Син мавки Ч.1

Одне діло сказати, а інше зробити. Одягтися під образ простого робочого люду виявилося значно легше як під мій недавній вид багатого парубка. Мара знову заховала волосся під стару хустку, взяла в торбу чисту запаску, що позичила в баби Юстини. Що її спідниця, що мої штани були з грубого домотканого полотна. Єдина звична частина, то були наші сорочки. Моя – що вже запралася до жовтуватого відтінку і її — біла, майже, парадна в порівнянні із звичайною зеленою. Данило був у своєму одязі, лиш зняв капелюх з пір’їною, а криваві плями на сорочці приховав під сердак, що поцупив з чийогось подвір’я. Він свій черес сховав в стару полотняну торбу, я ж трішки подумавши, зробив те саме. Крім того в нас були міцні шнурки, що ними коней путають, топірці і кирка.

Василя ми зоставили в домі під пильним наглядом баби Юстини. Щоб його втихомирити прийшлось пригрозити порцією сонного зілля, не хотів розуміти його стурбований ум, яким тягарем він нам буде.

Мара повністю занурилась в себе, вона все перебирала зілля й порошки, мугикаючи собі щось під ніс. Данило ж мав звичайний зосереджений вигляд. Він сприймав все це як ще одну вилазку з братами, мабуть, з часом звикаєш до найдивніших речей.

За інших обставин я б узяв з собою Пензлика, щоб він провів розвідку. Та бідака натерпівся останніми днями і я не хотів втягувати його в ще одну халепу.

Поки ми збиралися сонце вже минуло за полудень, з такими темпами нам грозить добратися туди під вечір. Тож ми набрали добрячий ритм ходи і піт стікав мені з лоба просто в очі.

— А якщо сторожа знає всю прислуга в обличчя? — раптом запитав Данило.

— Можливо, але та жінка, що нас зустріла біля базару, розповідала, що там постійно шукають робочих. — мій голос звучав переконливо, але сумніви точили як короїд дерево.

Мара невдоволено прицмокнула.

Все здавалося шите білими нитками. Зараз стільки запитань крутилось в голові: яку потолоч ми там зустрінемо чи можемо когось врятувати, чи знайдемо вихід?

Данила здається влаштувала відповідь, бо решту дороги він насвистував мелодію запальної пісні, яку я ніяк не міг згадати, але мотив так і тягнув за собою.

Мара лише косо поглядала в сторону опришка, для людини, яка звикла ходити на діло самотою, вона і так добре трималася. Щось мені підказало, що вони з Данилом не злюбили один одного з першого погляду. А на мою думку, в них було більше спільного ніж у нас з нею. Може, в тому і проблема?

Замкова гора змушувала поважати себе, одним лише виглядом, але це не зупиняло загарбників, які час від часу руйнували її вежі. Чим ближче ми підходили тим більше зустрічалося букових дерев і навіть запах витав інший. Наша стежка оминула конюшні й ковальню. А коли підйом став такий стрімкий, що перехоплювало подих, ми помітили річку, яка сріблястим вужем звивалася між гір. На мить я забув про наш план і всі проблеми, блукаючи поглядом за водяним змієм.

Мара нагадала мені про теперішнє, рвучко потягнувши за дерева, де вже стояв Данило. Він тихо присвиснув, але нічого не сказав.

– Зберися, Олексо! Нам час розділитися.

З нашого сховку був зручний вид на браму. Ми уважно роздивилися і серце зробило зайвий стрибок. Вартові вже точно прийшли до тями після обідньої перерви і спиняли кожного перехожого.

– Чуєш, а може ми зробимо маленький жартик як тоді у Збаражі? – спитав мене Данило.

– А чим? Ти маєш з собою сірий порох?

– Звичайно, а як ти думав ми хотіли потрапити вночі за мури.

Я задумався та кращої ідеї не знайшлось, тому погодився.

– Тільки обережно, щоб ніхто не постраждав.

– Трохи зачекайте і йдіть до брами. Як вартові побіжать на сполох, зможете проскочити.

Данило пішов не прощаючись, а Мара запитально звела брови. Не знаю чи зрозумів я, що саме вона хотіла вияснити, але відповів:

– Та він знає свою справу, все має пройти легко.

– Надіюсь, він не переборщить, бо якщо хтось запідозрить напад, то територію обшукають, – зауважила дівчина.

Ми чекали приблизно стільки, щоб Данило добіг до тих мурів де ще не все відновили, а тоді попрямували на міст впевненою ходою людей, котрі тут часто бувають.

Не знаю як себе почувала Мара, а я перебирав в голові варіанти дій на різні ситуації. Ми наближались до вартових і нічого не відбувалося. Я встиг зустрітися очима з дебелим чолов’ягою, що втирав рукою лоба. Значить не мені одному так жарко.

Коли врешті залунав грохот каміння і почулися здивовані крики робочих, вибуху я так і не почув. Та чи це добре?

Ми почали здивовано оглядатися і переговорюватися з іншими. Вартовий, який явно був головним віддав накази двом іншим. Аж раптом зупинився взором на мені і завмер. Я мав кивнути в знак вітання, але просто стояв і чекав. Начальник варти відвів очі від мене і глянув на сонце, а тоді смачно чхнув та витер ліктем носа. Мабуть, це навело його на якусь думку, бо він зупинив своїх підданих. А сам пройшов мимо нас і мені вдалося почути:

– То мені потім доповідати панні, що з вас візьмеш телепнів таких?

Ми не чекали поки всі оговтаються, а поспішили в середину двору, навіть не глянувши на сторожу. Майже зразу за брамою Мара пішла праворуч, а я направився ліворуч. Колодязь знайти було не важко. Він розмістився зразу ж при вході у внутрішні конюшні. Я то думав, що всіх тварин мають тримати ззовні. Але Василь чітко пояснив розміщення головних споруд.

Через хвилину-другу вмивши обличчя і шию, привітався з якимось молодим конюхом, що порався поблизу, я зрозумів чому цим коням надана честь жити за замковими мурами. Це були не звичні тяглові конячки. Це були справжні скакуни чорної масті із стрункими шиями і заплетеними гривами. Я в своєму житті ще таких не зустрічав. Їхня краса заворожувала і я не зчувся як наблизився до одного з них. Мене врятувало те, що конюх стояв спиною до входу, а тварина просто дивилася на мене розумними очима і не навіть не фиркнула на незнайомця.

Одразу зародилася думка, що я не знайду кращого сховку, тож акуратно пробравшись повз стійла, забився в кутку де стояли бочки і було накидано всячини, що не мала іншого місця для зберігання. Постало питання: "Як мене знайдуть Данило і Мара?"

Але я таки постарався розміститися якнайзручніше з огляду на доступні мені вигоди. Час почав тягнутися так як він може лише коли чекаєш. Щоб себе розважити, я став прислухатися до звуків життя навколо мене. Коні легко постукували копитами і фиркали в очікуванні пробіжки. Можливо, я собі придумав, а можливо, далися в знаки мої здібності у спілкуванні з тваринами. Так я чітко відчував нестримне бажання нестися просторами, летіти поміж вітром. А ще так захотілося свіжої трави аж слина зібралась у роті. Мене так норовило зірватися з місця і покинути це місце, яке закриває небо від очей, що я аж схопився за дошку поруч.

Так діла не буде, ще трохи і викрию свій сховок, тому я відгородив розум від тварин і зосередився на перегукуванні людей на подвір’ї. Ситуація з обвалом стіни явно їх розворушила, а може й налякала. Я задумався чи був обвал аж таким руйнівним, але ні, думаю, вони бояться реакції їхньої пані. Як може одна людина вселяти такий жах, а якщо так, то що вона собою являє?

Не впевнений, пощастило мені чи навпаки, але хазяйка завітала сюди власною персоною. У конюшнях зненацька змінилася атмосфера, розмови робочих припинилися, коні ж навпаки пожвавилися. Я почув досить мелодійний жіночий голос із нотками східного акценту. Ну звичайно, вона ж нетутешня. Мене здивувало, що господиня сама спустилася до указок конюхам, але згодом почувши її владні вказівки я зрозумів чому. Ці коні були їй рідніші за людей, вона привезла їх із собою з краю де народилася. Тепер же їй потрібно було підготувати одного з них для поїздки. Слуги покірно запевняли, що виконають все найкращим чином.

У щілину, крізь яку я вдивлявся зміг побачити її плаття з темно-вишневої тканини з багатим вишиттям по краях і на поясі. Колір не надто підходив до літньої погоди, але гарно поєднувався з каштановим волосся, що хвилями спадало їй на спину. З моєї схованки я розглядав її знизу вгору і як ніколи раніше чітко відчув, яке ж в мене зараз ненадійне становище. І все одно мені це не завадило зробити найнебезпечнішу річ, яку тільки можна було придумати. Я витяг із кишені сумки громовицю, приклав її до шпарини в моєму укритті так, щоб отвори співпадали і заглянув. У цей же момент я згадав настанови батька про те, що як ти побачиш відьму вона побачить тебе. Та було вже пізно, все відбулося як у сповільненому сні. Я ніколи не користувався громовицею, тож і не знав чого очікувати. А якби й знав, то до такого не підготуєшся заздалегідь.

Замість красивої панни в мою сторону обернулося старе висохле бабище з палаючими наче жар очима і з довгим скуйовдженим волоссям. Її рот розтягнувся як паща і я почув озлоблене шипіння як від кішки тільки сильніше. На якусь мить все завмерло і я вже повірив, що вона бачить саме мене, а не те манаття, що накидали ззовні. Спину пройняло холодом як в морозний день.

Я врешті відсахнувся від громовиці, хоч здалося, що на це пішли всі мої сили. Затаївся як миша в норі, навіть дихання затримав. В голові проносилися думки одна за одною: як з мене зараз зірвуть попону, якою я прикрився згори; як викриють і поволочать в темниці. Найяскравіше я бачив, ніби почвара стрибає на мене і впивається зубищами в горло. Так пройшла хвилина, друга і нічого з того не відбулося. Я почув як хазяйка ще раз нагадала, щоб до вечора все приготували і вийшла ніби нічого й не було.

Піт знову почав заливати мені обличчя чи то після пережитого чи просто повітря у мій сховок надходило повільно. Я нарешті зрозумів, що Данила вже досить довго немає, а з Марою ми домовились зустрітися біля криниці як стемніє. Тож я в оп’яняючому стані, від того, що мене минуло найгірше, залишився чекати і пообіцяв собі не коїти більше дурниць. Тільки-но серце перестало гепати як на скачках, як в голові зародилася ще одна тривога, а що як відьма пішла за підмогою і повернеться згодом. Вийти я не міг, бо стайничі готували коня до подорожі як раз на моєму шляху. Вона ж точно повернеться осідлати його.

На моє щастя жодна з цих осторог не справдилася, коня повели до брами вже в повній готовності, навіть хвіст і гриву заплели по новому. Небо вже почало сіріти, бо в конюшнях стало темніше. Коли в стайні стало зовсім тихо і лише коні нагадували про себе, як я почув легкий свист, добре мені знайомий.

Вибратись із хованки виявилось нелегко, все тіло задерев’яніло після такої незручної пози. Тож я накульгуючи попрямував на клич братця і знайшов Данила по той бік колодязя під сходами, що вели на стіну.

Він поплескав мене по плечі і сказав:

– Ну ти і даєш! Я тільки встиг пізнати твою спину як ти пірнув у конюшні. Мені слушної нагоди не видалося, тож я був то там то сям лиш надіявся, що не проґавлю тебе.

– А де я мав сховатися у день? І взагалі як ти так швидко сюди пробрався, що встиг мене угледіти? – спитав я.

