роздивитися свого співрозмовника, не те що через щілину. Якийсь час він був розмитий, ніби його відгородило від мене стіною з води. Коли все завершилося, від діда Олекси в нього залишився тільки ріст, волосся до плечей, хоча вже не сиве, а таке темне, наче крило ворона. Ну і, звичайно, очі, їх, мені здається, ніяка магія замаскувати не зможе. Руки в нього були міцні, щоправда, не такі великі, як у місцевого коваля. Така будова і його молодість пояснювали, чому він був вельми жвавим дідусем. Він не міг бути старшим за мене більше як на десять років. Ніс був рівний, без того шраму, що я бачила на обличчі кобзаря ще хвилину тому. А губи, певно, були б досить пухкі на вигляд, якби він не стиснув їх у тонку лінію. Я щойно усвідомила, що коли Олекса, якщо його справді так звати, не сутулиться як старша людина, то росту в ньому вистачає, щоб зачіпати верхні балки. Коли я зібрала всі деталі, котрі розглядала, воєдино, то злегка зачервонілася. Він виглядав краще, ніж будь який хлопець, якого я бачила дотепер. І в ньому не було тієї бравади, властивої симпатичним хлопцям, котрі знали про свою красу. Чи то досвід, чи якась печаль в очах робила його старшим, ніж він був. А може, це відлуння того, що він так часто прикидається старцем? Після всіх цих роздумів я, звичайно ж, запитала найгірше, що можна було придумати:

– Ви ж нікого не вбили, щоб забрати його силу?

– Ти задаєш забагато запитань, особливо як для незнайомки

Голос кобзаря майже не змінився, став хіба менш шорстким і додалося бадьорості. Щоправда, його інтонація з доброзичливої стала роздратованою, але ненадовго:

– Але я погоджуюсь, справді, важливо знати, чи не зв’язалась ти із вбивцею. Тож тобі доведеться повірити мені на слово. Сила до мене перейшла в момент природної смерті мого вчителя і більше того – друга, кобзаря Вересая. Як мені пояснив мольфар, то мусило бути його передсмертне бажання. Інакше такі вміння ніякою силою не забрати.

– Останнє запитання, обіцяю, – сказала я, так як цікавість переборола будь який страх, – то ви і виглядаєте як той співець перед смертю, вас же його знайомі впізнати можуть?

Схоже, він сам про це часто думав, бо швидко відповів:

– Ні, що ти. Я думаю, що це моя зовнішність із прийдешнього, коли я справді постарію, деякі шрами співпадають в обох личин, а інші я ще маю здобути.

Він торкнувся свого рівного носа і задумався на мить, та швидко оговтався і продовжив:

– Достатньо розмов, якщо ми хочемо допомогти твоєму братові, то час вирушати на пошуки. Ти залишишся тут, і навіть не думай заперечувати. Я не матиму можливості ще й тебе пильнувати. Чи є в тебе якась річ, що належить Петрику?

– Його запасна рогатка, а що? – сказала я і стала якнайшвидше вишукувати її у торбі.

– Я її візьму з собою. Хух тобі складе компанію. Його звати Пензлик – він дуже любить катулятися у фарбі. Інколи йому вдаються справжні шедеври, – промовив Олекса з усмішкою. –Тільки стеж, щоб він тут усе не заляпав.

Я, звичайно, дуже хотіла вирушити на пошуки брата з кобзарем. І водночас боялася сполохати удачу, тому притримала язик за зубами. Вчуся нарешті. Ворожбит узяв щось зі схованки в запічку, кивнув головою на прощання і вийшов у ніч. Я чекала, що от-от повернеться ключ у дверях і залишуся в пастці. Та єдиними звуками, які доносив вітер з пагорба, були пісні і сміх.