Син мавки Ч.1

Сидіти на грубій гілляці цього старого розлогого дерева було найкращим заняттям, яке для себе знайшла. Його широкий покручений стовбур був моїм власним троном, а крона ховала від усього решта світу. Здавалося б, що повернення Олекси мало розбавити монотонність кожного дня. О ні, я не хочу гнівити долю, адже такий спокій і захист – це те на що я й не сподівалася, з часу як померла бабуся. Але якщо Петрик знайшов радість у вивченні кожної корисної і не дуже рослинки, то я сприймала це як роботу. Хіба так дивно прагнути молодій дівчині чогось іще? Розумію, що раз я про таке задумалась значить мені добре живеться, але друзі мого віку це була б верхівка всіх мрій. Ті з молодих хто проживав поблизу, ще не сприймали нас як своїх, а дехто насторожено позирав на новоспечених учнів мольфара. Тому кожного ранку я поралася по домашніх справах, а по обіді ми приступали до навчання. Мольфар навіть дозволив нам завести домашню тваринку, щоб ми з братом почувалися як у дома. Так, це саме вона зараз намагалася дотягтися до одягу, що сушився на сонці. От чого тій козі не живеться, навколо стільки трави, а їй сорочка потрібна? Ми її навіть назвали дуже ніжно — Хмаринка, щоб ім’я вплинуло на складний норов. Та де там, вона мабуть була грозовою хмарою – сірою як і її шерсть. Я вже хотіла кинути в неї сухою гілкою, щоб та припинила, бо ж все рівно не дотягується, але побачила Олексу і Асу, що йшли в мій бік і запекло сперечались.

Якщо признатися самій собі, то саме від них я і ховалася. Звичайно, я вже знала трагічну історію зниклої Аси – доньки мольфара і зведеної сестри Олекси. Дивно було, що саме пісня про її зникнення нас тоді звела і тепер та вигадана дівчина справді спить під одним дахом зі мною. Всіх деталей мені ніхто не розповідав, але її дивовижне повернення особисто мене так сильно не захоплювало як інших мешканців села. Дядько Микола помолодів на очах, коли вона ступила на поріг дому. Такої радості в його старих очах, я не бачила жодного разу за всі ці дні, що провела тут. Тепер він наспівував веселі мелодії кожного ранку як йшов поратися з худобою. І старався робити все бадьоріше і радісніше ніж до цих пір, наче сонце вийшло з-за хмар і більше ніколи не зайде. Як би я не намагалася, а відчути, що вона собою являє не могла. Це мене і лякало і дивувало водночас, адже навіть джерельна вода має певний присмак, залежно де її набрали. А дівчина залишається загадкою для мого чуття, що я останнім часом так старалась розвинути.

Чомусь стало цікаво, яким було життя в домі моєї бабусі ще до мого народження. Крім моєї мами у неї була й старша донька, але про неї згадували вкрай рідко. Я ніколи не помічала на обличчі моєї бабусі Насті такої туги як у мольфара, чи вона її так добре приховувала чи справа у іншому? Все що я пам'ятаю — це те, що тітка Дзвінка була ніжною душею, але її забрало горе через втрачене кохання. В дитинстві це було для мене достатнім поясненням, бо я його не розуміла. Але тепер підкрадались недобрі думки про "забрало горе", чи вона вкоротила собі віку чи просто втратила жагу до життя і погасла як та свічка? Щоб сказали мої рідні, якби вона повернулась одного дня через багато років? Чи була б нам добрим другом? Непрохані сльози обпекли очі, яка тепер різниця, адже всі мої рідні вже не тут, а єдине моє завдання вберегти брата.

Тому думки знову повернулись до теперішнього, до того як дядько Микола оточував всіх навкруги опікою. Але все одно дивувало те як він старався не помічати, що між його дітьми, наче чорна кішка пробігла. Вони розмовляли лише, коли цього вимагала нагальна потреба, щоб не засмучувати батька своєю явною неприязню. Весь інший час обоє блукали по лісах і завжди йшли і приходили окремо. Хлопець проводив там час із своїм хухом, який чомусь не приходив у дім. Олекса тепер часто засинав крутячи якось персня в руках і часто прокидався серед ночі з криками або просто йшов на двір вмиватися. Я не запитувала, що з ним відбувається, бо не відчуваю в собі сміливості втручатися в його справи. І не хотіла зруйнувати ту крихку дружбу, що будувалася на його цікавих розповідях про мандри за часів кобзарювання та моїх влучних запитаннях.

Змінилося ще й те, що відколи вони повернулися, Олекса жодного разу не грав на бандурі. Він приніс її додому і часто перевіряв, налаштовував струни, але нічого не співав. Коли мольфар запропонував зіграти біля вогнища, хлопець щось буркнув про біль в плечі, а іншого разу про захрипле горло. Так його більше ніхто про це й не просив. Мене дивувало, що навіть Петрик нічого не випитував про зникнення старого кобзаря і повернення його помічника. Здавалося, що нічого дивного немає, адже син мольфара допомагає його другові. Брату підходило наше життя і він боявся сполохати удачу своєю надокучливою поведінкою. Ніщо інше мене так не тішило, як те що братик щасливий, тому я теж намагаюся не зважати на ту напругу, яка зависала у повітрі кожного разу як Аса і Олекса опинялися поруч.

Занурена у власні роздуми не встигла зауважити, коли ця горе-пара наблизилась. Мені не вірилось, що я застрягла на дереві біля якого зупинились і вони. Напевно, треба закрити вуха, але це б нічого не змінило, бо їхні крики лунали навкруги.

– Мене це стосується не менше ніж тебе, – наполягала Аса.

– Я тобі нічого не винен з того само мого моменту як ти нас зрадила.

