Розділ 21. Олекса
Мої очі пекли, немов в них насипали піску, я не склепив їх і на хвилину. Чи ні? Якісь дивні спогади плавали так близько до поверхні, наче от-от і схоплю, чи це був сон? Прекрасна панна з очима кольору золота манила мене, обіцяла… А справді, що обіцяла? Це було таке приємне відчуття. Партнерство, розуміння, дружба, любов? Здається, все це і зразу. Її краса заворожувала, обплутувала найтоншими нитками.
Я потрусив головою і продовжив працювати, схоже, це таки був сон. Удари молота боляче віддавали в голові, ніби я вибиваю символи не на залізі, а на власному черепі. А, заодно, хочу позбутися нав'язливих думок про ту жінку. Наростало бажання зупинитися і стиснути голову обома руками та часу обмаль. До настання темноти ми маємо вигадати як викурити басорку із укріплення і врятувати жителів від її гніту. А якщо вона не повернулася, може втекла? Втекла, то й добре менше мороки. Та чомусь я в те не вірив.
Було у мене дещо на думці, але не знав чи погодяться зі мною інші. Першою кого я посвятив у свої здогадки стала баба Юстина. Вона підійшла розповісти мені, що мій ручний Хух ще вчора поспішив у ліс і не вернувся. Ну звісно, вона про нього знала. А я картав себе, що все не знайду часу розповісти про невидимого духа природи, що снує по її домівці. Він останнім часом надто часто пропадає, може надумав вернутись до своїх? Я замислився, що це означатиме для мене. Але швидко відігнав такі думки, бо не міг уявити життя без єдиного друга.
Цілительку я попросив скористатися із свого становища шанованої людини і запитати у селян про допомогу. Звісно вона сама не буде бігати по хатах, для цього в неї є довірені люди. Наскільки я знав, бабуся Юстина пішла до місцевого коваля, звідти вже й розноситься таємний клич по наближених мешканців.
Звичайно, дуже багато задумок могли піти не так як я хотів: ніхто не погодиться допомогти; мені забракне сил та вміння на мою справу; ворожі сили викинуть якийсь неочікуваний фінт. Та найбільше мене непокоїло, що нашим союзником не стане водяний, котрого я зустрів у колодязі.
Як же кумедно мало виглядати обіч, все що я робив вранці. Коли мене осінило під час перечитування сторінок книги, я одразу ж побіг до найближчого колодязя за замковими мурами, про який тільки знав. Велике везіння, що нікого не було поруч в таку ранню годину. Тож я міг спокійно прокричати в надра криниці свої побажання. Якщо вони долинули до вух прадавньої істоти, котру як я думаю, чарами прив’язали сторожити вхід в замок, то все не дарма. Якщо ж ні, то я просто вчинив дивакувато.
Мабуть, ввечері довідаємося чи вдасться хоч щось із задуманого. Правда, найважче буде переконати Мару довіритися моїм інстинктам і не зробити по своєму. Я потер руками зболілу голову і спробував відкинути тривогу. Та з якого боку розпочинати все одно не знав.
Не прийшлось довго гадати, що вона скаже, як то кажуть: «лихо – тихо ходить». Я вдарив останні пару раз по металевій пластинці, завершуючи сплетіння ліній, і обернувся до Лісової дівчини, що стояла за моєю спиною.
– Доброго ранку, Маро! Як спалося?
У відповідь мене нагородили піднятою бровою.
– Розповідай, що ти задумав. І не упусти нічого важливого. Зрозумій, врешті, що твої вибрики можуть поставити наше життя під загрозу.
– А ти обіцяєш, що спершу вислухаєш, а вже тоді робитимеш умовиводи? – попросив ввічливо.
Я зауважив, як вона хотіла відрізати на моє прохання, але стрималася.
– Я ж сама попросила розповісти, значить, готова вислухати.
Ну так, знаю я твоє вислухати, проскочило в голові, але в голос я сказав:
– Я зміркував, якщо єдине, що може знищити басорку – то вогонь, значить, вона має його боятися. Тому нам треба зібрати побільше люду з смолоскипами і піти на замок з погрозами його спалити. Таким чином, вона б мала здатися. А ми одягнемо на неї мольфу, котру я щойно закінчив і вона вижене ворожу душу з панни. Я надіюсь…
Мара якийсь час мовчала, недовірливо на мене поглядаючи. Тоді відповіла:
– А якщо, вона там засяде на дні, а то й тижні? А якщо, вона має силу літати чи перевтілюватися? Або вона нам на зло переб’є всіх полонених, за умови, що вони взагалі є?
– Я не знаю відповідей на ці запитання. Можу лише здогадуватися, що якби вона літала, то їй би не потрібно було відчиняти браму. І у мене є ще надія на допомогу водяного. Якщо він той за кого я його прийняв, він нам допоможе зсередини і збільшить наші шанси на успіх.
– Ну, поясни, чому тобі так залежить на тій багатійці? Навіть без зловорожої душі, вона навряд чи добродійка?
– Та зрозумій ти врешті, кожен має мати шанс на порятунок, на вибір, – наполягав я.
Обличчям Мари пробігла тінь сумніву чи недовіри. Я вхопився за це як за рятівну соломинку, лиш би не здаватись:
– Якщо моя мольфа не подіє, то розбирайтеся самі як знаєте. Я зробив з нею все, що міг: замочив залізо у настої рослин оберегів, вибив захисний символ і заговорив охоронною примівкою. Якщо та почвара все це витримає, то я безсилий вигнати чужу душу.
– Давай домовимось так, якщо нам вдасться її схопити, то правда твоя. Якщо ж вона надумає втекти, я пристрелю відьму і ми її спалимо.
Я дуже хотів вигадати ще якийсь спосіб та вираз на обличчі дівчини свідчив про те, що зараз втрачу і таку хитку можливість втілити свій задум. Тому відповів:
– Що ж, давай спробуємо.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Спойлер!