Син мавки Ч.1

Що могло піти не так? Та абсолютно все. Бабця Юстина прийшла з невеселими новинами. Дуже мало селян погодилося до нас приєднатися, вони готові були надати будь-яку допомогу, але не хотіли втручатися особисто. Страх перед правлячою верствою населення переважав навіть страх перед відьмою. В такі моменти я розумів Данила та його побоювання, що нас заженуть у рабство як отару овець.

Мара вже налаштувалася готувати засаду, щоб вполювати відьму як дичину. Я ж не мав можливості чекати, якщо надіявся на допомогу водяника, то потрібно діяти сьогодні.

– Чуєте, а може нам не потрібні селяни? – сказав Данило відкушуючи свіжоспечену паляницю. Він так рясно намастив її шкварками, що я аж бачив жир на його вусах. Чесно я вже хотів відмахнутися від нього за звичкою Мари, але він продовжив. – Я десь чув оповідку, про те як якийсь Іванко чи Гриць пустили на замок ціле стадо корів з палаючими скіпами між рогами і так вигнали злу царівну.

Поки Мара і Галя, котра якраз допомагала пекти ті паляниці, почали висловлювати свої думки про таке звірське поводження з тваринами, у мою голову прийшла ідея. Зізнаюсь я сам її злякався, але мав дослухати зауваження Галі, щоб вступити в розмову.

– Де ж то корова, котрій запалили щось між рогами, побіжить куди тобі треба? І чому вони мають витримувати такий біль?

– А ми можемо обійтися без вогню, давайте навісимо на тварин гасових ламп. Я напевно можу змусити йти їх у заданому напрямку.

– Для того не потрібні твої чарівні очі, для того існую погоничі,– зауважила Мара.

Баба Юстина дивилась на нас перебігаючи очима з одного на іншого.

– Не думайте, що я у вас не вірю, але чого то відьма має злякатися лампадок.

– Та то не для страху вогню, а для кількості. На кожній тварині можна прикріпити по дві і ще ж хоч десяток людей із смолоскипами назбирається. Якщо все задумане вийде, то водяний влаштує якусь добрячу пакість із криниці. Таке дійство просто мусить її налякати.

Не знаю чим я заслужив довіру з боку цілительки, але якби не її підтримка, ніхто б не пішов на таке дивацтво. Вона довго вдивлялася мені прямісінько в очі, буцімто хотіла побачити, що криється всередині. А тоді просто встала і розпорядилася:

– Якщо ви хочете зробити це сьогодні, то потрібно поспішати. Давайте ворушитися, щоб прийти туди як тільки сонце піде на спочинок.

Дивно, але так і зробили, поки ми з жінками готували декілька десятків лампадок. Василь і Данило привели всіх корів, що не віддали пастися на полонину. Мене цікавило як це дійство сприймуть селяни, але бабця Юстина переконала, що вони теж хочуть вияснити долю зниклих дівчат і тому серцем на нашому боці.

Далі справа полягала за мною. Я вибрав одну худобину, котра постійно відхилялася за кращою травою. Сказати по правді, а вдивлятися в очі корови було не так захоплююче як брати під контроль вовка. Нічого не маю проти цих тварин, а все ж розум у них не такий прудкий, думаю, саме це й допомогло мені швидше приборкати її. Я зрозумів, що все вдалося, коли вона пішла за мною слід у слід. Інші схоже вирішили, що вона щось знає і попрямували за нею. Коли я оглянувся назад, то міг спостерігати доволі цікаву картину: у корів на шиї були коромисла з прикріпленими лампадками. Здалеку це мало виглядати як десятки селян, що прямують з вогнями на замок. Я глибоко вдихнув і старався не думати, що трапиться, якщо я втрачу контроль.

Коли перед нами вже виднілися замкові укріплення ми почали викрикувати заклик «Відьму геть!». Ніякої відповіді з-за стін. Ближче підходити не варто, бо наш обман розкриється. Сумніви показували наш план у врай невигідному світлі, можливо, ми діяли вкрай безглуздо. Корови знервовано крутили головами, здається моя невпевненість передалася і тваринам. Ніхто не очікував негайного результату, але й обстрілу стрілами теж. Данило, схоже передбачив, що ким би не була господиня, а солдат на службі, то солдат на службі. Тож він дуже вчасно зупинив нашу ходу на відстані куди не сягали стріли. Стоячи тут в оточенні рогатої худоби і кількох переляканих селян я знову зрозумів всю дивакуватість плану. Де ж то видано, щоб якісь казкові виверти спрацювали у реальному житті. З іншого боку я не знав, як інакше ми мали діяти в такий обмежений період, адже ніхто з заможних селян не хотів відверто сваритися з владичицею замку, навіть пан Заремба, якому доповіли про можливе викрадення його дочки. Для якихось дій поодинці в нас теж не вистачало вміння, вірогідно, з самою басоркою ми разом з Марою і справилися б, але її поплічник лякав мене все більше, коли я роздумував над його походженням.

