Розділ 26. Олекса

Вітер притис мене до дверей хатини. Після повітря, сповненого запахами їжі і напоїв, а ще того, що смалив Данило, мені забило подих від свіжого пориву, який хотів збити з ніг. Вечірнє небо розкинуло синьо-рожеві барви з легкими мазками хмар. Пензлик дуже любить таку вітряну погоду, коли хмаринки тікають, наче стадо овечок. Але зараз приємний прохолодний він погрожував зірвати капелюха і покотити горбами в далечінь, а хмари просто рвав на мереживні шматинки.

Я повів плечима, щоб зігрітися. Тепер я відчував свою спину як чужу, можливо, таке швидке загоєння ран погано відображається на самопочутті. Хоча, якщо вірити словам Мари, то вдень я рухався більш ніж вільно. Мабуть, ті відчуття лише в моїй голові? Чим більше я приходжу до себе, тим реальнішими стають події біля замку і химернішою зустріч з Чугайстром.

Але у мене був спосіб все зберегти, тому я витяг з кишені штанів кілька листочків зчеплених нитками. Постійно носив їх з собою, як і заточений вуглик, на випадок цікавих історій чи подій, котрі варто запам’ятати. Кобзар Вересай наполягав, що в їхньому братстві прийнято передавати знання в усній формі. Але так як формально я до них не належав, то й правила встановлював собі сам.

Отож, всівся близько вікна, щоб світла вистачало щось розгледіти, і почав записувати розповідь Духа гір. Для мене була нестерпна думка, що я забуду хоч крихту з нещодавно знайденого. Спогади тікали, наче пісок крізь пальці, але я чіплявся за кожну деталь з розмови.

З хатини доходили звуки жвавої розмови і мені було тепло на душі, що наша компанія хоч ненадовго, а відчуває затишок в товаристві один одного. З іншого боку я подумував, що мені б підійшла баня для кращого усамітнення, але треба було вертатися в дім за гасовою лампою і я вирішив не змінювати нічого.

Зненацька, світла стало аж забагато, джерельце з якого я недавно вмивався спалахнуло вогнем і погасло. Я оглядівся по сторонах чи бува хто не з'явився і чи не було навкруги ще когось хто б сказав, що мені не примарилось. Аж ні, спалах повторився. Я не став чекати і підійшов ближче. До мене долинув дуже тихий голос, приглушений водою. Але я впізнав те плямкання перед кожним словом. То міг бути тільки водяник.

– Дякую, що звільнив.

Я не знав, що казати і не знав чи мене почують, але спробував:

– І тобі дякую, що допоміг. Як же їм вдалося тебе поневолити?

Оглянувся, навіть зачерпнув води, але нічого не відбулося. Можливо, він вже зник і я даремно вдивляюсь в темний потічок. Коли вже надумав повернутися, а не стовбичити як дурень, до мене долинуло одне слово:

– Нахились!

Я так і зробив, хоч і до того вже стояв на колінах прислухаючись. Та замість слів отримав клуби туману, що підіймались із води. Вони пахли як кремінь перед тим як спалахнути іскрою, і вітер зовсім не перешкоджав розповзатися щупальцями до мене. Роздумуючи над тим, чи він мені нашкодить, я провалився у темряву, але залишився при тямі. Руки відчували вологу траву на землі, а одна штанина промокла, мабуть, я надто наблизився до струмка. До мене знову звертався водяник, хоч я бачив лише його палаючі очі і нічого більше. Зараз слова були мені зрозумілим так легко, наче народжувалися в моїй голові, але розповідав дух.

– Пробач за цей спосіб спілкування. Так ми швидше порозуміємося, я не часто використовую голос, як ти можеш здогадатися.

– Я вдячний за те що ти зміг нам допомогти. Але чому ти не звільнився раніше, маючи таку силу?