– Та я зробив свій маленький «бум», то стіна якраз обвалилася настільки, що мені вдалося по ній вибратися. А сюди я спустився по дереву, руки правда пообдирав, – як доказ він простяг почервоніли долоні. Випереджаючи твоє запитання, то не знаю чи ми б устигли в трьох так залізти, поки робочі не понабігали. Крім того, хто ж знав, що вона так вдало обвалиться?

– А вони не запідозрили, що то хтось навмисно накапостив? – це мене турбувало більше.

– Та не повинні, я ж тільки дрібку. Виглядало так наче один камінь втратив опору і потяг за собою парочку інших. Я тобі от що скажу, ще б пару днів і вони б то залатали і все, тільки брамою й був би хід. А ти де там ховався? Невже вдав з себе коня?

– Хах, дотепно. Я там страху натерпівся, хоча тепер думаю, може кращої нагоди й не було б.

– Ти про що? – коли Данило це спитав до нас підійшла Мара, що не кажи, а вона вміє рухатися тихіше за кота.

– Ви чого тут теревені розводите? Ще трохи й хтось повернется. Вони то розслабились як хазяйка поїхала. Але той страшний чоловік, як каже Галя, залишився.

– То ти її таки знайшла? – зрадів я.

– Звичайно, а ти сумнівався?

– І що вона нас проведе? – це вже Данило поцікавився.

– Вона так зраділа, що її Василько живий, мало мені на шию не кинулася. Тут би й маскування могло розкритись. Я вам скажу, люди тут не надто радісно живуть, кожен стежить за своїми ж. Галя каже, що зможе відкрити потайний хід з погреба, бо двері на ніч пильнують сторожі. Одне хвилююсь, чи подужає вона полиці самотужки зрушити.

– То що нам треба таки спускатись в колодязь? – розчарування в голосі приховати не вдалось аж ніяк.

– Ну якщо ми хочемо, щось вивідати, то так. Галя розповіла, що інколи дівчата заходять в кімнату господині і не вертаються. Але вона сама там ніколи не була і інших місць не знає.

– Тобто в нас далі не має чіткого плану.

– А що ти хотів? Вона нас хоч зможе провести, щоб ми даремно не блукали по коридорах. Після розвідки ми ще маємо вивести її з малим. Вихід у двір є через кухню, але там завжди людно.

– То що чекаємо чи спускаємось? – спитав Данило.

– Чого чекати? Стайничі пішли вечеряти, тим паче, що хазяйку відправили, треба скористатись тим часом, – відповіла Мара, її схоже не турбувало темне провалля, бо води я навіть не бачив.

– То що я лізу перший ти наступна, а Данило залишиться на варті.

– Чого то ти перший, – обурилася Мара. – Це ж моя справа взагалі то. А ти ще й боїшся. – От не змогла упустити момент нагадати мені про це.

– Чисто з практичного боку, я важчий і ви в двох зможете мене підстрахувати, а тебе Данило й сам опустить.

Мара хотіла ще посперечатись, але мій давній товариш перебив.

– Чого ви як малі діти, ще трохи і упустимо шанс. Давай, Олексо, спускайся, ти діло кажеш.

Тож Мара зціпивши зуби, допомогла прикріпити мотузку до опор сходів і перекинути її через балку криниці до якої кріпиться відро. Я витяг з торби дві нові товсті свічки. Одну поставив у відро прикріпивши на топлений віск, а іншу запхав у зовнішню кишеню торби де лежала громовиця. Чарівне знаряддя я переклав якомога глибше з чітким наміром ще не скоро нею користуватися. На поясі прикріпив черес, в маленькі закамарки якого напхав необхідних речей: ніж, кресало, свячений мак. Прилаштував топірець і зібравшись з духом спустився у темряву колодязя. Перед цим я ще встиг сказати:

– До речі тутешня пані, точно відьма. Детальніше розповім як виберуся.

Останнє, що я спостерігав на горі це здивовані очі Данила і непроникне обличчя Мари.

Я б міг вдати, що мені геть не страшно, але перед ким, перед собою? Мені знадобилося близько десяти років, щоб зрозуміти, що чоловіка робить мужнім не відсутність страху, а вміння його перебороти. Саме цим я зараз і зайнявся: налаштувати дихання – чергувати вдих і видих. Поступово стук серця у вухах стишився і я почув відлуння власного полегшеного видиху. Найважче зробити крок у безодню, навіть, якщо тебе страхує мотузка, далі вже справа вправності. У стіні виявилися виїмки, які зробили ще під час будівництва, я так думаю. Хоч їх було не так густо як би хотілося, але нога опертись час від часу мала на що.

Світла від свічки у відрі, яке спускалось попереду, мені вистачає лише для легкого марева на стінах, але й так було краще як спускатись у суцільну темряву.

Важко оцінити скільки часу я спускався поки контур стін не почав змінюватися з круглого на квадратний. Це було для мене сигналом, що я на місці. Відро спинилося на поверхні води злегка погойдуючись. Свічка похилилася, але не згасла. На мій погляд до води залишилося близько метра. Тут внизу було значно холодніше як зовні, волосини на моїх руках настовбурчились, але не точно, що лише від температури повітря.

Я знайшов опору і посмикав мотузку, мовляв достатньо. Запалив свою тоншу свічку і став намацувати ознаки дверей, ну звичайно, ручки зовні не було. Цікаво, скільки доведеться тут повисіти перш ніж двері відчиняться. З протилежного боку проглядались ще одні і якщо чесно, я не був упевнений котрі з них мені потрібні. Я відганяв від себе думки про те де знаходжуся, але неосяжна глибина підганяла мою уяву. Наче дитина, яка боїться, що з під ліжка визирне домовик і вхопить за ногу, я задивився на плесо з передчуттям, що в там щось зачаїлося.

Минав час, а я як зачарований не міг відвести очі від води, вона стала перетворюватися із спокійної у бурхливу. Я мало не ляснув себе по обличчі, щоб прийти до тями, але за мене це зробили бризки води. І я переконався врешті, що мені це не ввижається. На поверхню почали підніматись бульбашки. А я завис тут як наживка для риби. В голові почав гарячково перебирати доступні мені варіанти: чекати, смикати мотузку, щоб піднімали? Єдине, на що спромігся, то повернутися в той бік і вхопився за топірець.

Вже вдруге за сьогодні хвилини розтяглись на вічність. Бульбашок більшало і з під води одним стрибком показалося створіння з кігтистими руками і сіруватою шкірою. Мені на мить полегшало, не тому що воно виглядало безпечним, а тому, що нарешті побачив із чим маю справу. Воно повисло на протилежній стіні і вдивлялося на мене уважними очима. Чомусь на думку спала саме ящірка, хоча риси людини вбачалися в істоті чіткіше. Коли я роздивився — волосся зелене як плавун на озері, мене осяяло, переді мною водяник. Єдине, що навіть на дрібку не підходило до книжкових описів так це його очі. Вони палали вогнем, не блищали, не віддавали червоним, вони виглядали як полум’я закрите в пляшці.

Ми явно оцінювали один одного і ніхто не наважувався зробити перший крок. Ну, з мого боку проявити агресію першим було б невимовною дурістю, а я сьогодні свою норму необачних вчинків вичерпав.

Істота відкрила рот із гучним плямканням і заворушила м’ясистим язиком, мовби згадуючи як говорити. А так і було, бо він робив довгі перерви між кожним словом, періодично побулькуючи як вода, що протікає крізь воронку. Я не все зрозумів, та здогадатись було не важко, він сказав:

– Тобі тут не місце!

На що я ввічливо відповів:

– Знаю, але мушу тут бути. Істота знову заплямкала і склала слова у фразу:

– І я мушу та не хочу.