Поки я тримав стадо на відстані від замку, Данило, Мара та кілька робітників з муру підібрались ближче і запалили скирти сіна. Все це не справляло належного враження на охоронців замку, та ми тримали останню перевагу.

Я не міг бачити із свого положення, але знав, що хтось має вилити олію у воду в оборонних ровах і підпалити. Мені приходилося час від часу змінювати позицію і заспокоювати іншу корову, яку хвилювала незвична ноша на шиї. Не очікував, що це так вимотує мої сили, адже ніколи нічого схожого так довго не робив.

Селяни, які погодилися іти з нами втрачали бойовий дух, бо з їхнього боку наш фарс був очевидніший ніж із замкових мурів. Людей я не міг заманити поглядом , тож просто просив зачекати ще трохи. Навіть потік стріл припинився, бо вартові зрозуміли, що ми задалеко. Виходити теж ніхто не збирався. Якщо до світанку нічого не відбудеться, то ми розійдемося по домівках. Лише зараз до мене дійшло, що не мені тут жити і забезпечувати сім'ю, а для них такий протест може сильно ускладнити і так непросте існування. Мене збентежило усвідомлення такого хиткого становища і того на яку небезпеку наражає моя легковірність цих селян. Нічого іншого не залишалося, тому я безперестанно думав про водяного і чи чув він моє прохання.

Не знаю, що саме змінилося, але в стіни почали летіти якісь вибухові знаряддя, що створювали більше шуму і диму ніж руйнації та це врешті змусило забігати сторожу як мурах. Замок оповило густим димом, який піднімався вгору і застилав зоряне небо. Нам пощастило, що вітер відносив його від нас. Наступним, я почув пронизливі крики всередині замкових стін. Спостерігати вже не було сил, а тому залишивши нашу громаду на керівництво коваля, я побіг до укріплення.

Мене перестріла Мара, яка ховалася за деревом. Її очі горіли неприхованим запалом битви і вона пахла порохом та ще чимось, схожим на мох, а то й зітліле дерево. Я спитався:

– Що то було?

– Що саме? А ти про ті спалахи?

Я ствердно кивнув у відповідь, а тоді ще й підтвердив словами, щоб вона зрозуміла в темряві:

– І про це теж. Але чому за стінами кричали?

– А це? Ну схоже твій план вдався, бо з криниці почала витікати лава і це дуже налякало всіх хто ховався всередині. Я сама не бачила як то, але мені переповів Данило, він зайняв позицію біля місця нашої недавньої втечі. Там було багацько варти, мабуть, думали, що ми хочемо повторити наш візит. Але ми їх викурили.

Після цих слів вона радісно засміялася, схоже, що їй подобалися такі події.

– То це ви з Данилом щось придумали?

– О, ми просто поєднали залишки його пороху і мої особливі бомбочки для омани, там трохи сушених порхавок, мухоморів, беладони… А зрештою, то мій таємний рецепт. Але ж подіяло, варта отримала трішки страшних фантазії перед свої очі. Можливо, саме їхні крики і подали знак тому підземному створінню, що час настав.

– Добре, варта зараз перелякана, але чи надовго? І де ж та відьма? – я намагався второпати як нам найкраще використати той хаос, що зараз творився за стінами.

Ні з того ні з сього роздався сигнальний свист опришка. Це не був клич сови чи інші сигнали, що маскуються під голоси тварин. То був пронизливий звук, що означав небезпеку.

Ми кинулися на його поклик і мало не влетіли в рів, що вже навіть не тлів і знову ховався у темряві. Данило на тому боці махав палаючою палкою, мовляв, туди. Він при тому дивно прихилився до муру, що мене здивувало, але я вірив, що він дасть собі раду. Тож ми кинулися пробиратися у темряву між дерев.

Через кілька кроків між стовбурами мелькнула темна тінь у пишному платті. Отже, ми таки сполохали нашу панну.

Я не перестаючи бігти, крикнув Марі, що б вона не стріляла, бо ми маємо спробувати мольфу. Вона, щось викрикнула у відповідь та розібрав я лише: «Маєш одну спробу». Після цього ми розділилися, Мара хотіла випередити її, а я наступав на п’яти.

Як виявилося, мені лише здавалося, що я біжу так само швидко як і відьма, бо коли ми вибігли на просіку і її плаття перестало зачіпатися за гілки, то вона поспішила на чотирьох. Я врешті розгледів кого переслідую, звичайно, загальні риси розмилися, але палаючі червоні очі не сплутаєш ні з чим. Вона оглянулася і заверещала не людським голосом. Я зрозумів одне, не можна дати їй втекти, адже тоді вона знайде інше місце де мучитиме невинних людей.

Ще трохи і вона знову сховається за деревами, а я так далеко позаду. Не став обдумувати наскільки моє рішення правильне, розстібнув одяг і накинув на шию свою мольфу і вмить вже біг на чотирьох як і відьма. Тільки її таки сковували одежі і людська подоба, а мене ні. Я надіявся, що вона не може перекинутись, інакше б вже зробила це. Кілька стрибків і я вже бачив ближче її розлючене обличчя, може вона мене спершу переплутала із своїм слугою, але до неї швидко дійшла правда і вона захотіла втекти якнайдалі. Не давши часу оговтатися, я стрибнув і схопив зубами за її ногу вище шнурованого черевичка. Вона виривалась і мою морду наповнила тепла кров. Я не мав особливо з чим порівнювати, але її кров смакувала неприємно, навіть як для вовчих вподобань, віддавала якоюсь гіркотою.

Мене вразило розуміння, що сумка моя залишилась позаду, разом з одягом і тою мольфою, що я так старанно виготовляв сьогодні. Почвара вигнулась і полоснула мене гострими кігтями по спині. Біль підкрався не одразу, бо шал погоні ще палав у моїх жилах. Але я не став чекати на нього. Коли вона захотіла повторити свої дії, я кинувся їй до горла, вже не вперше у вовчій подобі мої інстинкти переганяють розум. Я тримав її за шию, зосередившись, щоб не вбити, а відьма в той час полосувала нігтями мою спину і боки. Не знаю, як би все закінчилося та нагодилася Мара. Коли вона направила стрілу в голову басорки та безвільно опустила руки на землю. Я злегка відпустив хватку, щоб та заговорила. Вона, очікувано, почала просити, але голос не підходив до тієї жахливої зовнішності:

– Відпустіть, я вам залишу все золото і дорогоцінності.

Мара безпристрасно відповіла:

– Ти і так вже все залишила у замку.

– Не вбивайте, пожалійте, кажіть чого хочете? – скиглила потвора.

Мене дивувало, що вона так випрошує, може, тягне час.

– Де ти тримаєш свої жертви? – запитала Мара.

– Не розумію, про що ви,– вона закашлялася і я задумався чи не перетис їй горло надто сильно.

– Потрібно з цим завершувати і самостійно обнишпорити замок! – гаркнула Мара.

Біля моєї морди і перед очима відьми загойдалась металева підвіска, яку я заговорив.

– Не знаю чи впізнала басорка захисні знаки чи просто припинила вдавати жертву, але вона заговорила вже зовсім не благальним голосом, стільки жовчі я не чув ще ніколи.

– Щоб ви не робили, а ми свого доб’ємося. Не я перша і не я остання… Коли книга Правіку буде у наших руках ніхто вже не зможе помикати нами, ви схилите свої голови перед силою магії. – Ми зустрілися очима і вона продовжила так, наче нова ідея виринула на поверхню в її голові. – Його татусь теж хотів нас зупинити і де він тепер? – відьма хрипло засміялася, а я з несподіванки розтулив пащу. Зразу ж у думках почав себе картати за таку необачність, а було вже пізно.

Мара саме вчасно притисла до лоба потвори мою мольфу. Відьма втратила дорогоцінні миті втягуючи повітря через змордоване горло і не встигла ухилитись. Вона вигнулась дугою, при тому скинула мене з себе. Я жалібно заскавулів, втрачаючи можливість вияснити чи не бреше вона, а якщо ні, то що знає про моє походження. Та відьма корчилась і набувала образу молодої жінки, з останніх сил вона викрикнула: «Проклинаю!». А після, її очі стали такими ж золотистими як у тієї панни, що наснилася мені.

Мене наче вдарило обухом по голові від сказаного слова. Далі була лише темрява, я вже не був ні вовком ні людиною, заспокійлива пустота огорнула мою свідомість. Я встиг подумати, що не розкрив жодної загадки, але не встиг зрозуміти чи це мене засмучує.