Син мавки Ч.1

Тепло від вогню розганяло кров у жилах, та вистарчало лише раз повіяти вітру як спину зводило холодом. Я нагадував собі, що зараз літо і земля ще не забула спеку минулих днів, але це допомагало не надовго. Ми не наважувалися викрити себе великою ватрою, котра б швидко просушила одяг. Мокрі дрова і так диміли понад міру та дим стелився низько. Плащі ми розвішали на гілках, хоч вони закоптяться зате висохнуть.

Я часто поглядав на Мару, щоб розгадати її настрій. Вона одягла на себе цупку сорочку кольору буряка і підперезалася поясом, щоб не провівало по спині. Хоча дівчина старалася не показувати як їй холодно, я бачив скуті рухи не притаманні їй. Волосся вона розплела і воно переливалося відблисками вогню. Мара тепер стежила, щоб знаки на шиї не було видно, а я й не чіпав цю тему.

Не знаю чому, але згадав про Марічку. Пригода з її братиком тепер була такою далекою, наче минув рік. Як їм ведеться на господарстві з моїм батьком? Чи змогли вони заповнити хоч частково пустку в душі один одного? Можливо, їм не сподобалася наука і вони помандрували геть? Чи відчуває батько зміни у світі лелетів, можливо, він говорив саме про цю небезпеку?

Мара закашлялася, необережно ковтнувши гарячого чаю і тим самим вирвала мене із роздумів. Я завмер так як сидів, чомусь, коли на мені вишита сорочка я постійно пригладжую узор на грудях і поправляю китички. Нічого іншого сухого не залишилося, тож зараз я був недоречно святковий. Верх штанів захистив плащ, а низ і взуття я зараз сушив біля вогнища. Мій погляд перейшов з власних ніг на такі ж заболочені чоботи Мари і вище. Я зловив себе на думці, що ми пережили разом більше, ніж мені доводилось з будь-ким іншим, але все одно нічого про неї не знаю. Навіть пригоди з Данилом блякли в порівнянні останніх тижнів. Не відаю, що мене змусило наважитися? Чи то вона виглядала зараз більш довірливо чи просто я вирішив, що і так нічого втрачати? Тож просто спитав:

– Ти ж не думала, що життя заведе нас так далеко разом, коли кликала на поміч?

Мара стрепенулася від звуку мого голосу, так давно між нами висіла тиша і тріскотіння дров.

– Хм, я ніколи не заглядаю далеко наперед. Мені була потрібна твоя допомога, я й попросила.

Не схоже було, що дівчина налаштована на розмову, але я не відставав.

– Дивно, відьма і не заглядає на перед? – Я сказав це з усмішкою і навіть виставив руку в перед в знак примирення, але іскорки в очах у Мари запалали. – Як так трапилося, що ти стала на шлях порятунку людей від істот з міфу?

Я був упевнений, що ніякої відповіді не дочекаюся, надто часто Лісова дівчина змінювала тему, тільки-но мова заходила про неї. Тож я швидше просто хотів згаяти час за балачками як нормальні люди. Одна заковика, нормальними ми точно не були. Поправив жар у вогнищі і докинув дров, а дівчина стежила за мною попиваючи свій чай. Я поглянув у її темні очі і вона нарешті почала говорити.

– Я ще змалечку вірила у всі казки і хотіла бути тим, хто виступає на боці добра. Але не якимось слабким селянином, якому пощастило, а силою – на рівні зі злом. Тобі, мабуть, зараз смішно слухати таке?

– Ні, чому? Я теж у дитинстві уявляв щось схоже. Хіба що я ні в якому разі не хотів виявитися тим злом про яке ти говориш. Як ти вже зауважила у мене є певні вміння і вони хаотично проявлялись, коли я ще був малим. Чим лякали батьків і мене самого. Ти продовжуй, якщо хочеш… – обережно натякнув я.

– Та нема чого розповідати. Мене спіткала одна халепа, так би мовити. – Я бачив як вона підбирала слова щоб не розповісти зайвого. – Коли я змогла вибратися з неї, мене вже нічого не чекало. Тому я пообіцяла собі, що якщо вдасться, то я буду тим хто врятує інших від непідвладного простим людям. Та й знання котрі я здобула в однієї відьми як ти любиш казати, застосувати було більше нікуди.

– Ті знаки в тебе на спині, якось пов’язані з тією халепою?

– Не твоє діло. Не можеш не розглядати мене як і будь який мужик? – Така зміна тону розмови отверезила мене наче ляпас. А я вже розмріявся, що між нами багато спільного і ми поладнаємо.

– Я тебе не розглядав — навмисно. І не буду нагадувати, хто перший почав. Тобі то все можна, ти ж у нас шляхетна пані. – Але згодом я охолов і сказав: – Вибач, якщо це болюча тема для тебе.

– Забудь, нам пора рушати.

– Але Пензлик ще не вернувся.

– Маємо бути готові. – кажучи це, Мара стала швидко заплітати волосся.

Я був розчарований чи радше пригнічений. Кожного разу як мені здається, що ми з Марою згуртувались, як вона мені нагадує, щоб я не ліз і все це тимчасово. Як для людини, що тривалий час уникала будь-яких зв’язків, мене б мав влаштовувати такий перебіг подій. Але чомусь ні, не влаштовував. Незручну атмосферу розбавив Пензлик, що бадьоро кружляв навколо мене. Вони з Хвоєю прибігли мокрі, але горді собою. Отже шлях, який допоможе наздогнати інших, вони знайшли. Правда нам ще потрібно їх обігнати.

Мара заговорила до мене першою з неочікуваною пропозицією:

– Може б ти якось поєднав свій розум з Пензликом і побачив кінцеву точку, так би було легше.

– Що? Чому ти вирішила, що я так можу?

– Ну, не знаю. Ваш зв'язок і таке інше? Так було б простіше, хіба ні?

Я лише здивовано звів брови і відповів:

– Я не вмію бачити очима Пензлика і не збираюся нічого такого навіть пробувати, з мене вже цілком достатньо останніх подій. Ми зможемо дійти як задумали.

– Добре. Добре. Я ж тільки спитала.

Весь залишок дня ми йшли мовчки, плюхаючи по калюжах. Перемовлялись лише у випадках, коли це стосувалося напрямку.

Ніч застала нашу групку у відкритій місцевості, де не було як сховатися від вітру. Тому ми продовжили обережно просуватися вперед. Коли очі звикли до темряви, то виявилося, що місячного світла вистарчає аби не оступитися і не скрутити собі шию. Хмари розірвало поривами вітру і небо було чисте, густо всіяне зорями. Я щиро радів, що ми таки просушили взуття, бо ця літня ніч була по осінньому холодною.