Син мавки Ч.1

Вечоріло, я повільно йшов у напрямку свого тимчасового дому. Піт заливав спину, особливо в тих місцях, де бандура прилягала до тіла. Навіть тонка конопляна сорочка не рятувала в таку погоду, та ще й та довга густа борода. Зрештою, чого ще можна хотіти від природи в середині літа? Признаюсь, я сподівався, що із заходом сонця повітря стане прохолоднішим. Та зараз почало збиратися на дощ, а це означає, що поповнити свої запаси звіробою я відразу не зможу, якщо не хочу, щоб комарі з’їли мене заживо. Завжди сумнівався, коли краще збирати Іван-зілля: уночі чи на світанку з першою росою, тому кожного року збирав по-різному. Досі різниці у смаку чаю не зауважив, можливо, це має значення лише в магічних зіллях. Наче в підтримку моїх думок на плече сів ґедзь і спробував ужалити, прийшлось себе добряче ляснути по тому місцю. Я звичайно люблю природу і все живе, але ці маленькі ненажери попали під мій не надто приязний настрій.

Цей день якось вибив мене із колії, я сам не розумію, чому вирішив розповісти історію про Страхопуда саме сьогодні. Зранку я планував повідати якусь захопливу, дещо містичну оповідку про ніч на Івана Купала, та коли пальці торкнулися струн, пісня полилася сама і зовсім не та, що я задумав.

Вірогідно, далося взнаки те, що скоро річниця, як Аса безслідно зникла з тієї печери. Або ж я перейнявся духом свята, що наближалося. І це знову ж нагадало мені про Асу. Хоча в дитинстві вона і вважалася мені майже сестрою, із часом наша дружба почала переростати в щось інше – тендітніше і не зовсім зрозуміле для мого тоді ще юного розуму. Розібратися допомогло, коли батьки врешті вирішили, що ми достатньо дорослі, аби зрозуміти, що хоч я їм і не рідний, та все ж вони мене люблять, як і інших у сім'ї. Не скажу, що ця новина мене дуже здивувала. Я часто відчував себе не те щоб чужим, але інакшим. З братами у нас було мало спільного, вони були старші і справді допомагали в господарстві. А от з Асою ми постійно встрявали в якісь пригоди, йдучи за власною фантазією. Відчувати себе під пильним оком батька теж не допомагало. Його настороженість здавалася надуманою, але потім виявилось, що вона не безпідставна.

Усе це було досить давно, коли ми востаннє бачилися з Асою, мені було чотирнадцять, а їй мало виповнитися тринадцять. І лише згодом, коли її не стало, я зрозумів, що те, як вона мене підтримувала й оберігала від темних думок, нелегко знайти ще в якійсь людині. Та я і не шукав.

Так, занурившись у свої роздуми, я не зауважив, як подолав решту шляху до дому лісника, мого теперішнього пристановища. Сам лісник використовував його в холодну пору року, коли додому, до сім’ї вертатися було важко, а то й небезпечно через заметілі. Зараз, улітку, його люб’язно надали мені в тимчасове користування. Мені вже було трохи сумно, що з настанням осені прийдеться покинути його. Я старався ніде не затримуватися довше як на пів року, щоб не притягувати надмірної уваги. Та, якщо чесно, то й не зближуватися ні з ким, потім складніше стає розривати зв’язки. Це й одна з причин, чому віддалений дерев’яний будиночок мені так полюбився, він розташований на достатній відстані від селища, щоб спускатись по харчі було не надто довго. І в той же час він був прихований деревами і не спонукав односельчан проявляти надмірну гостинність. Одна біда, що все раніше сказане не стосувалося сьогоднішнього дня.

Підготовка до Купальської ночі йшла повним ходом, молоді люди, особливо неодружені, зносили на пагорб біля річки все необхідне для вражаючої ватри і плетеної Мерени. Навкруги лунав сміх, точилися таємничі розмови. То дівчата перешіптувалися, обговорювали, чи зловить суджений призначений йому вінок на другому березі. І вся ця метушня коїлася на галявині не далеко від мого дому.

Хотілося якнайшвидше сховатися від того радісного гамору: переживу цю ніч і все стане спокійно, як і раніше. Я відчинив двері важким ключем, що вже пробував протерти дірку в кишені моїх штанів. Завіси трохи заскрипіли, та піддалися після поштовху плечем. Мене зразу ж окутав приємний запах сушеного різнотрав’я, що висіло над невеликою піччю. Десь на задньому плані додався аромат деревини, з якого зроблений сам будинок, і сушених грибів, які так полюбляє постійний власник цього дому. Перш за все я акуратно зняв з плеча бандуру і обережно поставив її на ковану підпорку в кутку якнайдалі від печі. Вона сьогодні натерпілася, бідолаха. Струна – це дрібниця, замінити кишкову струну нескладно, у мене в торбі є кілька про запас. Добре, що не обірвалася одна з мідних струн на басах. Та й, крім того, деревина не любить вологості й прямого сонця, а сьогодні і того і того було вдосталь. Перш за все треба змастити всі струни й перевірити, чи не розхитались кілки, до яких вони кріпляться. Але мені дуже хотілося змити пилюку і піт з себе хоч частково. Тож я скинув сорочку й обережно відв’язав свій амулет, а точніше мольфу, щоб не пошкодити.

Аж раптом відбулося одразу декілька речей. По-перше, мене огорнуло виром енергії, як це завжди буває, коли я знімаю свій амулет. Ззовні це схоже на вихор, у який закручується вода від сильного вітру. І контур тіла розмивається, ніби зображення на озері, якщо в нього кинути камінь. Через кілька секунд усе минає і я стаю схожим на себе звичайного, такого, яким мене створила природа, а не магія знаків і замовлянь на мольфі. По-друге, хтось голосно ахнув за дверима і в цей же момент мій друг Пензлик рвонув зі свого укриття. По дорозі він накопичував енергію і збільшувався, аж поки не врізався у двері так, що вони аж відкрились назовні. При цьому вони добряче стукнули по голові і перекинули на спину того, хто підглядав у шпарину для ключа. Я побачив лиш ноги, що задерлись догори з плетива спідниць.