Розділ 26. Олекса
Вітер притис мене до дверей хатини. Після повітря, сповненого запахами їжі і напоїв, а ще того, що смалив Данило, мені забило подих від свіжого пориву, який хотів збити з ніг. Вечірнє небо розкинуло синьо-рожеві барви з легкими мазками хмар. Пензлик дуже любить таку вітряну погоду, коли хмаринки тікають, наче стадо овечок. Але зараз приємний прохолодний він погрожував зірвати капелюха і покотити горбами в далечінь, а хмари просто рвав на мереживні шматинки.
Я повів плечима, щоб зігрітися. Тепер я відчував свою спину як чужу, можливо, таке швидке загоєння ран погано відображається на самопочутті. Хоча, якщо вірити словам Мари, то вдень я рухався більш ніж вільно. Мабуть, ті відчуття лише в моїй голові? Чим більше я приходжу до себе, тим реальнішими стають події біля замку і химернішою зустріч з Чугайстром.
Але у мене був спосіб все зберегти, тому я витяг з кишені штанів кілька листочків зчеплених нитками. Постійно носив їх з собою, як і заточений вуглик, на випадок цікавих історій чи подій, котрі варто запам’ятати. Кобзар Вересай наполягав, що в їхньому братстві прийнято передавати знання в усній формі. Але так як формально я до них не належав, то й правила встановлював собі сам.
Отож, всівся близько вікна, щоб світла вистачало щось розгледіти, і почав записувати розповідь Духа гір. Для мене була нестерпна думка, що я забуду хоч крихту з нещодавно знайденого. Спогади тікали, наче пісок крізь пальці, але я чіплявся за кожну деталь з розмови.
З хатини доходили звуки жвавої розмови і мені було тепло на душі, що наша компанія хоч ненадовго, а відчуває затишок в товаристві один одного. З іншого боку я подумував, що мені б підійшла баня для кращого усамітнення, але треба було вертатися в дім за гасовою лампою і я вирішив не змінювати нічого.
Зненацька, світла стало аж забагато, джерельце з якого я недавно вмивався спалахнуло вогнем і погасло. Я оглядівся по сторонах чи бува хто не з'явився і чи не було навкруги ще когось хто б сказав, що мені не примарилось. Аж ні, спалах повторився. Я не став чекати і підійшов ближче. До мене долинув дуже тихий голос, приглушений водою. Але я впізнав те плямкання перед кожним словом. То міг бути тільки водяник.
– Дякую, що звільнив.
Я не знав, що казати і не знав чи мене почують, але спробував:
– І тобі дякую, що допоміг. Як же їм вдалося тебе поневолити?
Оглянувся, навіть зачерпнув води, але нічого не відбулося. Можливо, він вже зник і я даремно вдивляюсь в темний потічок. Коли вже надумав повернутися, а не стовбичити як дурень, до мене долинуло одне слово:
– Нахились!
Я так і зробив, хоч і до того вже стояв на колінах прислухаючись. Та замість слів отримав клуби туману, що підіймались із води. Вони пахли як кремінь перед тим як спалахнути іскрою, і вітер зовсім не перешкоджав розповзатися щупальцями до мене. Роздумуючи над тим, чи він мені нашкодить, я провалився у темряву, але залишився при тямі. Руки відчували вологу траву на землі, а одна штанина промокла, мабуть, я надто наблизився до струмка. До мене знову звертався водяник, хоч я бачив лише його палаючі очі і нічого більше. Зараз слова були мені зрозумілим так легко, наче народжувалися в моїй голові, але розповідав дух.
– Пробач за цей спосіб спілкування. Так ми швидше порозуміємося, я не часто використовую голос, як ти можеш здогадатися.
– Я вдячний за те що ти зміг нам допомогти. Але чому ти не звільнився раніше, маючи таку силу?
– Сила не допомагає, коли тебе зв’язують знаками. Той звіро-чоловік з двома вогниками всередині має велику силу і може повелівати стихіями. Яким би древнім я не був та все ж частка природи. А потік вогню з колодязя, який я для вас влаштував — це мій гнів. — Я відчув щось схоже на лоскіт, може, то його сміх? Давня істота продовжила: — Могло й не вдатися, та я мав спробувати, бо чув твоє прохання. Люди не підвели і налякались, як і багато століть тому, коли гори вивергали багато лави. Тому я вдячний тобі, що пробудив мене до боротьби, тепер я можу знову подорожувати підземними водами.
– Але я не поборов того мольфара, що перекидається вовком, лише босорку. – Я лише подумав про це, а водяний вже відповідав. Дивно коли хтось спілкується в твоїй голові.
– Відьма була однією з учасників закляття, коли її вигнали у Потойбіччя, воно втратило силу. Але того чаклуна я відчуваю, він недалеко. Зачаївся.
– Та чого ж вони хотіли?
– А чого завжди хочуть: сили, влади? Світ змінюється, все більше лелетів засинає глибоким сном.
– Як то засинає? Хіба за легендою вони не стали горами чи озерами ще за давніх часів.
– О, легенди – то як люди розповідають іншим про те чого самі не знають. – Я знову відчув лоскіт, певно, таки водяник таки сміявся. – Лелети втратили свої тіла, але далеко не всі здалися і поринули в забуття, хоча були й такі. Багато з них борються й до сьогодні. Може, ти коли чув як земля дрижить під ногами або бурхлива річка виходить з берегів. Та таких стає все менше, їх втомило споглядання світу і прадавні все частіше линуть в глибокий сон. Сила ж яка наповнює місця спочинку не зникає, можливо, прийде час і вони прокинуться. Різного роду створіння відчувають зміни і хочуть відхопити й собі частку могутності прадавніх.
– То Чугайстер відчуває саме це – сон лелетів? – Я знову, встиг подумати.
– Можливо, й так. Він же їхній нащадок як і я, як і ти якоюсь мірою. В тобі теж тече кров з силою магії.
– Так, я врешті довідався, що моєю матір’ю була мавка.
– Ні, це не те, що я відчуваю. Приналежність до них – це швидше тінь навколо твого вогню, а я кажу про силу в крові. Отже, твій батько був якогось роду чаклуном від народження. Багато людей живуть не знаючи, що вони нащадки лелетів. Лиш інколи відчувають якісь спалахи, можуть бачити віщий сон чи ненавмисне наврочити сусіду з яким межу не поділили. Я колись розважався тим, що слухав як люди жалілися на долю біля криниць. Чого там тільки не було, саме життя можна було відчути на смак у тих розповідях. Я навіть жалів, що не можу вийти і спробувати, як це брати близько до серця кожну швидкоплинну мить.
Я дуже здивувався почувши, що така могутня істота цікавиться як воно бути людиною. Він, звичайно, це відчув, але схоже не хотів пояснювати. Крім того я згадав про перстень, що дістався мені у спадок. Можливо, він не просто передавався як сімейна реліквія, а належав батькові. Вирішив, що з цим розберуся пізніше, є новіші загадки.
– То як же мені знайти серце гір, чому це місце таке важливе?
Я почув як в моїй голові лунало два слова: «книга Правіку». А далі я вже відчув холод води на обличчі і біль в плечі за яке мене тормосили. Темрява розсіялась і на її місце заступили звичайні сутінки у горах і стривожене обличчя Данила котрий хляпав на мене водою.
– Мені випало перевірити куди ти пропав. І що я бачу? Ти валяєшся на землі з розплющеними очима і не бачиш мене. Що ж з тобою не так?
Я відчував дивну легкість по всьому тілі. Вже вдруге за такий короткий час я мандрую у своїй голові, не знаю, як воно позначиться на мені, але обличчя опришка змусило мене щось таки сказати.
– Все гаразд. Я розмовляв з тим водяником, що охороняв таємний вхід. Він трохи прояснив ситуацію.
– Не хочу навіть знати про що ти. Та виглядало, як припадок.
– Чому не хочеш знати, це ж важливо? — я справді не розумів.
– О, то тепер важливо? А пояснити мені, що ти перекидаєшся вовком, коли ми разом стояли на варті в минулому, ти не міг? – випалив він.
От де була сокира зарита, Данило мав на мене образу… Я знову зловив себе на думці, що розумію стан тварин краще ніж людей, навіть близьких мені. Це змушувало відчувати себе не в своїй тарілці більшість життя. І стало ще однією причиною вести усамітнене бурлакування. Якби не хотілося, але я знав одне, що завинив товаришу пояснення.
– Я не хотів, щоб про моє вміння взагалі хтось дізнався, люди по різному сприймають такі речі. Але це перетворення інколи допомагало виявити небезпеку заздалегідь.
– Я вважаю, що коли довіряєш товаришу своє життя, то можна і таємниці. Я мирився з твоєю зневагою до грабунків, котра наростала з кожним ділом і з певною закритістю, як з рисою характеру. Але схоже, я взагалі не знав хто прикриває мою спину, тож хочу повернутися до свого розбійного життя і забути все, що тут бачив. – Ці слова Данило говорив так, наче хотів кожним кинути в мене. Я його не винив, бо теж не терпів недомовок, але…
– Я мав тебе за кращого друга, та є речі, що й сам не збагну достоту. А якби твоя відданість справі, спонукала розповісти все ватажку, що б трапилося зі мною?
– А Ксеня знала?
От чому було згадувати зараз ще й про неї?
– Ні, вона теж не знала. Навіщо воно їй?
– Ну, ви ж багато часу проводили разом, от я й вирішив, що ти хоч їй признався.
– Я не міг їй дати того чого вона заслуговує. Тому і власними дивацтвами не завантажував. А ти знаєш як вона? – ну якщо вже мова зайшла, то мені кортіло знати як склалась її доля.
– Коли ватажок змінився, вона не стала чекати і вийшла заміж за доброго парубка, що не мав ніякого відношення до нашого ремесла.
– То й на краще.
– Ну що ж, як ти й сказав, я був твоїм товаришем, тому давай на цьому й розійдемося. Я бачив багато зла в людях. І з тим я собі можу дати раду. Завжди є кулаки чи зброя або просто правильні слова сказані в той час. Але відьми, водяники та чаклуни — я не знаю як тому давати раду. Це руйнує все, що я для себе вибудував, щоб якось влаштувати життя.
Я розумів, як це прагнути простого життя як ніхто інший, але пояснити Данилові цього не міг, тому скрип дверей став рятівним сигналом.
– Чого це ви тут хлопці забарились? – баба Юстина вийшла вилити воду, отже, вони вже миють посуд. Скільки ж мене не було?
– Та от Олекса тепер більше спілкується з духами природи як з простими людьми.
Цілителька лише глянула на мене з цікавістю і провела поглядом Данила, що заспішив у хату.
– Ти маєш, що розповісти? – спитала жінка.
Я переказав все, що почув від водяника і вона слухала уважно інколи прицмокуючи, наче щось для себе позначала.
– То он воно чому все зараз так неспокійно, всі відчувають якусь тривогу чи хвилювання, кожен по різному – хтось сильніше, хтось слабше… Але що це за книга Правіку?
– А ви ніколи не чули переказів про неї? – я очікував з надією.
– Ну, думка про те, що все буття десь записано існує. Та й ти сам згадував про книгу Світу з легенди про лелетів. Я теж іншої не чула.
– Якщо чесно, то я думав, що це швидше вигадка. Бо люди хочуть вірити, що щось десь занотовано і доля визначена наперед, тож можна нічого особливо не вирішувати, все станеться само собою.
– От тут я з тобою не погоджуюся, Олексо. Думаю, багатьом, якраз важливо знати, що вони самі створюють плетиво власного життя, кожного разу обираючи той чи інший шлях.
– Але, якщо така книга справді існує і той хто її стереже має заснути, то як це відобразиться на нашому бутті?
– От це і є правильне запитання. Який вплив має сторож тієї книги на її існування, а якщо вона потрапить не в ті руки, що може відбутися? Якщо Чугайстер каже, що ти маєш силу відшукати серце гір, то ти повинен поставитися до цього вкрай серйозно і не нехтувати його попередженням.
В голові пронеслася та заманлива можливість вдати, що я нічого не знаю і чекати, що ж трапиться без мого втручання. Але розумна частина мене знала наперед — я так не вчиню, бо відчуття обов’язку постійно керувало моїми діями. Чи це була відплата за те, що за мене добре дбали ще змалечку, хоч я і був чужий? Чи відчуття провини, що не врятував Асу? Та я все одно мав зробити так як вважаю за правильно, щоб потім не мучитися ще й цим.
– Я так розумію, що мені допоможе зв'язок з хухом. Наскільки я збагнув, поговоривши з Чугайсером, а потім і Пензликом, що вони відчувають внутрішню потребу попрямувати за якимось покликом. Мій хух теж це відчуває, але опирається. Від нашого зв’язку чи за власною природою він став таким вільнодумцем, як не притаманно жодному з цих малих духів. І чомусь переконує свою пару, – тут цілителька здивовано підняла брови, тож я вирішив пояснити: – О, Пензлик не просто так постійно зникав, в нього з’явилася партнерка для життя – хуха, що живе у гірській ялині. Так от, він переконує її не прямувати з усіма.
– Ти і справді можеш піти за його чуттям і подивитися до чого це призведе. Можливо й Мара захоче допомогти, вона ж любить пригоди.
Справді думав про таку можливість. Дивно, але я звик до її присутності. Дівчина мала відвагу, коли мені її бракувало, а я міг заспокоїти її надмірний запал вчасно наведеними зауваженнями. Якщо чесно, я просто не хотів іти туди не знати куди наодинці. Але у відповідь цілительці я лише непевно знизав плечима. З іншого боку, якщо я попрошу Мару про допомогу, то знову буду винен послугу.
Прокручуючи в голові всі за і проти, я зразу обдумував, що потрібно взяти у дорогу. В голові звучав діалог, який ненавмисне придумував заздалегідь аби заманити Лісову дівчину у подорож, не просячи напряму. Поглинений цими роздумами, я і зайшов у хатину.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Спойлер!
Спойлер!
Спойлер!