Син мавки Ч.1

Нарешті я опинився на свіжому повітрі. Так хотів хутчіш позбутися уваги тієї допитливої дівчини, що майже вибіг за двері. Давненько я не спілкувався з людьми у своєму природному вигляді. І як міг так необережно поводитися, тож неприємностей потім не оберешся! Схоже, моє проживання в цій місцевості закінчиться скоріше, ніж я очікував.

Сутінки під могутніми деревами вже згустилися, я не зауважив куди сплив час. Єдиним джерелом світла була традиційна купальська ватра та вогнища поменше. Їх від мене закривали сплетені кущі, що кидали чудернацькі тіні й змусили розігратися уяву. Відкладати далі не було куди, через кілька годин настане північ. Саме тоді найбільша небезпека загрожуватиме хлопцеві. Довго ж дівча не приходило до тями, налякала мене мало не до справжньої сивини.

Я відійшов глибше в ліс, де темрява повністю закривала мене від будь-чиїх допитливих поглядів. Покрутив у руках мій останній заговорений оберіг для зміни зовнішності. Цей я використовував украй рідко, якщо чесно, то він мене страшив. Роздумувати, а тим більше відступати, не було часу. Я зняв одяг, змотав акуратно і сховав під каменем, що здавався достатньо сухим як для лісу. Глибоко вдихнув і надів мольфу на шию. Цього разу все було інакше. Якщо образ кобзаря – це швидше чар маскування, то магія цього амулета – це вже перевтілення. Мене окутало теплом і наче стиснуло, хоча це не було боляче, приємним назвати теж було важко. Сам оберіг зник, він немовби зливався з тілом. Повністю отямився я вже на чотирьох лапах. Нюх, зір та слух стали більш чутливі, ніж у людини. Незвичним було поле зору, адже тепер я не бачив вище кущів. Може, треба стати на задні лапи? Хоча це доволі дивна поведінка як для вовка, напевно. Я старався заспокоїтися, розум людини в тілі тварини спершу дуже збиває з пантелику. Вдих, видих. Збоку це, мабуть, виглядає ніби вовк хекає від жари. Хоча це були швидше ментальні вправи, ніж фізичні. Приємно було, що літня погода тепер не змушувала так сильно пітніти. Теплообмін у тварин якось краще продуманий, хоча й порівнювати з іншими чотирилапими змоги я не мав.

Коли відчуття власного тіла стало більш природним, я принюхався до рогатки і почав шукати слід. Я біг зрідка оглядаючись і все ж упустив момент, коли наблизився до людського житла. Уява почала малювати картини знайомства з місцевими собаками, як я врешті зачув тонкий шлейф такого ж запаху, що й на рогатці. Мені пощастило, дощ так і не почався, бо тоді шанси занюхати хлопця були б мізерні. Далі, ухопивши слід, я вже не роздумував. Усе відбувалося завдяки якимось первісним інстинктам. Я минав кущі й колоди, пеньки і дерева. Єдиним, що мало значення, був запах, за яким я прямував. Одного разу довелося добряче покружляти, поки я знайшов місце, де хлопчик обходив глибоку яругу. Чому він вирішив піти так далеко в ліс, відомо тільки йому. Мені важко оцінити, скільки на це пішло часу, сприйняття світу все-таки суттєво відрізняється від людського.

Нарешті запах хлопчика став таким сильним, що аж щипав у ніздрях. Довелось уповільнитися, реакція дитини на вовка може бути досить неочікуваною. Я засів у кущах і уважно придивився. На широкій галявині, що майже вся поросла папороттю, сиділа людина. Ліс навкруги став аж надто тихий, я не чув навіть шарудіння мишей під опалим листям. Та де там, жоден листок на дереві не ворухнувся. Місяць весь час ховався за хмарами. Тихо і темно, якби не вовчий зір, я б і не зауважив людину. Став обдумувати, як краще звернути увагу хлопчика і не налякати його, аж тут світ навкруги забурлив і закрутився. З куща навпроти хлопця піднявся вгору пуп’янок. Не може рослина так проростати. Адже він світився, вертівся і трусився. Так усе виглядало, неначе щось із середини прорватися хоче. А воно й хотіло. Вітер звіявся сильний, як перед грозою, почало гриміти, а блискавок не видно. Я притис вуха до голови й втиснувся в землю. Дарма, хлопчина, наче зачарований, простягав руку до пуп’янка. Той нарешті розкрився з оглушливим гуркотом і спалахом світла. Здалеку від грози не відрізниш. Я хотів крикнути: «Зупинись, не зривай!» Замість того вирвався чи то гавкіт, чи завивання, і то все злилося із загальним гамором. А Петрик за той час зірвав квітку…

Якщо до того все нагадувало сильну бурю, то тепер почався кінець світу, не інакше. Я нарешті скинув зі себе заціпеніння, подумки сильно забажав знову стати людиною – і процес пішов у зворотний бік. Мене знову окутало теплом, тільки цього разу я отямився голий, лежачи на землі. Я навіть зрадів, що зараз літо. Усе це зайняло кілька секунд, поглянувши на галявину, зрозумів: хлопчик знав, що під кущем треба розстелити хустину, але не знав про захисне коло. Я зірвався на рівні ноги й побіг до нього, поки всі охочі до квітки істоти не добрались першими. Правда, не продумав один момент, бо раніше мені не доводилося змінювати подобу перед зустріччю з людьми. Одяг залишився під каменем біля дому. Брат Марічки встиг знепритомніти чи з переляку, чи з іншої причини, але квітку з руки не випустив. Ну що ж, не треба буде пояснювати, хто я і чого прийшов. Я пов’язав на бедра світлу квітчасту хустину, хлопчину перекинув через плече і побіг, що було сили. Чаклун чи ворожбит, а зустрічатися з усіма бісівськими істотами, що виходять на полювання в чарівну ніч, я точно не хотів. Шукати ту галявину було набагато легше, як втікати з неї. Хлопчик не був надто важкий, а от пробиратися по лісовій підстилці босоніж – іще те задоволення. Та всі подряпини й порізи залишалися непоміченими на тлі того, що робилося позаду.

Одна справа читати легенди про Купальську ніч, а інша – потрапити в осередок подій. Я почав прокручувати в голові, чого саме не можна робити. Точно згадав, що не можна ні з ким говорити. Тут проблем не було, я так швидко біг, аж іскорки в очах застрибали. Адже за мною земля точно свої надра розверзла: гуркіт, стукіт, виття і пронизливі крики. Коли почали потріскувати дерева, наче їх полум’ям охопило, я захотів оглянутися. Невже справді пожежа? Навіть перемістив вагу хлопця, щоб це зробити, як просто перед моїм обличчям пролетіла стріла. Від несподіванки я став як укопаний.

Збоку до мене підбігла якась істота в каптурі і з луком. Прекрасно, а в мене хлопчик і хустина. До цього часу по обидва боки я бачив лише розмиті тіні, які мене переслідували. Ця ж мене абсолютно не боялася. Вона підійшла з опущеною зброєю і скинула каптур. У темряві мало що можна побачити, але це точно була дівчина з довгим волоссям. Вона сказала: «Вибач за стрілу, але нізащо не можна оглядатися. А ти майже озирнувся». Я не знав, що робити. Бігти далі? Говорити не можна, а ну ж це така хитрість — прикинутися другом. Залишалося єдине. Я акуратно розчепив пальці хлопчика і взяв квітку в руки. Здалось чи ні, та незнайомка невідривно за нею стежила. Мені ж на секунду відкрилися усі можливості чарів цвіту. Дерева зашептали, трави загомоніли. Хлопчик став легкий, як пір’їна. Та найдивніше, я побачив ауру дівчини: кольорову і наче злегка покриту кіптявою. Неподалік у деревах ховались значно темніші силуети. Схожі на вогні, які окутало густою, непроглядною темрявою. Я впустив квітку і щосили розтоптав, вдавив у лісовий покрив. Усе зразу ж стишилося. Ніякої грози, лише шурхіт листя і звуки річки. Всі переслідувачі зникли, залишилась лише лучниця.

Вона дивилася на мене очима сповненими люті і, може, трохи здивовано.

– Навіщо ти це зробив? – запитала, наблизившись майже впритул.

– Нічого доброго від нечистих сил не отримаєш. Завжди є ціна.

– Це ж дарунок бога грому Перуна, – мовила вона, досі не вірячи в те, що я скоїв.

– Ти в цьому впевнена, він тобі сам сказав? І взагалі, хто ти? Спершу допомагаєш, а тепер нападаєш зі звинуваченнями.

– Це не має значення. А от утратити можливість здобути таку силу – вкрай безглуздо.

– Для мене значення є, хочу знати, хто допоміг уникнути біди.

– Лише дурень міг обернутися на вибрики лихих сил. – У цей момент я точно почув веселощі в її голосі. Така швидка зміна настрою мене здивувала. Хіба що вона просто насміхається.

– Дякую за таку високу оцінку. А ти себе до лихих не відносиш? Я побачив чорноту на твоїй аурі, – сказав це і зразу подумав: навіщо?

Її обличчя знов скривила зла гримаса:

– Легко судити людину з першого погляду. То навіщо було красти хлопця, якщо ти не хотів присвоїти силу квітки?

– Я його не крав, а рятував, – відрубав я обурено, розмова явно затяглась, тож я поправив малого на плечі й пішов далі. І, звичайно, саме зараз із-за хмар вийшов місяць.

Вона чи то свиснула, чи засміялась:

– Мене лихою називаєш, а сам поріддя мавок. Ну, сідниці в тебе цілком пристойні, а от бачити нутрощі крізь спину я не люблю.

Уже вдруге за годину я став як вкопаний. І знову через ту саму дівчину. Одною рукою я поправив хустину на поясі й обернувся:

– Твоя правда, хтось із моїх батьків явно був із роду мавок. Але ти викрила й себе. Тільки ті, хто має силу, можуть побачити мою особливість при світлі місяця. Тепер я маю йти, а то хлопчина отямиться, як перші півні заспівають. Краще хай це буде вже не тут.

– Що ж, твоє право. Ти все одно мені послугу завинив, скоро побачимось, – кинула вона й одним плавним стрибком зникла в лісових нетрях.

Я вдав, що не почув, і, пришвидшивши крок, попрямував у бік хатинки.