Розділ 29. Мара

Я не зауважила, коли саме ніч змінилася на день, все навкруги повністю застелило туманом, він ліг важкий і вологий, сумніву не було, весь день дощитиме. Поруч повернувся Олекса, мабуть, вранішній холод його таки розбудив. Я навмисне не підтримувала вогнище, бо не хотіла покидати табір в поході за дровами. Крім того неспокій котрий був зі мною поруч майже весь час, тільки ми відійшли від селища, знову дав про себе знати. За нами хтось стежить чи я таки надумала? Краще не відкидати таку можливість, якщо зміни змусили ворушитися хухів, то чому б ще комусь не відчути їх?

Отож, я прийняла рішення погасити полум’я і розбудити Олексу та він мене випередив. Хлопець дуже різко сів і оглянувся навкруги, наче не зрозумів де він.

– Де Пензлик? – спитав коротко і далі оглядаючись та вже більш осмислено.

– Пішов з подругою на розвідку, щоб знову не завести нас у непрохідні хащі.

– А чому вогонь ледь жевріє?

– Дрова закінчились, а нам краще рушати. Та й погода сьогодні ускладнить подорож. Перекусимо на ходу.

Хлопець лише кивнув і пішов вмиватися до річки. Я ще раніше займалася тим самим, бо мене так сильно хилило в сон, що могла й не втриматися. Хухи виринули з туману надто близько, щоб мені це сподобалося. Таким чином до нас зможе підкрастися будь-хто. Єдиним порятунком міг стати підйом вище хмар, але хто його знає куди поведе поклик?

Я почала складати речі весь час вдивляючись навкруги. Навіть річка зараз здавалася не справжньою, схована туманом заворожувала шумом води. Листя вчепилось на плащі в добавок до вчорашніх реп'яхів, добре було б просушити їх після землі, але ми квапилися, тому я стріпала їх як могла і зачепила на гілку той що належав Олексій. Досі вовтузилася і з зав’язками свого одягу, заодно поглядаючи на партнерів по подорожі. Мене завжди насторожувало те як хух з’являвся саме тоді, коли про нього подумали, але вчора Олекса врешті пояснив, що просто інколи користувався їхнім зв’язком і кликав Пензлика, сам того не розуміючи. Чи сталося так і зараз, я не знаю, та вони вже обговорювали між собою шлях, що нас очікує. В такі моменти я гостро відчувала самотність, певно, тому що в мене ніколи не було ні людини ні іншої істоти з котрою я б мала такий зв'язок. Якщо бути чесною, то він був лише з мамою, але то було так давно, я бачу себе вже геть іншою людиною. Туга за минулим погрожувала стиснути серце в грудях, аби забути, я якомога швидше зосередилася на справах. Насправді струсонула головою, щоб скинути ці думки. Важливо старанно закидати землею вогнище, а то вітер може підхопити жаринку в сухий ліс, і не порятує навіть туман.

Поки я старанно приховувала сліди нашого перебування тут, Олекса перебрав їжу і загорнув щільніше, щоб м'ясо не відсиріло. Першим треба було з’їсти сир, тож взявши по шматочку хліба і бринзи ми пішли вздовж русла річки, обережну ступаючи на вогку землю.

Волога навкруги стала важчою та мочила одяг. Коли на обличчя впала перша краплина, я інстинктивно підняла очі до неба і наступна розбилася об мій лоб, заставивши мене часто кліпати. Ну що ж дощу не прийшлося довго чекати, тільки-но ми вийшли на просіку з під дерев і навкруги хоч трохи посвітліло, як з неба посипалось безліч дрібненьких краплин. Швидше було схоже на те як опадає туман, або як каже баба Юстина – мжичка. Такі краплі як і дрібні мушки, великої шкоди не чинять, але надоїдають швидко. Я часто моргаючи вдивлялась у простір, Пензлик і Хвоя далеко не відходили і час від часу перевіряли чи ми їх не втратили з виду. Довші шерстинки хуха захищали підшерсток від дощу, заворожуюче виглядало, коли він з невидимого набуває форми – наче тіло сплелось із хмарки краплин, але недостатньо красиво, щоб я забула про мряку перед очима. Як стало зрозуміло пізніше, Пензлик залишав Олексі опис орієнтирів, а сам ходив у розвідку. Я спіймала себе на думці, чи так вже ми спішимо, що не можемо перечекати дощ в сухому місці. Але такого місця не було, а майструвати щось з гілля треба було раніше. З часом, коли я подумки почала перелічувати назви трав від застуди і уявляла гаряче полум’я, що зігріває мої руки, хмари згустилися і вся їхня міць вилилася нам на голову рясними потоками. Ніякого літнього грому і блискавок, що пророкували б швидке завершення зливи, лише сіра стіна води і гілки, що б’ють по обличчю, бо ти їх не зауважив. Ми перегукувалися з Олексою, щоб не загубитися, бо очі вишукували сухіше місце в яке не грузне нога. Минуло зовсім небагато часу, а з гір потекли тоненькі річища, навіть спрагла за водою земля не встигала напитися, так густо падав дощ.

Ми просувалися дуже повільно, ноги весь час зісковзували з мокрого каменя чи кореня, що уповільнювало і втомлювало. Мені було водночас і жарко від напруги і холодно від потоків води, що знаходили собі шлях під одяг. Олекса взяв собі довгу палку для рівноваги, а я навіть не зауважила коли, щось недобре коїться сьогодні з моєю спостережливістю. Пензлик теж почав нагадувати мокру болотяну ганчірку. Ми спинились під розлогим деревом щоб поговорити.

– Так іти дальше не можна, я не бачу дороги перед собою, – сказав Олекса.

Його волосся спадало темними пасмами на обличчя, каптур він зняв, бо той промок наскрізь. Десь під плащем ховався вузлик з нашим добром. Не кращий вигляд був і у мене, єдине, що волосся лежало важким мокрим комком на спині і лише коси завадили застилати мені дорогу.

– А який у нас вибір? Зупинитися нема де, а наші перегукування могли привернути увагу навіть тих хто досі не пильнував за нами? – спитала я. – Мені все здається однаковим через цю мряку.

Я вже звикла, що мої здогадки інколи випереджають події, але цього разу шурхіт, що перевершив шум дощу застав мене зненацька. Ми з Олексою одночасно присіли ще більше вталяпавшись у багнюку. Пензлик нашорошив вуха. Коли з-за завіси дощу показалась Хвоя ми мало не зойкнули. Вона щось наговорила на вухо Пензлику, а вже він Олексі. Хлопець показав мені, щоб я пішла за ним, ми навіть взялися за руки, аби не загубитись. Якийсь час покладалась лише на свій слух, бо спина Олекси закривала огляд, а стіна дощу не давала розгледіти бодай щось поміж дерев. Ми досить швидко добралися до місця, котре хотіла показати Хвоя. Я бачила гордість, яку випромінювали її очі, за те що вона знайшла сховок. Не сказала б, що було чому радіти – нам прийшлося лізти усередину старезного дерева, що давно вже лежить повалене на землі. Яким дивом стовбур тримав форму я не розуміла, адже воно все було вологе і трухляве, а гриби поросли найнеймовірнішими узорами на його поверхні. Поки ми з Олексою заповзали всередину навкарачки, я змогла оцінити запах гнилої деревини і ще якось зіпсованого м’яса чи чогось подібного. Можливо, дерево слугувало коморою для хижака, чого я точно не хотіла вияснити. Руки прийшлося обтирати до країв мокрого плаща, бо їх заліпило трухлявою деревиною. Коли я врешті всілася чи то вляглася півколом, то зраділа, що заповзала друга, бо тепер в мене є хоч якийсь огляд з отвору. В свої кращі часи дерево б вражало могутністю, адже навіть зараз воно вмістило далеко не дрібного чоловіка Олексу. Як же йому зараз мусить бути не зручно, щоб хоч якось уміститися він сів на складені ноги і розвернувся до входу обличчям, закривши плечима прохід в глибину. Кобзарик обрав мокрий каптур на голові, аніж трухло у волоссі. Хухи звичайно розмістилися при самому виході. Перевагами такого сховку було те що дощ більше нас не заливав і ми не показувались кожному з першого ж погляду. Завжди стараюсь знайти хороше у поганому, чомусь на цій думці захотілось засміятися, бо я вже давно скрізь помічала лише недоліки.

Олекса який до цього часу тільки важко сопів, штурхнув мене у плече і сказав:

– Дивись!