– Сила не допомагає, коли тебе зв’язують знаками. Той звіро-чоловік з двома вогниками всередині має велику силу і може повелівати стихіями. Яким би древнім я не був та все ж частка природи. А потік вогню з колодязя, який я для вас влаштував — це мій гнів. — Я відчув щось схоже на лоскіт, може, то його сміх? Давня істота продовжила: — Могло й не вдатися, та я мав спробувати, бо чув твоє прохання. Люди не підвели і налякались, як і багато століть тому, коли гори вивергали багато лави. Тому я вдячний тобі, що пробудив мене до боротьби, тепер я можу знову подорожувати підземними водами.

– Але я не поборов того мольфара, що перекидається вовком, лише босорку. – Я лише подумав про це, а водяний вже відповідав. Дивно коли хтось спілкується в твоїй голові.

– Відьма була однією з учасників закляття, коли її вигнали у Потойбіччя, воно втратило силу. Але того чаклуна я відчуваю, він недалеко. Зачаївся.

– Та чого ж вони хотіли?

– А чого завжди хочуть: сили, влади? Світ змінюється, все більше лелетів засинає глибоким сном.

– Як то засинає? Хіба за легендою вони не стали горами чи озерами ще за давніх часів.

– О, легенди – то як люди розповідають іншим про те чого самі не знають. – Я знову відчув лоскіт, певно, таки водяник таки сміявся. – Лелети втратили свої тіла, але далеко не всі здалися і поринули в забуття, хоча були й такі. Багато з них борються й до сьогодні. Може, ти коли чув як земля дрижить під ногами або бурхлива річка виходить з берегів. Та таких стає все менше, їх втомило споглядання світу і прадавні все частіше линуть в глибокий сон. Сила ж яка наповнює місця спочинку не зникає, можливо, прийде час і вони прокинуться. Різного роду створіння відчувають зміни і хочуть відхопити й собі частку могутності прадавніх.

– То Чугайстер відчуває саме це – сон лелетів? – Я знову, встиг подумати.

– Можливо, й так. Він же їхній нащадок як і я, як і ти якоюсь мірою. В тобі теж тече кров з силою магії.

– Так, я врешті довідався, що моєю матір’ю була мавка.

– Ні, це не те, що я відчуваю. Приналежність до них – це швидше тінь навколо твого вогню, а я кажу про силу в крові. Отже, твій батько був якогось роду чаклуном від народження. Багато людей живуть не знаючи, що вони нащадки лелетів. Лиш інколи відчувають якісь спалахи, можуть бачити віщий сон чи ненавмисне наврочити сусіду з яким межу не поділили. Я колись розважався тим, що слухав як люди жалілися на долю біля криниць. Чого там тільки не було, саме життя можна було відчути на смак у тих розповідях. Я навіть жалів, що не можу вийти і спробувати, як це брати близько до серця кожну швидкоплинну мить.

Я дуже здивувався почувши, що така могутня істота цікавиться як воно бути людиною. Він, звичайно, це відчув, але схоже не хотів пояснювати. Крім того я згадав про перстень, що дістався мені у спадок. Можливо, він не просто передавався як сімейна реліквія, а належав батькові. Вирішив, що з цим розберуся пізніше, є новіші загадки.

– То як же мені знайти серце гір, чому це місце таке важливе?

Я почув як в моїй голові лунало два слова: «книга Правіку». А далі я вже відчув холод води на обличчі і біль в плечі за яке мене тормосили. Темрява розсіялась і на її місце заступили звичайні сутінки у горах і стривожене обличчя Данила котрий хляпав на мене водою.

– Мені випало перевірити куди ти пропав. І що я бачу? Ти валяєшся на землі з розплющеними очима і не бачиш мене. Що ж з тобою не так?

Я відчував дивну легкість по всьому тілі. Вже вдруге за такий короткий час я мандрую у своїй голові, не знаю, як воно позначиться на мені, але обличчя опришка змусило мене щось таки сказати.

– Все гаразд. Я розмовляв з тим водяником, що охороняв таємний вхід. Він трохи прояснив ситуацію.

– Не хочу навіть знати про що ти. Та виглядало, як припадок.

– Чому не хочеш знати, це ж важливо? — я справді не розумів.

– О, то тепер важливо? А пояснити мені, що ти перекидаєшся вовком, коли ми разом стояли на варті в минулому, ти не міг? – випалив він.

От де була сокира зарита, Данило мав на мене образу… Я знову зловив себе на думці, що розумію стан тварин краще ніж людей, навіть близьких мені. Це змушувало відчувати себе не в своїй тарілці більшість життя. І стало ще однією причиною вести усамітнене бурлакування. Якби не хотілося, але я знав одне, що завинив товаришу пояснення.

– Я не хотів, щоб про моє вміння взагалі хтось дізнався, люди по різному сприймають такі речі. Але це перетворення інколи допомагало виявити небезпеку заздалегідь.

– Я вважаю, що коли довіряєш товаришу своє життя, то можна і таємниці. Я мирився з твоєю зневагою до грабунків, котра наростала з кожним ділом і з певною закритістю, як з рисою характеру. Але схоже, я взагалі не знав хто прикриває мою спину, тож хочу повернутися до свого розбійного життя і забути все, що тут бачив. – Ці слова Данило говорив так, наче хотів кожним кинути в мене. Я його не винив, бо теж не терпів недомовок, але…

– Я мав тебе за кращого друга, та є речі, що й сам не збагну достоту. А якби твоя відданість справі, спонукала розповісти все ватажку, що б трапилося зі мною?

– А Ксеня знала?

От чому було згадувати зараз ще й про неї?

– Ні, вона теж не знала. Навіщо воно їй?

– Ну, ви ж багато часу проводили разом, от я й вирішив, що ти хоч їй признався.

– Я не міг їй дати того чого вона заслуговує. Тому і власними дивацтвами не завантажував. А ти знаєш як вона? – ну якщо вже мова зайшла, то мені кортіло знати як склалась її доля.

– Коли ватажок змінився, вона не стала чекати і вийшла заміж за доброго парубка, що не мав ніякого відношення до нашого ремесла.

– То й на краще.

– Ну що ж, як ти й сказав, я був твоїм товаришем, тому давай на цьому й розійдемося. Я бачив багато зла в людях. І з тим я собі можу дати раду. Завжди є кулаки чи зброя або просто правильні слова сказані в той час. Але відьми, водяники та чаклуни — я не знаю як тому давати раду. Це руйнує все, що я для себе вибудував, щоб якось влаштувати життя.

Я розумів, як це прагнути простого життя як ніхто інший, але пояснити Данилові цього не міг, тому скрип дверей став рятівним сигналом.

– Чого це ви тут хлопці забарились? – баба Юстина вийшла вилити воду, отже, вони вже миють посуд. Скільки ж мене не було?

– Та от Олекса тепер більше спілкується з духами природи як з простими людьми.

Цілителька лише глянула на мене з цікавістю і провела поглядом Данила, що заспішив у хату.

– Ти маєш, що розповісти? – спитала жінка.

Я переказав все, що почув від водяника і вона слухала уважно інколи прицмокуючи, наче щось для себе позначала.

– То он воно чому все зараз так неспокійно, всі відчувають якусь тривогу чи хвилювання, кожен по різному – хтось сильніше, хтось слабше… Але що це за книга Правіку?

– А ви ніколи не чули переказів про неї? – я очікував з надією.

– Ну, думка про те, що все буття десь записано існує. Та й ти сам згадував про книгу Світу з легенди про лелетів. Я теж іншої не чула.

– Якщо чесно, то я думав, що це швидше вигадка. Бо люди хочуть вірити, що щось десь занотовано і доля визначена наперед, тож можна нічого особливо не вирішувати, все станеться само собою.

– От тут я з тобою не погоджуюся, Олексо. Думаю, багатьом, якраз важливо знати, що вони самі створюють плетиво власного життя, кожного разу обираючи той чи інший шлях.

– Але, якщо така книга справді існує і той хто її стереже має заснути, то як це відобразиться на нашому бутті?

– От це і є правильне запитання. Який вплив має сторож тієї книги на її існування, а якщо вона потрапить не в ті руки, що може відбутися? Якщо Чугайстер каже, що ти маєш силу відшукати серце гір, то ти повинен поставитися до цього вкрай серйозно і не нехтувати його попередженням.

В голові пронеслася та заманлива можливість вдати, що я нічого не знаю і чекати, що ж трапиться без мого втручання. Але розумна частина мене знала наперед — я так не вчиню, бо відчуття обов’язку постійно керувало моїми діями. Чи це була відплата за те, що за мене добре дбали ще змалечку, хоч я і був чужий? Чи відчуття провини, що не врятував Асу? Та я все одно мав зробити так як вважаю за правильно, щоб потім не мучитися ще й цим.

– Я так розумію, що мені допоможе зв'язок з хухом. Наскільки я збагнув, поговоривши з Чугайсером, а потім і Пензликом, що вони відчувають внутрішню потребу попрямувати за якимось покликом. Мій хух теж це відчуває, але опирається. Від нашого зв’язку чи за власною природою він став таким вільнодумцем, як не притаманно жодному з цих малих духів. І чомусь переконує свою пару, – тут цілителька здивовано підняла брови, тож я вирішив пояснити: – О, Пензлик не просто так постійно зникав, в нього з’явилася партнерка для життя – хуха, що живе у гірській ялині. Так от, він переконує її не прямувати з усіма.

– Ти і справді можеш піти за його чуттям і подивитися до чого це призведе. Можливо й Мара захоче допомогти, вона ж любить пригоди.

Справді думав про таку можливість. Дивно, але я звик до її присутності. Дівчина мала відвагу, коли мені її бракувало, а я міг заспокоїти її надмірний запал вчасно наведеними зауваженнями. Якщо чесно, я просто не хотів іти туди не знати куди наодинці. Але у відповідь цілительці я лише непевно знизав плечима. З іншого боку, якщо я попрошу Мару про допомогу, то знову буду винен послугу.

Прокручуючи в голові всі за і проти, я зразу обдумував, що потрібно взяти у дорогу. В голові звучав діалог, який ненавмисне придумував заздалегідь аби заманити Лісову дівчину у подорож, не просячи напряму. Поглинений цими роздумами, я і зайшов у хатину.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Катерина Колесник
19.12.2022 13:29
До частини "Розділ 26. Олекса"
Ой не сидиться їм на місці) Олекса дууже цікавий персонаж і мені подобається, що він все ще продовжує розкриватися читачеві.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Злата Соловей
    26.09.2022 21:49
    До частини "Розділ 26. Олекса"
    Спойлер!
    Я тут подумала, якщо Олекса і справді єдиний, хто може знайти ту книгу, чи не краще її взагалі не шукати? Наскільки я пам’ятаю, той перевертень саме тому на нього і не полював, що йому відьма наказала не чіпати Олексу саме через книгу. Що, як він її знайде, і тоді її відберуть? Чи не буде то для світу ще гірше?
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Надія Мак
    26.09.2022 22:05
    До частини "Розділ 26. Олекса"
    Спойлер!
    Всі розгублені, бо не знають достеменно, що коїться і чи не буде біди. Олекса, може й не єдиний, але точно може знайти її через зв'язок з хухом. Раз хлопець уже в те вплутався, то хай доведе справу до кінця, якось так Чугайстир хоче обійти древні правила про невтручання.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Мавка (Ганна Заворотна)
    15.10.2022 17:26
    До частини "Розділ 26. Олекса"
    Спойлер!
    Якщо Хранитель засне, Книга має бути у хороших руках, а сам Хранитель не шукає спадкоємця, а чекає, тож, той сам має його знайти. І той той - то Олекса
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше