Син мавки Ч.1

Другий день мандрівки минув без пригод і рідні пагорби відкрилися перед нами трохи по обіді.

Мій батько – мольфар Микола Терен зустрів нас ще біля перелазу. А як же інакше, певно відчув, що гості наближаються. Його обличчя було обвітрене і пооране зморшками – більше ніж в личини мого кобзаря. Але очі світилися непідробним теплом і добротою. Мені аж від серця відлягло, я не знав чого чекати після того як ми розпрощалися.

Для Петрика ми придумали легенду, що мольфар давній друг старого співця. От не хотів я ще одній людині розкривати свою особу. Тож прийшлося вітатися не як з батьком, а як з рівним собі товаришем. Добре, що він здогадався підіграти і не виказав свого здивування. Думаю, саме моє повернення мало бути більшою несподіванкою ніж те що я приховую особу.

Він нас привітно прийняв, напоїв своїм найсмачнішим чаєм та нагодував свіжоспеченими паляницями. Нам пощастило підоспіти на таку смакоту, бо він забарився пораючись біля худоби, тож нікому допомогти. Але коли я зрозумів, що він мусить давати собі раду сам, то відчув перший укол сорому за те що пішов.

По обіді діти пішли відпочивати з дороги, а ми з татом нарешті могли нормально поговорити вперше за кілька років. Цієї розмови я і бажав і дуже боявся, багато між нами залишилось несказаного і наболілого.

Відтягуючи бесіду, я всівся в тіньочку із своєю бандурою, догляд за інструментом завжди мене заспокоював і налаштовував на правильний лад. Вона потребувала дбайливого ставлення, адже жильні струни поводяться як живі. Треба трохи зменшувати їхній натяг кожного разу коли я подорожую чи просто не граю. Жила відновлюється від надмірного натягу і вже буде в нормі для наступної гри. Таких дрібниць мене навчив справжній друг тата – кобзар Вересай.

Батько сів навпроти мене, поглянув на бандуру і замислився. Я міг прочитати по його обличчю, що він згадує старі часи коли легендарний кобзар, виходець з козацтва гостював у нас. Це був один з кращих періодів мого юнацтва. Хоч батько завжди ставився до мене з добротою та він поводився, буцімто з осторогою. Вересай схоже, зразу ж зрозумів, що зустрів споріднену душу. Хоч він і прийшов до нас, бо його здолала недуга та він встиг навчити мене більше ніж будь-хто до того. А його розповіді з часів козакування… Це відкрило для мене цілий світ мужніх героїв, які боронили волю і правду. Що ще потрібно було хлопцеві мого віку, який жив в оточенні гір та неповторної природи. Звичайно, що пригоди — звитяги від яких кров у жилах закипає. Я занурився в той час, коли за шаблю мені слугувала заточена палка, але батько врешті заговорив:

– Я такий радий, сину, що ти знайшов в собі сили повернутися. Життя завжди підносить несподіванки, навіть тим із нас хто трохи розбирається у його хитросплетіннях.

Я часто прокручував у голові цю розмову і все одно закляк, не знаючи з чого почати. Навіть молодість і гордість не затьмарила мені, що я завдав болю своїм відходом. З іншого боку, якби я залишився тоді, то міг би зруйнувати наші стосунки назавжди. Стримуваний гнів на себе і світ, виливався у руйнівні вчинки. Зараз я це розумію, а тоді просто мав щось змінити – піти, діяти, щоб не вибухнути. Обдумавши це все ще раз, вирішив почати з перепросин.

– Пробачте, що так довго не давав про себе знати. Я не міг змиритися з тим, що трапилося з Асою, мусив зробити все, щоб її знайти і заодно пошукати відповіді про себе.

– Ти не маєш за що вибачатися, Олексо. Ви мої діти і це я мав вас застерегти. Я вас не впильнував, а якщо вже геть по правді, то був дещо несправедливий до тебе, – з сумом промовив батько.

Такої відповіді я очікував менш за все, схоже не я один роздумував над своєю поведінкою весь цей час. Я мав певні думки, але не хотів втрапити не туди, тому обережно спитав:

– Ви про що?

– Я про те, що не хотів брати тебе у повноцінні учні. Розумієш, коли ми знайшли тебе тієї ночі під деревом, я одразу зрозумів, що ти інший. Пізніше коли я розгледів твою спину при місячному світлі мої переживання лише підтвердилися. Я ніколи не міг побачити ні твого майбутнього, ні твого походження, тож вирішив що свої знання не передам. І звичайно, ти виявився найбільш сприйнятливий до магії з усіх моїх дітей.

Батько, гірко всміхнувся сам до себе розповідаючи мені це.

– Але ж ви таки навчили мене виготовляти мольфи і розуміти значення рун, – заперечив я.

– Це найменше, що я міг для тебе зробити. Особливо після того випадку… Тобі не було ще й п’яти років як ти нашкрябав один із знаків, що десь у мене підгледів. І викликав такий буревій, мало стріху не зніс із хати. Відтоді я старався слідкувати і вчити тебе. Вберегти, щоб ти ще чого не накоїв через незнання.

Я смутно пригадував той випадок, лише відчуття як сам тоді налякався. Було ще й багацько інших, дрібніших проступків, про які я не наважувався розповідати або довірявся лише Асі. Всі в домі вважали мене трохи дивним, але не думаю, що небезпечним. Єдиним, що чітко розділяло мене з іншими – це таємниця про вигляд моє спини при місяці. Її знали лише батьки. Від братів і сестри ми це приховували спочатку з їхнього бажання, а потім і я боявся налякати когось з близьких. Якщо чесно, то я думав, що лише Аса побачила б правду, бо лише в ній була доля того, що звали силою чи магією. Але переконатися я не хотів, надто важливою була для мене її дружба. Тепер глянувши на все з іншого боку, після батькового признання, я відчув себе ще більше самотнім ніж досі.

– То ви що, весь цей час мені не довіряли і стерегли як якогось виродка? Кидали крупинки, щоб не хотів більшого? – в середині почав розгорятися гнів, який обпікав мені очі і горло. Я обережно відклав бандуру, яка досі була на моїх колінах, аби ненароком не пошкодити. Зміна точки уваги відволікла і я стримався, щоб не зірватися на крик.

Голос тата пролунав ніби здалеку:

– Зараз ти відчуваєш себе обманутим чи обкраденим. Але я старався робити все, щоб вберегти всіх і тебе. Я тебе завжди любив як і інших своїх дітей. І ти це знаєш! – Він сказав це з таким натиском, щоб у мене не було й дещиці для заперечень. – Люди бояться того чого не розуміють, а я пізнав більше ніж звичайний пересічний і все одно не знав власного сина. Я боявся, що сила яка ховається в тобі може бути використана на зло. – Він зупинив мої заперечення дотиком своєї загрубілої руки до моєї долоні. І я згадав усі ті випадки, коли ця ж рука витирала мої дитячі сльози, що трохи погасило моє бажання сперечатися. – Тепер я жалію про це. Навіть частково почав втрачати свій дар, поки не зрозумів, що вся проблема в моїй помилці щодо тебе.

– Дякую і на тому,– розумів, яка пекуча моя інтонація, але образа брала своє. – Я то завжди думав, що це мої дитячі ревнощі змушували відчувати себе трохи чужим. Але ж ні, все було направду – ви таки мені не довіряли?

– Не потрібно, так казати. Я не довіряв можливостям, що заклала в тебе природа, не довіряв походженню цих сил. Але вірив і відчував всім серцем, що ти добра людина.

Моя голова закипала. Як це можливо? Одне твердження виключає інше, чи ні? Захотілося якнайшвидше закінчити цю розмову або навіть повернутися до того моменту, коли я вважав настороженість батька власною вигадкою.

Вголос вимовив:

– Минулого, вже не змінити, але я вдячний вам за правду. Можливо, з цими дітьми у вас вийде те що не вдалося зі мною. Що ви про них думаєте? Чи будуть з них добрі учні?

Старий мольфар трохи здивувався від різкої зміни теми. Не знаю, якої реакції він очікував та надіюсь я його не розчарував. Батько зібрав себе докупи і прийняв моє небажання копатися в минулому, тому відповів:

– Звичайно, в них є здатність відчувати силу. Інакше ти б їх не обрав. Після короткої розмови я визначив, що їхня бабуся була «відаючою» вже не в першому поколінні. Подивимось, чи передалися її здібності внукам. Я навчу їх основ цілительства, це нікому не завадить. А далі видно буде, чи пройдуть вони випробування.

– Я боявся, що це не чуття, а звичайне переживання за долю сиріт. Не кожен зробить те що ви для мене зробили, тому я радий, що вони годяться в учні і вам допомога буде. Бачу хата зовсім опустіла, всі брати роз’їхалися? – розмова, що не стосується мене особисто – безпечний терен.

– Твоя правда, тут стало тихо. У всіх своє життя, а магічні здібності ніхто не перейняв.

Я не зміг оминути згадки про Асу, тому зауважив:

– Мені здається, що наша родина почала розпадатися з того часу як зникла Аса, – сказав я.

– Правду кажеш, втрата єдиної дочки підкосила здоров’я твоєї матері… Навіть я не зміг нічого вдіяти. Потім ти пішов на пошуки своєї долі. А далі й інші розійшлись. – батько розповідаючи це, наче старів на очах і я пожалів, що такий дурень. Але як уникнути колоди, що лежить серед дороги? Не хотів, а слова самі вирвалися:

– Я ніколи не перестану звинувачувати себе в тому, що сталося в печері.

– Ох, синку. Це її не поверне, а тобі життя зіпсує. Жаль – то як гниль, вже як почала псувати яблуко, то її не спиниш. – Батько заправив сиве пасмо за вухо і спитав: – Та що ми все про сумне, що тобі вдалося вияснити про своїх батьків? – тоді сам зрозумів, що ця тема теж не весела і щиро всміхнувся мені.

Від цієї усмішки крига між нами розкололася і говорити стало легше.

– А, ви про це? Я лише трохи доповнив те, що ми і так знали. – І я став говорити, наче складав звіт. – Ви мені колись розповідали, що мавки чи то нявки належать до духів природи. З’являються з душ, що померли при народженні чи до того як їм ім’я дали. Тобто вони можуть переродитися з потерчат, якщо ті за сім років так і не перейдуть на іншу сторону. Дехто вважає, що мавка з’являється коли помирає молода неодружена дівчина. Так наче вона кохання за життя сповна не зазнала і душа її спокою не має. А якщо ще й сама вкоротила собі віку через самотність чи розлуку з коханим, то й поготів буде мавкою або русалкою, то вже залежить як і де вона позбулася життя. Таке ж правило підходить і до юнаків, але то чомусь рідкість.

Мій співрозмовник гмикнув і промовив:

– Чи так чи так, правдою залишається те, що вони колись були людьми. Та доля була до них не справедлива і це не дало їм перейти межу, покинути наш світ.

– Так, тут я дещо зміг розкопати. Якщо смерть дитини була природною, то мавка утворюється доброю. Вона здатна ростити дерева та трави, розуміти тварин і живе в єднанні з природою. Якщо ж життя людини обірвали насильницькою смертю, то дух стає злим і мстивим. І чим жорстокішою була розправа, тим гіршою істотою стає нявка чи нявкун. Саме такі заманюють своїм співом в ліси необачних перехожих. – Я розмахував руками поки говорив і сам собі здивувався, що хоч і виглядаю як старець, а почуваюся як школяр.

– Ці всі твердження є неоднозначним, може то залежить і від самої душі тієї людини, яку спіткало нещастя. Адже хтось може пробачити найгірший вчинок і не озлобитись, а хтось і за малу провину буде мстити. Як же то перевірити, якщо мавки, русалки та й інші схожі на них при переродженні втрачають всі спогади про своє людське життя. А де саме ти збирав відомості?

Я знов відчув себе як дитина котра накапостила, але таки відповів:

– Не думаю, що вам сподобається відповідь… Мене звела випадковість з чорним мольфаром, що живе відлюдником серед диких гір. Можливо, я колись розповім цю історію.

Батько, замислено потер бороду. То ось звідки в мене цей жест. Подивився на мене і врешті вирішив, що ж має сказати.

– Я розумію, як тобі важливо дізнатись правду. Тільки старайся це робити не за всяку ціну. Так ти себе не знайдеш, а швидше втратиш.

– Я стараюся знайти докази, що мене породила не лиха істота, хіба такі можуть давати життя? Ви ж так щиро вірите, що добро – творить добро, а зло, відповідно, тільки зло. Я ж хочу вірити, точніше, мушу, що ми можемо обирати.

– Можливо, ти маєш рацію. Та магія, що черпає свою силу від мертвих – білою бути не може,—повторив своє улюблене твердження батько.

Я потер лоба, і безсило опустив руки. Стільки безсонних ночей пішло на роздуми над моїм походженням. Інколи дуже хотілося все це забути і жити далі своїм життям. Ще б знати, яке то моє?

– Піду наготую побільше дров, може діти схочуть відмитися з дороги, – промовив я.

Було схоже на втечу від розмови і ми обоє розуміли це. Але я все таки встав і пішов, не чекаючи поки батько ще щось скаже.

Після тих одкровень, я хотів розвіятись. Ноги самі понесли мене в напрямку печери де колись жив Страхопуд. Мольфу я заховав у кишеню тільки-но заглибився в гущу лісу. Будь які магічні дії при довгому використання втомлюють – витягують з тебе наснагу.

Мені дуже хотілося знову повернутися до свого одинокого бурлакування. Та наші плани тільки смішать тих хто живе у верхівці Дерева життя, бо доля мала на мене інші види. З-за печери вийшла дівчина – моя рятівниця з Купальської ночі.

При світлі дня я зміг її роздивитися, вона більше не нагадувала породження тіней. Першим, що привертало увагу були її темні очі, звичайно, вони були карі. Але це можна було зауважити лише на сонці. А так в тіні – чорна серединка зливався з райдужкою. Волосся трохи відливало міддю, але рудим воно не було. Щоб вся пелена не спадала на обличчя, його підтримувало хитросплетіння косичок. Вона була одягнена в темно-зелену сорочку без рукавів лише із шкіряними браслетами, що доходили майже до ліктів. А на ноги натягла коричневі штани і м’які шкіряні чоботи. Напевно, коли вона лежить в засідці і цілиться з лука її не відрізнити від лісового настилу. Обличчя зухвалим робив ніс — малий і трохи задертий догори. Цікаво, то від природи чи то вона так постійного його задирає, промайнула у мене думка? Загалом, вона мені дуже когось нагадувала, але я ніяк не міг згадати кого ж.

– Привіт, дурнику, – привіталась дівчина.

– Мене взагалі-то Олекса звати, а тебе?

– Я ж казала, не важливо.

– Як бажаєш. З незнайомцями я справ не маю. – Хотів розвернутися й піти та не вийшло.

– А зі мною прийдеться, ти ж завинив.

Іноді мене дуже дратували поняття честі й відповідальності, але дітися я від них нікуди не міг. Може й справді дурень? Вголос я сказав:

– Гаразд, звертатимусь: агов, дівчино?

– Можеш звертатися як хочеш. Мені потрібна твоя допомога.

– Щось ти дуже швидко вирішила скористатися з такої можливості, – сказав я з усмішкою.

Вся ця стареча самотність на яку я себе прирік, призвела до того, що спілкування з цією зухвалою незнайомкою розпалювало кров. Але якщо вдасться, я б хотів уникнути подальшої співпраці, можливо я упереджений, але ні її вигляд ні поведінка не пророкували легкої справи.

– У мене з’явилася робота і часу на люб’язності нема. Поблизу села Кам’яниця за рікою Уж постійно зникають молоді дівчата. Але раніше звідти доходили лише чутки. А тепер до мене, не напряму, звичайно, звернувся заможний міщанин, бо ж справа стосується його дочки.

– Тобто тепер, є кому тобі заплатити? – Коли промовляв ці слова, то вже знав, що вона спалахне як сірничка.

– О, то ти знову засуджуєш. Кожен виживає так як може. Крім того, коли хтось зацікавлений в пошуках, справа не застрягне на самому початку.

– Припустимо, що я перейнявся проблемою. Що такого може зробити дурник, що не може Повелителька лісів?

– Мені подобається, що ти зразу зрозумів хто буде головним, – сказала вона, ну дуже вже радісним голосом. Посерйознішала і продовжила:

– Зі мною не кожен захоче говорити. Скажемо так, мене часто приймають за відьму. А для того, щоб щось вияснити – спілкуватися прийдеться багато. І не треба на мене так дивитися, я знаю, що ти вмієш перетворюватися на старця і замилювати очі людям своїми пісеньками.

– Не замилювати очі, а розширювати світогляд. Давно ти за мною стежиш? – я мав обуритися, але чомусь навіть не здивувався.

– Певний час… То що ти згоден? І тобі пора бути обережнішим, якщо не хочеш втрапити в халепу.

– Я так розумію, що це не погроза? Адже такі стосунки між партнерами не допустимі.

– Значить – згоден. Тоді будь готовий виходити завтра вранці, – самовпевнено підсумувала дівчина, не залишаючи й шпаринки для мого відступу.

– Я так швидко не зможу, – от і все заперечення на яке я здобувся.

– Тобі геть не шкода дівчини, що втрапила в біду? – вона подивилася на мене суворим поглядом в якому був виклик.

– Ти маєш рацію, але не можеш вимагати від мене такої поспішності, сама звалившись як сніг на голову. Я маю завершити свої справи тут, а втім постараюсь швидше впоратись, – додав я коли вона вже хотіла протестувати.

– Хоч від чогось, що ти тут маєш завершити, залежить чиєсь життя? – спитала вона дивлячись з-під лоба.

Я задумався, але змушений був відповісти:

– Безпосередньо зараз, ні.

– Ну то до зустрічі в умовлений час.

Після цих слів вона зникла за деревами, а з-за куща вистрибнув Пензлик і звернув до мене очі з не виказаним запитанням.

– Ну, що друже, ми знову відправляємось в подорож. Цього разу далеко – так як ти любиш.

Відколи це я став рятівником бідних і знедолених? Якщо копнути дуже глибоко, то в дитинстві ми з Асою мріяли, що будемо спішити на допомогу тим, хто того потребує. Такий собі загін магічної допомоги. Я усміхнувся сам до себе, ці спогади розлилися теплом по тілу, хоч не обійшлося й без гіркоти. Не знаю чи колись примирюся з тим, що не знайшов жодного сліду Аси.