Син мавки Ч.1

Василь і Галя, доволі неохоче як на мене, збиралися в дорогу. Вони прийняли рішення, що повинні залишити цю місцину лише у спогадах, а тому підуть шукати домівку біля родичів Василя. Я так і не зрозумів де це, бо неуважно слухав пояснення.

Мої думки постійно повертаються до зустрічі з Чугайстром. Я й досі не знав, що робити з усіма знаннями, які довірив Дух гір. Була думка, повернутися додому і розповісти все батькові, але я швидко її відкинув. Якщо щось і мало відбутися, то саме зараз, і час потрачений на дорогу став би дорогоцінним.

Не можу пояснити сам собі, що зі мною відбулося після пробудження. Той момент мені здається менш справжнім ніж розмова з Чугайстром. Пам’ятаю лише те всепоглинаюче відчуття, наче я не окрема частинка, а єдине ціле з усім живим навкруги. Мене тягне до яскравого вогника, який і виявився Пензликом. Я вже давно підозрював, що у нас є певний зв'язок. Навіть те, як він міг черпати мою силу і збільшуватись, наводило на такі роздуми. Не знаю, скільки б я блукав і що б ще коїв, якби він мене не привів до тями. Зіткнення з хухом прогнало по моєму тілу тепло аж до дрижаків і я наче став сам собою. Водночас, я втратив той зв'язок зі всім навкруги, але міг усвідомлювати власні дії.

Ніколи до цього часу я так не цінував контроль над власним тілом. Задумавшись, провів пальцями по шершавих лініях, що залишили кігті відьми на моїх боках. Я надіявся, що з часом вони таки зникнуть. Не те, щоб я боявся шрамів, але кожен з них це нагадування. І ці, будуть нагадувати про перше прокляття в моєму житті. Дивно, але я не сумнівався, що воно не останнє. Надто швидко моє існування скотилося в бурхливе русло незрозумілих подій. Мені відчайдушно хотілося вдягти мольфу кобзаря і помандрувати в образі старця, оспівуючи останні події як давно забуті легенди. Чи можна це назвати боягузтвом, я б хотів вірити, що це розгубленість.

Щоб відволіктися від власних думок я підійшов до Мари, котра розглядала мапи зібрані у замку. Я зовсім не картав її за таку крадіжку, адже зараз доступ за мури знову був закритий, а так в нас є хоч маленька надія розібратися у планах відьми.

– Там часом нема позначки з підписом «Серце гір» спитав я майже жартома?

– Тут є багато різних знаків, але деякі з них зроблені не нашою мовою. Ти ж сам знаєш, що володарка замку не була місцевою. – Мара дуже серйозно сприйняла моє запитання, як і розповідь про перестороги Чугайстра.

Я не відкривав їм усього, що дізнався, але ту частину про невідому небезпеку виклав повністю як є: цілительці, Марі і Данилові. Галю й Василя я не хотів марно тривожити, вони і так багато натерпілися.

Данило висловив бажання якнайшвидше відправитися в табір опришків. Він не признавався, але я відчував, що йому не до душі боротьба з усіма цими потойбічними явищами. Крім того він хвилювався, що скаже їхній ватажок, коли не застане їх на місці. А то ж ще треба буде пояснити зникнення Василя, і вони точно схочуть змінити схованку, щоб чого доброго він їх не викрив. І тут мене осяяло, я ж досі не розпитав, що трапилося одразу ж як Мара одягла мольфу на відьму. Ми обговорювали врятованих і їхню подальшу долю, і те як несправедливо селяни нас тепер бояться. Дивно, як події, що ще недавно було для мене такими важливими, відійшло на задвірки свідомості під тиском нових знань.

– То що ж трапилося з самою багатійкою? Вона згинула з відьмою чи як?

Баба Юстина походжала біля кухні і не встрявала в розмову, лише інколи багатозначно кахикала. От і зараз пораючись з гарячими пиріжками вона промугикала щось на кшталт: «Дівча не любить визнавати свою поразку.»

Мара підняла на мене очі і доволі неохоче відповіла:

– Твоя підвіска подіяла якнайкраще. Тільки-но зла душа покинула тіло, воно одразу набуло вигляду красивої панянки із смуглою шкірою і темним волоссям. Мене ще здивували її очі, наче топлене золото, правда я не встигла тоді над цим задуматись. Ти б бачив як вона мінялась, наче воскова свічка перетоплювалася у іншу форму просто в мене на очах. Неприємне видовище, а я думала, що вже багато дивного спостерігала. Та жінка знепритомніла одразу як повністю стала людиною. Тому я кинуласт до тебе, за що досі себе картаю.

Я не зрозумів, тому сам спалахнув як свічка:

– Тобто, картаєш? За те що хотіла мені допомогти?

– Ні, за те що дала їй втекти… – Мара різко оправила на собі одяг, чого я раніше за нею не зауважував. Вона себе звинувачувала за промах, все стало на свої місця, тож то я думаю, що дівчину щось гризе. – Ми ж могли випитати, що вона пам’ятає, наскільки контролювала себе і коли? Це ж які знання упустили, можна було вивчити явище двоєдушниці на живому прикладі. Ми ж не знаємо, як давно вона одержима, а так би могли розібратися в тому. І може твоя мольфа врятувала б ще когось?

Лісова дівчина випалила всі ці запитання водночас, довго вже про них роздумувала, мабуть. Я б міг сказати все те саме, то ж залишилось сказати те, що більш притаманно для Мари як для мене.

– Або ж та панна була слугою когось могутнішого і надала своє тіло добровільно.

Я не очікував, що на цих словах настане така тиша. Може й не навмисно, але враження було доволі зловісне. Насправді, якщо розібратися, то баба Юстина просто перестала тарахкотіти бляхами із випічкою в той момент коли Данило прикрив вікно, а маленький Василько (так, Галя назвала сина на честь батька, бо не знала чи той повернеться) перестав хникати тягнучись за глиняною пташкою.

Першою заговорила Мара:

– Я не знаю, якою була її роль насправді, бо поки я оглядала рани вовка, іноземка відбігла на достатню відстань і свиснула що є сил. Я впевнена, що обійшлося без магії, бо я її не відчула. Або ж це було щось мені не знайоме. Але могутній чорний кінь з’явився наче витканий з тіні, і на скаку підхопив господиню на крупа. Тож єдине, що я можу з упевненістю засвідчити про Ельжбету Баторі, що вона вправна наїзниця.

– Дивно, що ти не спробувала її підстрелити, хоч в ногу? – спитав я з легким відтінком невіри.

– Я хотіла, але твоя кров заливала мені долоні і я не могла відпускати рану. – Мара пильно подивилася мені в очі, цей погляд міг означати багато чого, але я зрозумів його як – я знову врятувала тебе.

– Я не думав, що все було так серйозно? – А про себе подумав, що потрапляти в халепу, стає вже поганою звичкою.

– Та в образі тварини й не розбереш. Добре хоч на тобі все заживає як на собаці, правда? – Мара не стрималась у своїх висловах і в мене вперше з’явилось відчуття, що все як раніше.

Відколи я повернувся з прогулянки до водоспаду, до мене всі ставилися з осторогою, наче не були впевнені, що я витворю на цей раз. Чи що раптом не впаду замертво? І лише зараз зникло відчуття, наче було життя до облоги замку і після.

– Знаєте, а панночка Заремба розповіла, буцімто їй красива заможна дама натякнула, що має приворотне зілля, котре діє безвідмовно. Лише прийняти його треба на перехресті у найтемнішу ніч, а тоді поцілувати бажаного парубка, ні з ким до того не заговоривши. – Цими словами цілителька підтвердила мої здогадки, що дівчину заманили на якісь нездійсненні обіцянки. На скільки я знаю, не існує безвідмовних приворотних засобів – завжди є якийсь підступ чи висока ціна.

– І вона в то повірила? – фиркнула Мара зневажливо.

Але я перебив своїм запитанням:

– Вас же наче не допустили до Катерини, звідкіля ж відомості.

– Та де там. Попервах як всіх дівочок вивели з того підвалу, то хто ж мав їх оглянути і допомогти? Всі боялись нашкодити і не знали за що й хапатись, почуття сорому, що дозволили такому статись теж не допомагало. То вже потім пан Заремба захтів собі якого вченого мужа. – Тепер вже бабця Юстина пирхнула так наче хотіла здути того новоприбулого цілителя. – А то що його писульки? Як він он який зелений, як перші яблука. Де то його навику взятися? Та й хай собі мастять голову в мене ще є за ким наглядати.

Я зауважив як Галя нашорошила вуха коли заговорили про приворотне зілля. І зараз вона досить невпевнено підійшла до нас і спитала:

– То правда, що людину можна заставити кохати напоївши зіллям?

Ми з Марою лише перезирнулись, схоже в такому, досвіду не було ні в кого з нас. Зате цілителька скинула запаску, всілася і стала пояснювати наче ми всі мали то запам’ятати.

– То донечко, не любов так можна навіяти, а скоріше потребу. Як то так сказати? Зачарований приворотом прагне компанії тої, що таке йому поробила, більше за їжу і сон. Він не розумітиме жодних розумних пояснень і настанов. То є дуже небезпечна справа, бо знехтувавши його почуттями можна довести людину до смертної розпуки. А бувало й таке, що привернуті вбивали свою пасію з жалю, що не може людина повністю належати іншій.

– А як хто на мого Василька таке поробить?

Тут то я бачив, як у Лісової дівчини веселі іскорки в очах застрибали, але вона нічого не сказала і не засміялась. Я відмітив для себе, що вона ще не зовсім черства душею і вирішив вже закрити ту тему та цілителька випередила.

– Не треба чекати від життя кривди, так ти сама його собі спаскудиш, а то й біду накличеш.

– Я її не чекаю, вона мене сама знаходить, – на очах Галі заблистіли сльози, тому я не втримався і додав:

– Як ти так переживаєш, то от тобі спосіб: зламай при корені молодесеньке деревце примовляючи за свого чоловіка. А натомість посадіть два нові там де житимете і добре за них дбайте. Так вас берегтимуть сили природи.

Я ніколи не розумів змісту цього обряду, але бачив як таке допомагало людям.

– А ти боїшся, що хтось нечесно вкраде твоє серце? – тут вже Мара хихотіла досхочу і вирвала мене з роздумів, як же ті деревця справді можуть допомогти. Але я відповів, щоб додати жінці впевненості.

– Я більше переживав за монети ніж за серце, поки подорожував. Батько часто таке радив жіночкам в яких чоловіки ходили на ліво. Правда, там не завжди був замішаний приворот, тож інколи йому приходилось працювати напряму з людьми, щоб то визначити.

– Ви відволіклись від того, що володарка замку могла справді тямити, що діється, – нагадала цілителька.

– То правда, та що ж тепер вдієш? – сказала Мара.

В дім ввійшов Данило, котрий приніс дрова для печі. Не те, щоб вони були так вже потрібні, швидше він хотів пройтися. Чоловік поглянув на наші злегка розчаровані обличчя і обтрушуючись від кори і листя сказав:

– Навіть не хочу знати, що у вас знову там трапилось. Головне, що Василь врятував своїх, з тим я хочу й завершити.

Мене завжди дивувало його вміння легко і весело сприймати всі події, тепер же ця здатність здавалася напускною. Не міг зрозуміти, що саме, але щось змінилося в ньому, розібратись я з цим не встиг, бо Данило мене уникав. А можливо, я усе придумую.

– Воно й правильно, треба собі дати трохи спокою. Ми вперше всі разом і при тямі після великої пригоди. Треба відсвяткувати! Давайте я добуду ягідну настоянку – і корисно і смачно. Ну ж бо, не кисніть, ставте їжу на стіл і будемо радіти, що всі живі і здорові.

Я хотів зауважити, що все ще попереду і нема чого святкувати. Але уважно глянувши на кожного з ким ми прожили цю історію, я зрозумів, що нам потрібне маленьке свято. А про решту подумаю завтра. Тож я взяв свою бандуру і заграв пісню, котру знали всі і могли підспівувати. Настоянка була може не така й корисна, як міцна, тож на третьому куплеті вже підспівували всі крім Мари, навіть маленький Василько махав своїми ручками, а не плакав.