Син мавки Ч.1

Я загубилася серед побутової метушні, яка заполонила цей день. Прийшлось вигадати заняття, аби не змарнувати його начисто, але заодно я спостерігала, вбираючи почуття оточуючих. Галя і Василь не хотіли відтягувати подорож до осінніх холодів. Так як всі зароблені гроші вони задумали приберегти на облаштування домівки, то мандрувати прийдеться на своїх двох. Бабуся Юстина стягувала з горища витки грубого полотна, яке берегла на пошив зимового одягу. Вона казала, що їй стільки не треба і то тільки принаджує міль, але всі зрозуміли, цілителька просто хоче допомогти молодій парі.

Данило теж ладувався в дорогу, йому не було чого складати, хіба що їжу, котру бабуся наготувала з рання і запас набору трав від гарячки, а то й просто для смачного напою. Людей котрі б самотужки ніколи не вирішили товаришувати, об’єднала опіка цілительки, яка про кожного старалася подбати як про власну дитину. Не знаю, чи бачила вона скільки добра із замку прихопив Данило, але я його не звинувачувала, бо й сама така. А що робити, коли за нашу працю ніхто не збирається платити? Добре діло, можливо, й запишеться кудись, а нагодувати – не зможе.

Я сиділа в кутку, витесуючи дерево на нові стріли в замін втраченим біля замку. Тільки-но, отримаю гроші в обмін на багатства панни, як потрібно буде завітати до коваля. Звичайно, я могла зробити наконечник і з каменю, і навіть кістки тварин, але відколи пізнала легкість прицілу викуваного металевого вістря, інше мене не влаштовувало.

Шкода, що не встигну краще озброїтися, хто його знає, що чекає нас дорогою до Серця гір. Олекса дуже розпливчасто натякав на те, що не проти, якщо я складу йому компанію в подорожі. Мовляв, треба довести справу до кінця і вияснити, що ж там шукала басорка. Я б і не подумала упустити можливість пізнати таке могутнє місце сили. Але старалась не показувати, що мені цікава ця ідея. Краще хай думає, що я роблю йому послугу, аніж він мені.

Кобзарик не мав спокою з самого рання, він старався знайти щось корисне в старезній книжці, яка вже одного разу допомогла йому зрозуміти походження водяника. Але судячи з виразу його обличчя і того, що він відмовляється їсти — нічого знайти не вдалося. Правда, інколи він таки шкрябав якісь записи у свій згорток. Я теж проглянула кілька сторінок у пошуках древніх заклять, але книга детально описувала лише обереги від всякого роду створінь, про існування яких я навіть не чула.

Згадавши про істот, я задумалась куди дівся хух, відчувала, що він сновигає десь поруч, але допоки всі не розійдуться не покажеться. Мені було незвично покладати таку велику відповідальність на це маленьке створіння лісу. Чула ще в дитинстві багато розповідей про добрих духів, котрі можуть допомогти, якщо ти заблукав. Також я чула, що вони показуються лише людям з добрим серцем. Сприймала це так, наче батьки ще раз хочуть натякнути на необхідності плекати в собі хороші якості і всяко придушувати жорстокість. Пензлик, був не звичним хухом і показувався тим кому вважав за потрібне. Та інші яких вдалося спостерігати під час довгих засад на полюванні, були більш розбірливі і значно таємничіші. Ще одним спостереженням з мого боку було те, що кожен такий дух був міцно прив’язаний до своєї домівки. Ця єдність проявлялася ще й у їхньому вигляді, вони могли нагадувати мох або високу траву навіть не змінюючи кольору. Подруга Пензлика ще раз мені про це нагадала, було цікаво чи її шерстка така ж колюча як і жереп чи то лише вигляд такий, але торкнутись я не ризикувала. Тривоги додавало, що затяті домосіди так легко здіймаються з місця і прямують за якимось покликом.

Олекса кинув у вогонь зібганий шматок паперу і підняв цим цілий сніп іскор. Ніхто не відреагував на його дію, хоча всі зауважили. Я не схвалювала такі марні витрати, та й Олекса, як я знаю теж, довелось відкласти свою роботу і підійти до столу.

– Може, ти зробиш перерву, приміром, пройдешся… Якщо там нічого немає, то ти не можеш його знайти.

– А як не шукатиму, то й поготів. – Руки він стиснув у кулаки і зразу ж розтиснув, сам зрозумів як різко це промовив, тож продовжив вже значно м’якшим тоном: – О, тут написано дуже навіть багато, але воно нічим мені не допомагає. Знаєш, звичайні вірування про Світове дерево в корінні якого є світ мертвих, стовбур знаходиться в нашій реальності і зверху витають вищі духи та боги. Описано про золотий камінь, який винесли голубки з надр океану і так зародився відомий нам світ. Навіть описано про Чорну книгу, що тепер зберігається під золотим каменем у Вирії. Якщо вірити Чугайстру, то мене закинуло на міст у Потойбіччя, після прокляття, але ближчим до розгадки я не став. Тож думаю, не все так просто як хочуть зобразити люди для свого розуміння. А можливо, кожен хто туди потрапив і зміг повернутися бачить місце по своєму. То що мені шукати могутній тисячолітній дуб чи велетенський чарівний камінь?

Я не знала, що на це відповісти. Розуміла прагнення Олекси знайти відповіді, але не могла нічим допомогти. Він мав здолати цей шлях самостійно, тому просто кивнула головою. А він спалахнув іскрами в очах за відсутність допомоги з мого боку.

– Тобі все одно потрібно зробити перерву, бо ти стаєш дратівливим. По собі знаю, так нічого не досягнеш. — Кажучи це, я надала голосу найбільшої м'якості, на яку лише була здатна.

– Коли все стало таким дивним? Яким чином я маю віднайти не зрозумілу загрозу усталеному порядку?

Олекса не звертався ні до кого і до всіх водночас. Я лише спостерігала як він встає і кривиться від поранень, що майже затяглися, але ще дошкуляють. Затим хлопець роздратовано потер голову і розкидав своє темне волосся абияк, чомусь саме таким – звичайним, необмеженим постійним контролем, він подобався мені найбільше. Але я відкинула це небезпечне відчуття і взялась розглядати борозни на столі. Він намірився залишити все розкиданим, але потім таки сховав книгу у полотняний мішок, вхопив яблуко і вийшов у двері.

Я переглянулась з цілителькою, вона махнула, мовляв: «Хай заспокоїться». Всі інші вдавали, що нічого не помітили або й справді не зважали на стан Олекси. Я змирилася і повернулась до власних справ.

Першими надумали прощатися з нами Василь та Галя. Вона досить хитромудро примотала до себе малого Василька, а майже всі клунки дістались чоловікові. Я бачила, що і його рана ще й досі не загоїлася як слід, але він хоче бути сильним для рідних, тому не показує цього. А ще йому бракувало чарівної здатності зцілюватися, що була в Олекси. Не знаю чи зустріли вони пів-нявкуна на дворі, бо хотіли і йому ще раз подякувати. Я прагнула повірити, що все недарма і вони таки знайдуть ту свою кращу долю.

Данило крутився по хаті, то тут то там щось допомагаючи. Ми зауважили, що він не хоче йти не попрощавшись, але в голос ні я ні Цілителька того не сказали.

– Може, ще сьогодні заночуєш у нас? – не витримала бабця Юстина.

– Не можу, маю йти.

– Так же скоро й сонце зайде, куди тобі в темноті рушати, — наполягала старша жінка.

Данило вхопив капелюха, вклонився низько і відповів.

– Ваша правда, пора в дорогу. – Я зауважила як цілителька знітилася від того, що не навмисне випровадила опришка з хати. – Дякую, Вам за дах над головою і доброту. – Він вклонився і обернувся до мене: – І ти Маро, бережися… А якщо зможеш, то й Олексу бережи.

Я кивнула в знак згоди, хоч і не знала чи можна запевняти в тому в чому й сам не певний. Та нічого іншого не придумала – дуже не люблю прощання. Хоч ці люди й були мені малознайомі та сьогодні вже доста проникливих слів. Робота є робота, ми її виконали і пора рушати далі.

Олекса вернувся в дім, коли вже останні промені казково забарвлювали небо. З його кишені вистрибнув Пензлик. І це стало певним поясненням деж він пропадав весь цей час. Але я мусила спитати:

– Ти так відповідально поставився до моєї пропозиції пройтися? Певно, дійшов до сусіднього хребта?

Бабця Юстина додала:

– З тобою тут багато хто хотів попрощатися… Ти їх зустрів?

– Я махнув сімейству з пагорба. А Данило, так, він особисто потис мені руку, але був небагатослівним. Все вважає, що не віддав мені борг за те, що я колись врятував йому життя. Тепер, він ще й здогадується, що я зробив це у подобі вовка.

– Овва, навіть так? Я ж то ніяк не могла розгадати, що вас так міцно пов’язало, ніби братерські почуття тут ні причому з вашими теперішніми розбіжностями в поглядах. – Люблю коли все стає на свої місця.

– Я не вважаю, що він мені щось завинив, але йому донести цю думку ніяк не вдається. Тому маємо те що маємо.

– Як думаєте, Василь та Галя нікому не розкажуть про все, що тут коїлося? Особливо, про моє вміння перекидатися на вовка? – Олекса говорив потупившись в землю, ніби йому було незручно таке запитувати.

– Я їх попросила тримати все при собі. Думаю, вони хоча б з вдячності мають виконати обіцянку. Та й в новому місці ні до чого такі розмови. – Цілителька взялась заспокоїти хлопця і він їй схоже повірив.

Хух весь час, що ми говорили наминав їжу, яку запропонувала бабця Юстина і походжав у потоках теплого повітря наче справжній кіт.

– То чого ти так забарився? – поцікавилася я.

– Пензлик не хотів залишати свою пару, а я не хотів повертатися без нього. Не розумію чому Чугайстер сам не розбереться з невідомим?

Знову відповіла на те цілителька:

– Думаю, справа в тім, якщо це справді пов’язано з лелетами, то в їхніх нащадків має бути негласне правило — не втручатися у справи один одного, щоб не вийшло як колись.

Не знаю звідки в неї такі пізнання, але це пояснювало, чому Чугайстер поклав таку відповідальність на плечі Олекси. Замислений кобзар не показав ні словом ні рухом, що він міркує про справи лелетів, а Юстина продовжила:

– То що ви рушаєте завтра зранку чи як Данило поспішаєте в ніч?

– Е ні, ми так ризикувати не будемо, дорога точно не близька. А я догадуюсь, що табір Данила мусить бути десь поряд, – я відповіла за нас обох, бо була певна, що Олекса погодиться.

Тому в нас залишилась остання спокійна вечеря в цьому оманливому сімейному колі.