Поміж дерев мелькали розмиті силуети, якщо порівнювати, то схоже було на якісь мазки веселки між деревами. Менш поетично, то на масове переселення білок різного забарвлення. Та як би там не було, а такої краси я ще не бачила. Пензлик напружився і нашорошив вуха, в нього навіть шерсть стала дибки на загривку. Я прошепотіла:

– Це що, все хухи?

– Думаю, що так, – відповів Олекса і перехилився через мене, щоб краще розгледіти.

– А чому вони мандрують так відкрито?

– Важко сказати… Можливо, вони нічого не бояться в такій кількості, а можливо, на них так впливає поклик?

Пензлика ми вирішили не зачіпати він був такий напружений, здавалося ще трохи і почнуть відстрибувати іскорки.

Хухи пролетіли мимо нас дуже швидко, їх було кілька десятків і коли я придивилася уважніше, то зрозуміла, що дехто таки подорожує невидимий, бо гілля прогинається там де нікого не має. Спостерігаючи за лісовими духами, я пропустила момент коли дощ ущух. Ми сиділи занурившись кожен у свої роздуми, що ж для нас пророчить така поведінка первісно тихих істот?

Тільки-но я наважилась запропонувати вибратись із сховку, як у кущах знову затріщало. Цього разу хтось пробирався обережно, минуло кілька хвилин і ми побачили як по багнюці затрюхали кілька худих і дуже мокрих вовків. Ми з Олексою завмерли, а Пензлик і Хвоя просто розчинилися в повітрі.

Вовки вибралися з хащі і почали обтрушувати воду та викушувати будяки з шерсті. Поводилися вони як щенята і в мене закралась думка, може вони просто молоді, а не худі. Їхня поведінка змінилася за якусь мить, я напружилася як струна і вдивлялася у хащі, коли хтось покажеться. Вовки сіли в ряд ніби чекали на вказівку. Я б хотіла обманюватися, але щось мені підказує, що ними управляє наш давній знайомий. Відчула як Олекса змістив вагу, якщо нас знайдуть тут, то справи будуть кепські. Ми застрягли як загнані в нору лисиці, а загнали себе сюди самі ж. Про оборонну позицію не може бути й мови, я стиснула пальці на руків’ї ножа для власного спокою. В голові гарячково пролітали ґатунки розвитку подій і жоден для нас не був виграшний.

Мені знову стало жарко, хоча до цього я вже мало не трусилася в мокрому одязі. Коли один з вовчаків затримав погляд на нашій колоді, я наче відчула думки Олекси, здавалося, що він кричить, хоча вуста були стиснені. Звір нюхав землю і навіть ступив кілька кроків у нашому напрямку ще трохи і викриє... В наступну секунду він заскавчав як від укусу чи удару і побіг до побратимів. Не знаю, що саме нас врятувало? Можливо, запах гнилого м’яса, який навіть я зачула, для вовків був гостріший ніж для мене і відштовхнув їх від цього місця. Або ж, що більш ймовірно, вони йшли по сліду цілої групи хухів і не мали відволікатися. Можливо, це Олекса, щось таке втнув, треба буде спитати. А може все загалом. Але коли група тварин побігла далі, ми ще довго сиділи нерухомо, вичікуючи чи не покажеться ще хтось.

Хмари і далі нависали сірою масою, але дощ припинився. Першим тишу порушив Олекса, одночасно з тим як Пензлик і Хвоя стали видимі.

– Я мушу звідси вилізти, інакше скоро не зможу більше стати на ноги.

– Я тебе розумію, в мене вся спина замерзла і затерпла. Але що як він на нас чатує?

Хухи нібито зрозуміли наші вагання і миттю оглянули околиці. Коли Пензлик дав добро, ми просто таки вивалилися з дерева на зовні, не було сил ні на що інше.

– Потрібно звідси забиратися, якщо є ще хтось хто стежить за хухами, то ми якраз на його дорозі? – сказав Олекса .

– Правду кажеш, то може пропустимо того когось, адже в нас є власний провідник. А самі розпалимо вогнище і трохи обсохнемо, тому давай потихеньку спустимося, щоб не бути помітними. – Хлопець кивав на знак згоди одночасно розминаючи ноги, що задерев’яніли. – Як же вони нас не зачули, досі не вірю такому везінню?

Олекса потер лоба між очима, відкинув волосся вже звичним для мене рухом і сказав:

– Дощ, як це не дивно, став нашим спільником і змив сліди. Думаю, саме це в першу чергу і врятувало нас. І ще той сморід з колоди, який може знищити лише вогонь.

– О, ти теж звернув на нього увагу, він дошкуляв майже так само як і волога долівка. Але я подумала, що ти знову скористався з уміння навіювати тваринам? – Я мала вияснити чому лунав той крик в моїй голові.

– Як ти здогадалась? Я справді спробував, коли один з вовків став наближатися. Але мені потрібен зоровий зв'язок із звіром, напевно. Я наполегливо посилав думку «Йди геть», але зупинився, вагаючись чи не відчує мене той хто першим взяв їх під контроль. Якби він так напружено не старався відчути хухів, то точно б нас знайшов.

– То ти таки думаєш, що ними хтось управляв?

– А чому б і ще молодняку ганятися окремо від зграї? Та й поводились вони так ніби хтось їм подає вказівки. То ж шукаємо якесь скритне місце для вогню, і в дорогу. Я попрошу Пензлика вибирати нам якомога легший шлях, не знають чи це допоможе, бо ж йому прийдеться бігати туди й сюди. Але зараз маємо підкріпитися, а то він вже жуків з колоди в мордочку напихав.

Трохи спустившись, ми швидко знайшли місцину утворену з переплетеного коріння – не дуже сухо, але пагорб і дерева приховають вогнище. Прийшлось розмотати недавно складений клунок, у пошуках сухої сорочки. Тепер у мене є дві про запас, дякуючи бабці Юстині, питання чи хоч одна не промокла. В глибині обмотки все залишилося сухим. Життя в домі цілительки мене розніжило, раніше я краще переносила незгоди лісових мандрівок. Самовпевнено було вважати, що ніхто інший не завважить масову подорож хухів і не вирішить йти по сліду. Можливо, саме те місце і намагалася вичислити з допомогою мап володарка замку. Ніхто з нас не знав напевне, чим завершиться ця подорож. Надіюсь ми не гаємо зараз такий дорогоцінний час.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Катерина Колесник
20.03.2023 19:08
До частини "Розділ 29. Мара"
Навіть зважаючи на великі перерви у моєму читанні, я з першого ж речення знову поринаю у атмосферу твору. Подобається, що Мара та Олекса дивляться на речі по-різному. Це дає змогу і читачеві подивитися на одну і ту ж саму ситуацію з протилежних сторін)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Злата Соловей
    02.10.2022 16:09
    До частини "Розділ 29. Мара"
    Спойлер!
    На протязі усього розділу не покидало відчуття, що темний мольфар перевертень десь пол сусіднім кущем сидить… Бррр! Я так зрозуміла, він сам шукає книгу, переслідуючи хухів? Думає, що вони на неї виведуть? Раніше вроді запевняли, що тільки Олекса зможе найти. Я от тут подумала, чи це не тому, що в його жилах тече кров мавки та могутнього чаклуна?
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Надія Мак
    02.10.2022 20:11
    До частини "Розділ 29. Мара"
    Радію, що атмосфера вдалась. Дуже люблю читати ваші роздуми, дякую. Друга частина має розкрити всі моменти, що досі викликають запитання. )) Але так спершу покладали надії лише на Олексу, ( може яке видіння було 😉), а виявилось що він все ж не аж такий обраний. Надіюсь це не псує враження від твору?
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Злата Соловей
    03.10.2022 09:47
    Ні, так навіть цікавіше)) Я взагалі не вірю, що у проблеми є тільки один спосіб вирішення.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Діана Вінтер
    20.09.2022 23:54
    До частини "Розділ 29. Мара"
    Спойлер!
    Я в шоці і захваті з того, як у вас виходить малювати атмосферу. Я аж сама змерзла, а одяг наче мокрий та до тіла липне, хочеться переодягнутися 😅 Пензлика досі обожнюю, кожна його дія та вчинок такі милі 💔 а Хвоя теж молодець, сховок знайшла, пишаюся нею. І все добре, от тільки вовки ті насторожують...
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Надія Мак
    21.09.2022 01:42
    До частини "Розділ 29. Мара"
    Дякую! Люблю атмосферу в книгах, може, того й виходить. Щось в мене часто дощ в цій книзі, але пам'ятаю, що в горах, то ще те задоволення ))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше