Син мавки Ч.1

Знову вийти в мандри, покинути селище, відчувалося майже як розправити крила. Мовчазний осуд, який читався в поглядах селян, показував, що нам вже не раді. Звичайно, ніхто не кидав камінням чи гнилими овочами, але я відчував тиск який витримувала цілителька через нашу присутність. Не було ніякого свіжого хліба зранку чи іншої звичайної допомоги від її сусідів, відколи ми повернулися із замку. Ніхто не приходив за порадою. Всі наче вичікували, не хотіли сваритися з бабцею, але і нас не схвалювали. Тож я намагався якомога швидше пустити її життя у звичне русло.

Легкість походу блякла від думки про бандуру. Я довго вагався, вже кілька років у всіх своїх мандрах мав вірного супутника у вигляді інструменту. Та зараз він швидше обтяжуватиме ніж стане в нагоді. Цілителька запевнила, що збереже її неушкодженою до мого повернення. Але відчуття, що я залишив щось таке ж важливе як рука, мене не покидало. Довелося навмисне відкинути ці думки і тому я зосередився на приємних дрібницях.

Свіжий вітер в обличчя, шелест листя на деревах і рівномірна хода – все що я зараз потребував. Мара йшла поруч, теж занурившись у власний світ, зрідка підлаштовуючи свій темп під мої широкі кроки. Чи мене просто надихала зміна оточення, чи я хотів збільшити відстань до замку, який досі виднівся на пагорбі? Менше з тим, а йшов я так бадьоро, що ризикував себе скоро виснажити. Та мені ніхто не заперечував, то я й не зменшував швидкість.

Хухи мелькали розмитими тінями десь попереду, зайняті власними справами. Але Пензлик кожного разу наближався і повідомляв, якщо дорога мала звертати.

Ми ще зранку попрощалися з цілителькою і піднялися чарівним лісом, який я зовсім недавно пробіг до водоспаду, не усвідомлюючи себе. Відтак ми йшли верхівкою хребта, а навкруги синіли гори.

Коли сонце зійшло високо, я не пожалів, що тягну бурдюк з водою на спині. Єдине чого зараз хотілося це була вода. На вершині немає джерел, тож прийшлось запастись заздалегідь.

Першою несподіванкою нашої подорожі стали зовсім не вороги, а чуття хухів, що вело нас нижче у густі ліси, вони навіть не намагалися йти стежками доступними для людини. Радість від легкого спуску, вивітрилася з першими хащами в котрі я занурився, щоб не втратити Пензлика з виду. Їхні маленькі, гнучкі тільця не відчували всього різноманіття незручностей, що завдавали переплетені гілки кущів. Від нас розбігалися безліч малих павуків та інших комах, чиї домівки ми потривожили.

Продираючись крізь рослини, що чіплялися за одяг своїми пазуристими пальцями, я втратив лік часу. Мара витягла з своїх клунків широкого ножа чим нагадала мені про топірець. Весь цей час я надіявся, що Пензлик знає, що робить і скоро ми вийдемо на галявину чи до річки, тому продирався з допомогою голих рук. Чим дальше тим складніше це було робити, тож під тихі, але дуже злі слова Мари, а також під рівномірний звук її широкого ножа, я роздумував як чинити далі. Внутрішнє чуття так напружилося, що я майже, бачив як до нас вистрибує лісовик чи зла ведмедиця, обурені шумом, який ми натворили. Звісно нічого з цього не відбулося, але присутність тривоги залишилася. Тож я потягся до хуха всім своїм єством і гукнув вголос, чим сполохав птицю в кущах. Наш зв'язок спрацював і вже через кілька хвилин Пензлик сидів на моїй долоні пильно вдивляючись в обличчя.

Він спитав мене: «чим я засмучений?». Я знову не очікував, що на мені так легко прочитати емоцію, я то вважав, що випромінюю втому і настороженість. Мара теж зупинилася і вмивала обличчя водою з свого бурдюка. До нас вона не наближалася, бо і так мало б зрозуміла з розмови. Але я все ж старався говорити вголос, щоб вона була залучена.

– Пензлику, чи ти розумієш куди нас ведеш? – У відповідь я отримав лише кивок його голови. Зелені та коричневі шерстинки ідеально зливалися з оточенням і я не переставав дивуватися такому вмінню маскуватися. Підняв руку з ним вище і наші очі опинилися на рівні. – А чи не міг би ти обирати шлях котрим пройде людина, хоча б інколи?

Я бачив як забігали його оченята оглядаючи нас з Марою, одяг, замурзані обличчя, подерті руки. Присягаюся, що якби будова тіла дозволяла йому це зробити, то він би ляснув себе по лобі. Мара підійшла ближче, з цікавістю поглядаючи на нас обох. Тож я сам не зауважив, як почав переказувати їй пояснення Пензлика.

– Для хухів поклик схожий на «золотисту нитку» чи «нитку світла». Інакших слів годі дібрати, щоб це пояснити. Пензлик не знає куди вона веде і як скоро ми дістанемося цілі. Тому щоб її не губити він іде на пряму за тягнучою силою. До сих пір він не розумів, які незручності це справляє для нас. Знаєш, він дуже захопився прямуючи до мети. Крім того, хухи як і я, відчувають ніби за нами хтось стежить. Чому я вирішив, що то лісові мешканці?

Мара знервовано оглянулась спитала:

– А якщо це наш вовкулак? Ми для нього вже могли стати як сіль на рані, особливо, коли йому прийшлось покинути замок.

– Навіть, якщо й так, маємо прямувати далі, крім того така скрутна дорога за нами, має його сповільнити.

Спільно прийняли рішення, що тільки-но виберемося на відкриту ділянку як зробимо привал.

Вирішити, то вирішили, але легше не стало. Місцевість по якій ми прямували все стрімкіше почала спускатися в низ, хоча кущів на шляху поменшало. Коли ми врешті почули шум ріки і зрозуміли, що зможемо перепочити, сонце вже золотило стовбури дерев і швидко клонилося на спочинок.

Часу назбирати хмизу залишалося обмаль, тому я поспішив за ним, поки Мара розбирала наші речі на березі. Хухи попрямували на полювання. В казках їх часто зображають як милих створіннячок, що вирощують пшеницю і їдять ягоди. Але насправді, вони як і ведмеді були всеїдними, а Пензлик ще й полюбив людські страви.

Так ввечері першого такого дня, ми попадали біля вогнища абсолютно без сил. Ніякої гарячої вечері чи хоча б чаю, вода та в'ялене м'ясо від цілительки.

Не знаю чим повечеряли хухи, але до вогню Пензлик приволік товсту волохату гусінь. І влаштував нам коротку, але дуже барвисту виставу. У майбутнього метелика були три кольори і кожен з них Пензлик майстерно зобразив на своєму хутрі, спершу по черзі. А потім відтворив все забарвлення гусениці в деталях. Я розумів, така гра призначалася більше для хухи ніж для нас, а все ж навіть у Мари пробігли іскринки сміху коли він намагався ще й поповзти як і гусениця.

Тож ми вклалися спати у доброму гуморі, завернувшись у свої плащі. Пензлик не вмостився до мене під бік як робив раніше. Він гордо наскладав з моху та опалого листя нору в яку й запросив свою подругу. Хвоя – так мені її відрекомендував Пензлик, не була товариською і не виявляла до нас ніякої зацікавленості окрім рідкісних косих поглядів. Наскільки я міг розібратись в любовних справах хухів, то вони знайшли один одного як партнери. Але волелюбність Пензлика постійно ставала причиною їхніх суперечок. Він би нізащо не дозволив Хвої піти за покликом, якби я не попросив показати нам шлях. Мені досі незрозуміло, чому, він так опирався тому, що спонукало багатьох хухів прямувати у невідомість. Якщо задуматися, то така поведінка Пензлика не додавала впевненості. Правда мені він нічого застережливого не казав. Хух мав першим сторожити наш табір, потім я, а потім Мара. Хвоя ще не здобула такого рівня довіри, щоб їй запропонували пильнувати наш сон.