Нашу розмову перервав скрегіт дверей, що відкривалися, благо, що саме з мого боку. Тільки-но це відбулось як водяник перемінився і кинувся з намірами вчепитися в мене. Чого мені коштувало гойднутися на мотузці в прохід при тому витягуючи мак і кидаючи в охоронця. Не впевнений, що це діє на них, але разом з маком полетіла і свічка, а він змінив свій напрям стрибку. Ця мить дала мені шанс рубонути мотузку і зачинити за собою двері. Я приклав вухо до них і почув приглушений плюск води. Воно повернулось у воду, але чи не сповістить когось? А як же Мара, що як воно підстереже її?

Я прихилився спиною до стіни навіть не зразу зрозумівши, що збоку стоїть Галя Конопелька і перелякано дивиться на мене.

Я не знав, що їй сказати, тож запитав?

– А давно цей сторож тут?

Вона мене запевнила, що ніколи нічого подібного не бачила. Думаю, було не на часі шукати хто винен в тому, що ми зіткнулися з таким. Дивно було вірити, що таємний вхід у замок ніхто не стереже. Через якийсь час, як на мене надто швидко, в двері постукали ззовні. Я вагався, але відчинив їх і з полегшенням побачив Мару. Щоб не випробовувати долю я поспіхом втягнув її досередини і ми зразу ж зачинили за собою двері. Дівчина одразу ж поцікавилася, що трапилося.

– Криницю стереже водяний, але якийсь незвичний. Хоч я можу порівнювати лише з болотяником, якого колись зустрічав.

– О то добре, значить я вгадала, які трави треба було запалити.

— І які ж ?

— Ну… Там на горі важко було вияснити, що відбувається, але тільки мотузка стала легкою, я спустилася слідом, закуривши всі трави, які мала. — вона ніяково потисла плечима.

– А мені не могла запропонувати зразу?

– Ну хто ж знав, ніщо не вказувало на таке, – вже без тіні жалю відповіла Мара. – В криницях швидше добрі духи живуть ніж злі.

– Але взяти з собою трави ти не забула? І він не виглядав аж таким злим, швидше приреченим. – Я й сам здивувався, що захищаю те створіння.

Тут в розмову втрутилася Галя:

– Може вже підемо? В нас і так обмаль часу, і дитина може прокинутися.

Я прийшов до тями від цих слів і ми чемно попрямували за жінкою у напрямку виходу із погребу.

Запах смаженої цибулі натякав, що ми недалеко від кухні, ще трохи і вуха вловили тарахкотіння посуду і задоволений гамір людей, котрі там вечеряли. Галина швиденько повела нас праворуч показуючи рукою, щоб ми не відставали. Підлога тут не була покрита, тож іти швидко і не стукати по кам'яній долівці було складно. Біля сходів жінка зупинилася і пояснила, що нагорі ліворуч ми знайдемо високі дерев’яні двері з багатим оздобленням, то й будуть хороми господині.

– А я вас тут зачекаю, оце під сходами і є моя комірчина, – продовжила вона.

– Добре, ми розберемося, а ти пильнуй, — попросила Мара.

Скажу по правді, мені б хотілося розглядати картини, якими були оздоблені стіни на другому поверсі. Ця частина замку різко відрізнялася від нижнього ярусу, підлоги вкриті ковровими стежками, ступати по яких було м’яко і приємно. Стеля висока з канделябрами на які кріпилися гасові лямпи або свічки. Зараз вони звисали темними павуками, мабуть, їх використовували лише на великі події. Зате на стінах у малих кріпленнях горіли свічки, мені подумалося, скільки часу потрібно, щоб всіх їх запалити, а потім погасити? Їхнє полум’я відкидало приємне світло, що вихоплювало деталі оздоблення. Але було так багато темних ділянок, які могли ховати у собі, що завгодно чи кого завгодно. Вже за не доброю звичкою настовбурчилося волосся на тілі, коли ми проходили коридором. Двері, які описувала Галина були тут не єдині, але вони справді були найвищі, наче натякаючи, що кімната за ними особлива.

Мара кралася прихилившись додолу, схоже було, що вона на полюванні. Але тут не було кущів за якими можна сховатися.

Коли ми порівнялися з входом до панських хоромів, вона вийняла з волосся шпильки, що тримали його під хусткою. Волосся розлетілося по спині каштановим водоспадом. Освітлення коридору надало йому відтінку полум’я. Мара зразу ж перетворилася із скромної дівчини у загадкову войовницю.

– Дай я спробую, – попросив я, а сам витягував маленький ножик.

Вона здивовано на мене глянула, але пропустила вперед. Я відчував, якусь незручність від того як боявся спуститися в криницю. Тож це, напевно, була спроба відновити свою гідність чи то просто покрасуватися перед дівчиною, яка полює частіше за мене.

Мій ніж не відразу знайшов потрібне місце, давно не вправлявся, але пальці все пам’ятали. Зрештою він клацнув і двері відчинилися. Мара заховала шпильку у волосся і промовила:

– А я до останнього не вірила, що тобі це вдасться.

– Ну, я ж не даремно їв свій хліб живучи з братцями.

– Ти, до речі, так і не розказав як зв’язався з Данилом? – все це ми говорили пошепки, але шуму і так було забагато. Тож я приклав палець до вуст і прочинивши двері, пробрався всередину.

Світло в кімнаті не горіло, камін був холодний і єдиним нашим помічником став місяць, що вже зійшов на небі. Мара зайшла за мною і зачинила двері. Тепер, коли пробралися сюди, я й не знав, що ми маємо шукати. Кімната як кімната. Не зважаючи на те, що всі меблі, а особливо ліжко були більшими ніж я коли-небудь бачив, нічого особливого не було. Я з надією відсунув ширму, яка розділила кімнату та за нею ховалася лише вишукана мідна ванна. На столі проти вікна були розгорнуті детальні карти гір. Одні були такі старі, що їхні кутики осипалися, а інші ще пахли свіжими чорнилами. Це зацікавило мене найбільше, хоча, хіба це дивно, що чужоземка хоче ознайомитися з володіннями? Я боявся порушити порядки на столі, щоб нашу присутність не зауважили. Мара ж потягла носом повітря і сказала:

– Принюхайся!

Я так і зробив.

– У кімнаті пахло металом і чим ближче до ванни тим сильніше. Але ж вона і є металева. Ще тут пахло духами з нотами кориці, якщо задуматись, я відчував цей запах у конюшні, коли її відвідала панна.

– Відчуваєш запах металу? – Я кивнув погоджуючись із дівчиною і зразу ж знизав плечима, мовляв, що такого?

– Ти не думаєш, що вона приймає ванни з кров’ю? То часта практика для відьом, щоб зберігати молодість.

Я не знаю чи помітила Мара у темряві мої розширені очі. Я звичайно, чув про таке. Але чомусь не хотів вірити, що когось зовсім близько може спіткати схожа доля. Коли чуєш про певні звірства здається, що вони можливі десь далеко за обрієм, але не тут. Я уважно придивився до гладкої поверхні ванни, не знаю на що сподівався? Навіть, якщо там колись і були засохлі краплини крові, то їх ретельно відчистили.

– Якщо так, чи ми знайдемо панночку Зарембу і як же тепер здолати відьму? Той хто чарує на крові має велику силу.

Мара торкалась пальцями кожної стіни, а в одному місці навіть легко постукала.

— Що ти коїш? — зашипів я.

— Тут відчувається, якесь закляття. Як липкий наліт, що пристає до шкіри. Але я не розумію, що воно приховує чи як його зламати.

— Може, це охоронні чари? — припустив я.

— Ну якщо так, то вони мали спрацювати, коли ми відчинили двері, — відповіла дівчина і ми переглянулись, піймавши себе на такій грубій помилці.

– Краще забиратися звідси і придумати гарненько як її подолати. Не хочу я тут зустрітися з її поплічниками, а вони мусять бути. Сама вона таке провернути б не змогла, щоб так довго і ніхто нічого не знав.

Я й далі стояв біля столу, мене не відпускали карти, а тому зауважив рух за вікном.

То якийсь пес біг у напрямку замку. Я подивився ще раз і всередині все похололо. Якщо це собака, то він досить великий і дуже впевнено прямує за мури наче то його дім. Я б ладний списати все на бурхливу уяву, але пам’ятаючи про нашого ворога, мені захотілося зникнути звідси якнайшвидше.

Я схопив Мару за руку і поспішив до дверей, шепочучи про своє спостереження. Цього було достатньо, щоб ми зачинили двері якомога обережніше і швиденько поспішили до сходів.

Лишень встигли сховатись за дверима Галиної комірчини, як по підлозі поцокотіли кігтисті лапи. Мене немовби охопила лихоманка, ми завели себе у пастку. Як тільки він розбереться куди веде наш запах, нам нізащо не вибратись. У такому збудженому стані думки ставали наче яскраві спалахи. Я чітко знав, як потрібно діяти далі, головне не зволікати. Тож прошепотів Галі на вухо кілька слів і вона покірно передала синочка Марі, а сама побігла на кухню з криками: «Вовк! У замку вовк! Рятуйте!». У відповідь їй пролунало, якесь недовірливе галайкання та все ж ноги потупотіли сходами нагору.

Зразу ж як звук чобіт трохи стих, ми вибралися в коридор і поспішили до кухні. Хоч би всі солдати кинулися за звіром. Галя вже стояла біля прочинених дверей на подвір’я. На нас вирячила перелякані очі пухка кухарка, яка забилася в куток і читала молитву.

— Ви хто такі? — гукнув нас сторожа, що вирішив не вірити крикам, а доїсти курячу ніжку.

Пояснювати щось вже не було часу, я гримнув дверима і підпер їх мітлою. Не маючи марних сподівань, що така опора надовго їх затримає чи що хтось знайде вовка, побіг щодуху. Якщо звір живе тут живе певний час, то точно знає де ховатися. Крім того, він просто мусить бути нашим лісовим знайомим, не може стільки різних вовків бути проти нас. Тож я взявся бігти з усіх сил, слідкуючи, щоб Галя з дитиною не відставали. Данило вийшов із куточка, який найбільше ховався в тіні і навіть не запитував, що трапилось. Він зразу ж повів нас усіх у бік недавнього розлому в стіні. Поки Галя примотувала дитину до себе хитромудрим сплетінням хусток. Данило вже сидів на стіні, Мара на дереві. Вони кинули мотузку жінці з малям, щоб в неї була страховка. Я ж підсадив її, щоб та дотяглась до найзручнішої гілки.

Вона вправно залізла на дерево, якби не малий, я б не переживав взагалі. Хто з нас не лазив по яблунях у дитинстві? Звуки роздратованих голосів долинули до моїх вух. Тож я закинув на плече вузлик з речами Галі, забрався на дерево слідом за жінкою і вже зістрибував з іншого боку стіни, коли варта почала оглядати місце де ми щойно стояли.

Тепер головне не поламати ноги об каміння, що насипалося з муру. Ми не стали чекати, щоб все стишилося, а кинулися бігти попри стіну так швидко як могли. Міст ще не підняли в очікуванні, коли повернеться хазяйка. Варта біля брами була геть спокійна, отже їм ще не доклали, що щось не так, інакше ми б не змогли спокійно доєднатися до групи запізнілих робочих. Певно, то вони дотепер розбирали завал з якого ми щойно злізли. Тільки-но, зайшли за поворот, що приховав нас від очей сторожових на башті як продовжили бігти. Малюк врешті заплакав, але Галя заспокійливо шепотіла, щоб він не сумував, бо скоро побачить татуся. На серці потепліло, хоч щось хороше нам таки вдалося зробити.