– Я не могла вчинити інакше, вона б довідалась! Я маю знати, що тобі сказав Чугайстер і все! Ти або сам розкажеш або …

– Або що? Ти мене катуватимеш? Цього ти навчилася від Марени? – шипів у відповідь Олекса.

Я ніколи не бачила на його обличчі такого виразу, до цього моменту я вважала його стриманим, навіть закритим. Схоже було, що вони зараз вчепляться один в одного. Я вже не переймалася тим, що знову підслуховую. Врешті відбувалося щось цікаве. Аса здається зрозуміла, що таким ладом нічого не доб’ється тому змінила підхід.

– Прошу, якщо колись я для тебе хоч щось значила. Мені потрібно знати чи вона мене відпустила, чи я маю щоночі оглядатися? – Дівчина навіть простягла руку, щоб торкнутися Олекси, але опустила не наважившись. – Як тобі вдалося з ним зв’язатися?

Здається зміна тону таки посприяла, бо хлопець замислився.

– Нічого з того, що я спробував не допомогло. Ні пісні біля вогнища в глушині, ні замовляння. Він просто не з’являвся. Аж от цієї ночі просто прийшов у сон. І сказав, що тепер я сам володар своєї долі, бо він виконав обіцянку моїй матері сповна. Він врятував мене чи то нас від участі, що приготувала Марена. І взяв на себе обов’язок котрого б уникав, якби це не загрожувало мені. Тепер він хранитель Книги, але він не сидітиме в печері, він як і раніше мандруватиме горами та захищатиме все людство, а не лише тих хто тут заблукав.

– А він пояснив, яка взагалі роль того хранителя, чому її просто не можна заховати, наприклад?

– Ні, він тільки говорив про Книгу як про живу істоту, яку треба читати, щоб вона існувала. І щось про те, що вибір кожної людини буде забарвлений в тон переконань і почуттів того хто її стереже. Тому так важливо, щоб хранитель був неупередженим створінням.

– Нічого не зрозуміло. А що ж Марена? Вона так легко погодилась залишити нас без покарання?

Олекса затримався з відповіддю і я відчула його невпевненість, думаю, Аса теж.

– Не знаю про тебе, але щодо мене, то це було умовою Чугайстра. Цей сон був як видіння, де він розповідав, а я слухав.

– Тобто я й надалі можу бути на її гачку, або ж вона вирішить, що тепер я не варта уваги? Як мені так жити?

– Спробуй жити так наче тобі нічого не загрожує, а там побачиш.

Дарма кобзар таке сказав, здається, я почула як заскрипіли зуби або я придумала, бо трохи вивчила її норов. Наступні слова підтвердили мою правоту.

– А ти б так зміг? Ти так живеш? Я чую як по ночах тебе щось мучить? – тепер Аса знову почала гніватись.

– Я бачу сни про мого справжнього батька, я так принаймні думаю. Кожного разу як потримаю той перстень мені сниться людина під землею або якісь криваві бої. Я маю його знайти! А не намагатись знайти, як це було з тобою. Тепер ти задоволена? Мене далі роз'їдає почуття провини і ти його тільки підігріваєш.

Я сиділа навіть не дихаючи, скільки ж вони всього приховують від нас, боюсь навіть подумати у що ця мегера впутала Олексу. Аса щось обдумувала, бо запала тиша, але не довго, бо її голос донісся знову:

– Я піду з тобою.

– Тобто? Куди?

– Куди потрібно. На пошуки твого батька чи кого ти там бачиш у снах.

– Чому це ти вирішила, що потрібна мені?

– Тому що я більше нічого не вмію, крім як шукати і рятувати людей, які потрапили в халепу. Тому що я не можу залишитись з батьком, який бачить в мені донечку, котру він пам’ятає, а не ту що перед ним зараз. Тому що ти сам не впораєшся, бо не маєш потрібних знайомств, хіба що ти хочеш його занюхати. І ще тому, що коли я тобі допоможу ти зробиш мені найсильнішу захисну мольфу на яку лише здатен, аби Марена не дісталась до мене раніше мого останнього подиху.

"Марена, та що богиня смерті? Я ледь не знепритомніла там де й сиділа. Може, не те почула?"

– А твої знаки, їх недостатньо?

— Вони захищають лише від виклику, а знайти мене за допомогою інших слуг, вона може, якщо захоче.

— Припустимо, я погоджуюсь. А як бути з тим, що я тобі не довіряю?

Мені хотілось крикнути, щоб не смів йти з нею, але я затисла рот долонями.

– Нам нема чого втрачати, тому з думкою один про одного ми якось впораємося. — підсумувала Аса.

Ну чому, саме зараз, з тієї гілки де я примостилася мала звалитися суха галузка і приземлитися прямісінько між ними? Я притислася до стовбура з усієї сили, але все одно почула від Олекси.

– Ану злазь!

Ще звисаючи з дерева, я почала говорити:

– Вибачте, будь ласка. Я не хотіла слухати, але ви були такі зайняті… Гм, розмовою.

– Що ти не хотіла перебивати? – спитала Аса. І це були одні з тих небагатьох слів, що вона звернула безпосередньо до мене за всі дні. – Тобі потрібно поправити виховання.

Цього я терпіти не могла.

– Хто б казав? Я ж не збираюсь кидати старого батька щойно з’явившись та ще занапастити Олексу марними обіцянками.

Аса збиралась відповісти мені, її чорні очі палали як жарини, але з дерева стрибнув Пензлик, прямісінько на плече Олексі і відволік її. То от хто кинув ту гілку, щоб вони побачили мене, не думала, що він такий зрадник. Між нами запала густа як холодець тиша, яку порушив Олекса.

– Ходімо в дім, а то батько зачекався.