Син мавки Ч.1

Забившись у затишний кутик, я зашивала сорочку. Треба ж було так невдало стрибнути з дерева. Нічого, скоро прийде осінь, я продам ту згарду від Олекси і куплю собі тепліший одяг.

Думаю для всіх, сьогодні був найрадісніший вечір за багато місяців, навіть у моїй закостенілій душі розгорялася жаринка. Саме заради таких яскравих проблисків я і виходжу кожного разу на завдання, ну і ще заради монет для проживання.

Данило сидів у кутку і раденький курив люльку. Галя спала на місці баби Юстини, обіймаючи однією рукою синочка. Василь же стояв поруч і не міг надивитися на своїх рідних. Його очі блистіли від непролитих сліз, я можу лише уявити, що відчуваєш вперше побачивши власну дитину.

Найактивнішими були Олекса і цілителька. Вони дуже старались не створювати шум, але їм це погано вдавалось. Кобзарик саме знімав з верхньої полиці книгу заховану у полотняний мішок. Баба Юстина задоволено прицмокувала, мовляв, нарешті дістав саме ту. Олекса бережно поклав її на столі, де вже лежало кілька інших.

Зразу ж як ми прийшли у хату зчинився такий галас як у базарний день: Галя розпитувала Василя де він був і водночас знайомила із дитиною; малий і агукав і хникав від надміру емоцій навкруги; я старалася випитати Олексу про відьму, а Данило пояснював загалом нашу пригоду.

Згодом баба Юстина не витримала такого гамору і відвела нас убік від єднання сім’ї, щоб випитати всі деталі. Вона змусила зосередитися і викласти по черзі основні події нашої вилазки. Спершу Данило, потім я і врешті Олекса. Звичайно, що його історія з громовицею зацікавила мене найбільше. Знову хотілося дати йому стусана і за необачність і за те, що не виклав одразу найважливішу звістку. Цілителька припустила, що пані може бути одним з відьомських порідь, які називаються – басорки. Щоб підтвердити чи спростувати її здогадки ми стали шукали відомості про них у рукописних бестіаріях, що назбирала у себе бабця. Вона кожного разу відкривалася мені з нового боку, ну просто таки — таємний борець із темрявою.

– Так от, у цій старенькій книжці має бути легенда, яка може допомогти тобі з тим водяним, що сторожить вхід. І все ж мене дуже дивує, що там був він, а не якась добра криничниця. А хоча чого дивує, то певно, та нечиста сила посприяла викурити навіть її звідти. Ви знали, що як розбити люстерко доброго духа колодязя, то він піде звідти і вода має висохнути? А тут не висохла, чогось? Все нові і нові загадки підкидаєте ви мені. Та то на потім, нам якнайскоріше треба розібратись з відьмою. Ото туткай, читай, та посвіти собі, бо ж нічого не розбереш. – Бабуся Юстина всунула Олексі свічку в руки, при тому застерігаючи, щоб не накапав воском.

Я не втрималася, відклала сорочку і пішла допомагати розібратись у дописах. Поки ми вглядалися у букви, що вже трохи втратили колір від часу, цілителька продовжувала говорити.

– Так отож, басоркою може бути жінка в яку вселилася мертва душа. А що найстрашніше, що тих чужих душ може бути і дві і більше. Кажуть, що чим їх більше тим відьма сильніша. Ще кажуть, що басоркою може стати сьома дочка, ну принаймні таке повір’я існує. Але думаю, то не наш випадок.

Тут в розмову втрутився Данило, який до того чітко дав нам знати, що він силова підмога і читати не збирається.

– Тю, я ж думав, що відьми можуть хіба молоко в корів відібрати чи порчу навести.

Я не старалася, але осудливий погляд у мене вдався сам собою, бо опришок скорчив гримасу.

– Ти серйозно? І то після того як Василя мало не роздерли на твоїх очах?

– А що ви думаєте, то була вона? – я не могла зрозуміти, він прикидається чи то в нього дар від природи – недалекість. Олекса мабуть передбачив мої наступні слова, а то й дії, тому зачитав уривок:

– «Басорки – відьми, що у день виглядають як красиві дівчата, а вночі – набувають образу старих, худих, червонооких потвор. Можуть перекидатись на кішку, мишу чи кажана. Залежно від давнини одержимості чужим духом, людина може мати частковий контроль над власним тілом або не мати його взагалі.»

– Ну, то що хіба це не опис того, що напало на вас і того, що побачив Олекса?

Опришок задумано почухав голову і випустив хмарку диму із рота.

– Я вже майже не пам’ятаю як виглядало те що напало на Василя, але коли ви читаєте, щось наче виринає з глибин.

Олекса, махнув рукою, мовляв менше з тим і сказав:

– Вас не зацікавило, останнє речення? Тож може бути таке, що та багата панна опирається відьмі, хоча б у день. Це б точно пояснило, чому мені вдалося уникнути ув’язнення після мого викрутасу з громовицею. Може, я побачив саму сутність, але вона не мала влади над тілом у денний час.

Я важко зітхнула:

– І знову твоя віра в краще замилює очі. Вона – викрадає людей, змушує матерів віддавати молоко, купається у крові! А ти далі хочеш її врятувати? Знайди краще як її знищити.

– Чекайте, діти, ти кажеш купається у крові? Ви мені про це не розповідали.

– Бо у нас не має підтвердження, хіба що нюх Мари. – тепер вже Олекса говорив з натиском. Як швидко його зачепило нагадування про надмірну м’якість.

– Зупиніться, якщо вірити тобі Маро, то виходить, що й Олекса має рацію.

Ми всі у трьох вирячилися на цілительку, в тиші, що настала, навіть Василь надумав відійти від рідних і послухати наші перепалки.

– То як? Поясніть, будь ласка. – Олекса точно загорівся ідеєю, знову когось врятувати.

– Та що тут, все просто: і кров і материнське молоко – то джерела життєвої сили. Хоча я надаю перевагу «непочатій» воді, але я ж з хороших. Споконвіків різні види чаклунів надавали особливу увагу магії крові. Багацько жінок таким чином хотіли зберегти молодість чи позбутися вад. Тут вам і кров дівиць і немовлят і жертовних тварин застосовувалась. Наша ж босорка так, певно хоче здобути повну владу над тілом панни і вигнати чи загнобити її власну живу душу. Раз вона то робить значить повної влади ще не має і, можливо, дівиця сама не відає, що коїть.

Я побачила як у Олекси очі запалали тим зеленим вогнем і зрозуміла, що просто вже не буде.

– То все чудово, але давайте хоч на хвилину припустимо, що відьма і її слуги прийдуть по нас. І давайте подумаємо як її побороти. – Єдине, що зупиняло мене, щоб не заколочувати двері і вікна – це близьке настання світанку. Я майже спиною відчувала як сонячні промені проривають темряву.

– Будь ласка, читай. – Олекса підсунув книгу ближче до мене, але зачитав сам. – Тут перелічено стандартний список оберегів: захист оселі – гілки бузини, в’язу і терену; для власного захисту – сіль, часник, свята вода, залізо, свічка. Тут ще багато є про обереги для худоби, але ні слова про знищення.

– То може просто стрілу в лоба? – то знову приєднався Данило.

– Йой, та де. Тоді справжня душа полине у відведене їй місце, а та ворожа перетворить тіло на упиря.

Данило поблід на лиці, сів в куточку і більше нічого не говорив. Хоча ні, в нього була ще одна ідея:

– А як голову відрубати, то вже певно не встане?

– Як вже так хочеш знати, хлопче, то напевне, подіє вогонь. – втомлено промовила баба Юстина.

– О, то давайте спалимо її та й по всьому. – Всі очі обернулись до мене, але чомусь ніхто таку пропозицію не підтримав.

– Думаю, вона тепер не скоро покажеться з укріплених стін. Ваш візит мав її наполохати. А палити замок з усіма хто там живе ми ж не можемо. – заперечила цілителька.

– Давайте так, я трохи почитаю і заодно посторожу. Ви всі лягайте відпочити. І вже з бадьорою головою ухвалимо рішення. — підсумував кобзар.

Чи здивувалася я такій самовідданості Олекси, не те щоб, але я була впевнена, що він щось задумав.

Звичайно, першою думкою було простежити за ним, щоб потім не мати несподіванок хоч з його боку. Тож я вляглася на лаву з якої було видно стіл де він гортав книги і щось виписував на маленький згорток. Я старалася вдати, що сплю, шурхотіння сторінок і тихі звуки наближення ранку заспокоювали. Невже справді провалилася у важкий та неспокійний сон, зараз ще хвилинку і я встану. Коли на мої повіки потрапило сонячне світло я виринула як із води. Спершу полегшення, що все намарилося, що це не насправді. Далі я згадала, що мала стежити за Олексою і з роздратування аж ляснула себе по лобі рукою.

Почувся тихий смішок і запитання:

– Щось забула? – то Данило, стояв біля печі і перевертав шматочки картоплі, аби ті не пригоріли. Як не помиляюсь, то така невигадлива страва називається – кіхлики. Від аромату печеної картоплі мені аж замлоїло всередині. Як же я хочу їсти, тож я встала, зачерпнула з відра свіжої води і пила доти поки слина не перестала заповнювати рот від запаху їжі.

– А де Олекса? – спитала невимушено, як мені здалося, але Данило все одно загиготів.

– Що не можеш без свого голуба сизокрилого? – Я скорчила неприємну гримасу, бо його натяки вже порядком надоїли. Він не упускав жодного моменту підколоти нас, навіть коли ми шепотілися про звичайні буденні оказії. Хлопець зрозумів, що нічого більше від мене не доб’ється, тому відповів серйозно:

– Та він розбудив мене ні світ ні зоря, а сам вийшов з дому. Не треба так дивитися, я поняття не маю куди.

Кинутися зразу ж за двері було б надто очевидно, а я не хотіла потішити Данила. І все одно стриманість не належить до моїх сильних сторін, бо одразу схопила одну пластинку картоплі прямо з печі і поперекидавши в руках закинула в рот. Данило, щось там говорив: «Зачекай, от ще олійку з травами приготую, то пальчики оближеш.» А я і так їх облизала, бо ж обпекла, ще б солі і було б те що треба. Взявши своє горня з водою я пішла до столу і почала розглядати книги. Мою увагу привернула та найстаріша, що вже лежала розгорнута. Не думаю, що цілителька схвалить, те як він її залишив на поталу воді й пилу. Що я зрозуміла про бабусю Юстину так це те, що вона до своїх рукописних скарбів відноситься так як Олекса до бандури. До речі, та стояла в своєму кутку, отже він не пішов мрійливо бриньчати на інструменті.

Варто придивитись уважно до розділу на якому він відкрив книгу. Там були якісь згадки про лелетів як перших безсмертних повелителів і охоронців світу. Звичайно, що я чула ці історії і у вигляді казок і переказів ще з дитинства. Щось з того здавалося мені правдивим, а іншому я геть не йняла віри.

В цій книзі описувалося про момент їхнього падіння, коли могутніх істот, що правили світом, Творець зробив частинами світу, котрий ті мали оберігати. Я зупинилася на реченні де описувалося, що першими пали саме ті велети, які билися між собою за владу. Так силу вогню було поховано під справжніми брилами каміння і виникли гори, що вивергали лаву. Таким чином вогняні лелети продовжували змагатися із тими, що мали силу землі. Бувало, що воєдино зливалися три, а то й чотири стихії тоді народжувалися гарячі джерела, які били з-під землі.

Я відволіклась від книги, невже таке могло бути насправді? Мої очі блукали між пилинками, які вихоплювало сонячне проміння, поки я боролася з бажанням закричати чи стиснути голову. Мабуть людська уява таки прикрасила древні перекази, і хоч це все дуже поетично, але що воно дає Олексі? Я продовжила читати і здогад майнув в голові: він вирішив, що його незвичний водяний і є поріддям прадавніх велетів. Водяник з палаючими очима, що живе в підземних джерелах? Я мушу дізнатися, що задумав Олекса тож я перестала вдавати байдужість і вибігла на двір не попрощавшись.