Син мавки Ч.1

Я не міг далі спати. Не пригадую жодних снів цієї ночі, що було приємною різноманітністю за останній час. Та все одно лежу і намагаюсь вирішити: то храп Данила не дає мені заснути, чи те що я не можу розслабитися, змушує мене так чітко чути шлюбні залицяння вепра в його храпі?

Врешті я не витримав і спробував вийти на двір, не рипнувши жодною дошкою на підлозі, та де там, перед самими дверима заскрипіли аж дві. Данило перевернувся, а все ж хропіти не перестав. Що ж, я не міг нічого вдіяти, хоча декілька варіантів як змусити його не шуміти в голові промайнули.

Зараз мала пильнувати Мара, але її не було ніде видно. Василь дихав повільно і розмірено і поту на лобі теж не було, значить найгірше минуло, має вижити. Баби Юстини теж не було на місці, де ж то старша людина буде спати як сонце вже зійшло.

Я причинив за собою двері так тихо як лише міг, і ступив босими ногами на росу. Нічого не може зрівнятися з ранком, все навкруги ще спокійне, але вже наповнене силою нового дня. Для мене це найкраща пора, я дав собі кілька хвилин на радощі від звичайних речей – блиску променів між листками, дотику вітру до обличчя. Вдихнув на повні груди і на кілька секунд прикрив повіки. Із селища доносилися монотонні звуки молота коваля і натужне кудкудакання квочки. Ще трохи і собаки навперебій загавкали перекрикуючи курей, ніби показуючи хто тут господар. В такі моменти важко повірити в існування відьом і чаклунів, в бісів і привидів. Все здається реальнішим, сповненим простим сенсом – працюй, щоб жити. Та від правди не втечеш, сьогодні потрібно вирішити як нам розібратися із замковими почварами.

Я направився до діжки із дощовою водою, дивно, але тут схоже вчорашня злива не проходила. Тож я попрямував до джерельця за хатою – і напитися і вмитися можна. Холодна вода прибрала залишки втоми з моєї голови та чи надовго вистарчить того ефекту.

Баби Юстини видно не було, Мари теж. Я надумав перевірити стан бандури після вчорашнього, прийдеться вернутись по неї до хати. Напевно, розбудив цим Данила, бо він вийшов із дому вслід за мною сонно потираючи очі і запитуючи:

– Як думаєш Василя вже можна залишати на одинці?

– Я невпевнений… – почав говорити я і побачив як баба Юстина махає нам рукою, а в другій несе свіжоспечений хліб. Де вона тільки встигла його взяти?

– Доброго здоров’я, вам діти. – вона йшла так бадьоро наче проспала цілу ніч, а не кілька годин як і ми. – Я відправила Мару на полювання, то ж не хмурся на неї як прийде. Ви он які здорові вас треба годувати м’ясом і Василькові то піде на користь. Рана в нього чиста, він навіть говорив до мене, але так рвався рятувати дружину, прийшлося дати йому трохи сонної трави. Бачу й тобі Олексо треба було дати, ти он який втомлений виглядаєш.

– Та я себе добре почуваю, а як ви то визначили? – я трохи здивувався з її слів.

– То кажуть, що «на обличчі написано», а в тебе все по очах видно. Не горять вони зеленим вогнем як зазвичай, а так, злегка жевріють.

– Ото ви вмієте сказати – я засміявся так невимушено як лише вмів. Лиш би кинулися обговорювати мене. Цілителька сказала, що наготує нам каші, а вже потім запечемо, що там Мара вполює.

Так ми й залишилися стояти з Данилом удвох, часи нашого товаришування давно минули. От ніхто з нас і не знав як почати розмову. Я наважився перший:

– Ти звідки знаєш бабусю Юстину?

Він усміхнувся собі у вуса й відповів:

– А, та вона відома на всю округу своїм даром цілительства. Я ще малим байстрюком бігав, як вона допомогла моїй сестричці народитися. А як я став з братцями на справи ходити, то й допомагав їй трохи грошима. Воно ж не легко самій жити, якою б сильною вона не виглядала.

– Так виглядає, що ти стараєшся добрими справами грабунок прикривати. – Як я це сказав Данило аж на обличчі змінився.

– Ти говори та не заговорюйся, то що я тебе колись братом називав, ще не дає тобі права мані суддею бути. – Він так палахкотів на обличчі, я почав роздумував як сприйме цілителька бійку в себе на подвір’ї. Даремно таке бовкнув та моя думка про справи опришків давно вже сформувалася. Не знаю, чи може коли небудь щось її змінити. Але Данило вдихнув і заговорив значно спокійніше. – Я знаю, що ти не втерпів порядків тодішнього ватажка. Та Григір був убитий при облаві й тепер нами опікується Нікола. Він хоч і має жорсткий характер та принципи його теж жорсткіші. Той не буде нападати на абикого лиш би гроші мав. Ні, він обдирає як липку лиш тих, хто гнобить простих людей і не платить їм за працю.

– Так чи так, а певно вбивати він теж не гребує як і всі інші? А хто нам давав право ставити себе вище за інших, навіть гнилих серцем і душею.

– Чого ти так прискіпуєшся, на війні всі заходи добрі, а де ж ми зараз як не на війні? Як ми так відсиджуватимемося, то нас усіх рабами зроблять й на наших кістках свої маєтки побудують. Такі як ти вправні й молоді нам би пригодилися, але ти я бачу вирішив сховатися за своєю музикою. Як на мене, то є добра розвага під чарчину, а не справа життя.

Я втомлено потер шию, всі м’язи звело від напруги. Вже не вперше нам з Данилом випадає вести схожу розмову і ще жодного разу один не переконав іншого.

– Як ти взагалі з тою дівчиною злигався? Вона навіть як на мене якась дика виглядає. Чи тобі якраз такої й бракувало, щоб розбудила твою ніжну натуру? – Данило, дуже вже веселився з власних дотепів. Я ж не збирався підігрівати його цікавість.

– Щоб тобі коротше пояснити — нас звела доля. А як довго триватиме ця співпраця час покаже.

– Ну ти просто майстер говорити багато і не сказати при тому нічого. Не хочеш той не треба. Чую баба Юстина якраз кличе води принести, то я йду їй підсоблю.

Я нічого не чув, та як він так визвався в помічники, то хай іде. Сам вмостився в тіньочку, взяв на коліна бандуру і став награвати простеньку мелодію. Скоріше навіть просто перебирав струни, щоб почути яку треба налаштувати. Якщо внутрішній стан можна подати у вигляді гармонії, одягти його у ноти, то це була б мелодія мого настрою.

Спогади нахлинули на мене спалахами картинок з минулого. Звуки музики лиши підганяли їх як молодих конячок. Я не сформував собі чіткого напряму, коли вперше подався з дому у пошуках відомостей про долю Аси. Тож тоді я поблудив лісами у пошуках таємничого чорного мольфара про якого інколи згадував батько. Я ж вважав, що хто як не він, має знати куди зникають злі істоти в момент їхньої імовірної смерті. А можливо, такого поняття як смерть для них і не існує? То ж я хотів вияснити для себе все, що зможу. Я ж завинив Асі тим, що вона, а не я застряг в тій печері із Страхопудом.

Звичайно, без карти чи хоч якогось уявлення, проблукав я так кілька тижнів. За той час хіба добре натренувався спати просто неба. І от однієї ночі не далеко від місця мого спочинку отаборилася ватага хлопців. Я старався бути непомітним і хотів за першої можливості їх обійти та продовжити подорож. Але цікавість згубила не одну людину і я в тому не виняток. Залишився в тих місцях ще на кілька ночей, лиш переніс свій табір подальше. Так і спостерігав як вони то йшли, то поверталися. Часом говорили тихо і скрадливо, що нічого розібрати. А інколи влаштовували справжнє святкування, коли справа вдавалася. Звичайно, я зрозумів, що то зграйка опришків, які влаштували собі тимчасовий табір. Хто про них не чув, всі знали, але історії були різні. Я звичайно, по молодості і наївності, вірив тільки в ту частину де вони були рятівниками бідного люду від жорстоких гнобителів.

Приєднатися до них і хотілося і кололося, якби я їм пояснив, чому так довго за ними стежу. Поки однієї ночі мені випала нагода. Одного з побратимів поранили стрілою в ногу і вона так глибоко ввійшла, що витягти наконечник вони самі не могли. Парубок виявився сильний і з буйним норовом. Він мало декількох товаришів не відправив на той світ як вони хотіли йому допомогти.

Самому собі не міг признатися навіть зараз, що я тоді більше хотів: допомогти людині чи показати перед хлопцями своє вміння? Тож я наважився вийти до них з піднятими руками, мовляв, почув крики тай пішов на рятунок. Сам я тут збирав цілющі трави, трохи збився з шляху і вже думав ночувати в лісі як натрапив на них.

Як тепер розумію, мені тоді пощастило, що з ними був Данило. Він бо почув про трави й спитав чим я можу допомогти, інші ж голосували за зв’язати і розібратися потім. Тож я дав пораненому заспокійливого настою, а потім ще й притупив біль маззю навколо рани і ми цілою ватагою вирізали той наконечник з його ноги. Таким чином я і став їхнім місцевим цілителем, а згодом і повноправним братцем. Яку я гордість відчував, коли вперше мене взяли з собою на справу, лиш молоді серцем і душею так прагнуть пригод як я тоді.

Роздуми як і музика обірвалися коли я врешті відчув на собі чийсь погляд. То Мара вернулася з молодим кабанчиком в одній руці, не дарма я сьогодні про них думав. Вона ступила крок до мене, ліниво відхилившись від стіни дому на яку спиралась і сказала своїм кращим в’їдливим тоном.

– Поки ти тут витав у мріях, мені випало ухилятися від злющої льохи.

– Кожен береться за ту справу, яка йому до снаги, – відповів я, дівчина точно не очікувала такої відповіді, думала, що я маю огризатися знову. А от і ні, я по троху починав розгадувати її поведінку і підбирати ключики до неї. Або ж мені так здається… Тут лише поставало питання, хто кого перший розгадає, тому всі карти в руки. Як по правді казати, мене трохи забавляли наші з нею розбіжності, коли вони не заважали справі.

Я зрозумів, що мій час наодинці вичерпано, тому й не став продовжувати.

– Тобі допомогти з ним впоратися?

– А ти подужаєш? – спитала дівчина. Я підмітив для себе, що волосся у неї скуйовджене із застряглими гілочками та листками. Схоже вона не перебільшувала, коли казала про розлючену льоху. Та видимих ран я на ній не зауважив, тож дав собі спокій із тим. Навіть не подумавши я простягнув руку, щоб витягти гілку з її волосся, вона завмерла, але зміркувавши не відсахнулася. Щоб якось розбавити незручність, що породив такий простий вияв піклування, я сказав із смішком :

– Чи ж я панський син? Звичайно, що подужаю. – Так ми й зайнялися свіжуванням кабанчика, тепер тиша поруч з Марою так не напружувала як раніше. Звична справа, злагоджені рухи: хтось тримає, інший робить акуратний надріз. М’яса буде не багато, але зате воно буде ніжнішим.

– Чи ти може щось надумала про ту почвару яка на них напала, не стрівала раніше такого? – я таки вирішив говорити про справу першим.

– Та то може бути, що завгодно. Мало, дуже мало деталей для розпізнавання виду. Нам треба підійти ближче до замку, а ще краще пробратись у середину. Благо, тепер з нами є Василь, який ходив до коханої туди ночами, може він підкаже найкращий хід?

– Може нам передягтися під робочих? Щоб менше питань виникало.

– Та тобі що? Лиш сорочку зміни і вже зійдеш за бідаку чорнороба. – Тепер вже у Мари бісики в очах застрибали.

Ми завершили з чисткою тварини і понесли здобич до хати. Коли відчинили двері нас окутало хмарою пари. Баба Юстина кип’ятила воду у всіх казанках, що були. Коли ми закашлялись і засопіли, вона десь з глибини хатини заговорила.

– А що ви так там дивуєтесь? Я ж можу відпарити старі кості. Вас он скільки помічників нагодилось. Я собі зараз справжню купель влаштую. Най но, ви мені в баню ту всю воду занесете і старий чан наповните.

Ми всі радісно загомоніли готові допомогти. Дивно трохи — купіль зранку, але ніч у всіх була важка, тож як баба Юстина бажає хай буде.

Не знаю чи то парке повітря розбудило Василя чи просто дія трави закінчилась, але він прийшов до тями. І трохи приголомшено завертів головою. Данило одразу кинувся до нього і трохи нагадав події останньої ночі. А заодно й представив нас з Марою та запевнив, що ми готові допомогти, лиш би він зостався лежати.

Так Василь відкинувся на подушку і хрипло затараторив.

– Ви краще ідіть туди ще за дня. Тоді людей снує багато в обидві сторони як не привертатимете увагу, то й проскочите. На ніч же міст над ровами підіймають і пробратися непоміченим буде набагато складніше. А вже там на подвір’ї десь сховаєтесь і в ночі спуститесь в колодязь.

– Ти певно жартуєш, там що в колодязі води немає? Чого туди лізти? – я переполошився надто очевидно, ну не люблю я заглядати в темне око криниць. Воно ніби хоче затягти в свої глибини. А може, то лише відлуння казок, які мені читали в дитинстві? В них криниця часто бувала переходом у потойбічний світ, хоч я й розумію тепер, що то було б надто просто.

– Ти послухай, спочатку. Олексо, правильно? Як спуститеся на десяток метрів униз, то кругла форма стін перейде у квадратну. От там у кінці того циліндра будуть дві пари дверей. Я сам так не спускався, але зазирав з одних дверей в той колодязь. Ох і налякався я коли відчинив їх, а там прірва.

– Зачекай-но хвилиночку, ти хочеш сказати, що ми маємо повірити тобі на слово. Буцімто, є потаємний вхід у замок, який ти так просто знайшов. А нам всього лише треба спуститися в прірву і все буде гаразд? – Мара говорила таким неприємним голосом, що мені аж гіркотою в горлі віддало. Вона в цей момент виглядала справді дикою, якоюсь не людяною і я вперше зрозумів про що мені казав Данило. Але не зважаючи на це, зауваження її були влучні, я б краще не сказав.

– Та чого б то я мав вас обманювати? Тож моя сім'я там поневіряється. Крім того на той вихід натрапив не я, а Галя, чи точніше ми разом. Вона по первах як почала працювати, то розбила в погребі пару пляшок дорогого вина, а чо я знаю, що дорогого, бо дешеве в діжках тримають. Так от вона так настрашилася, що їй за то зроблять наганяй, тай покликала мене. Я їй поміг полиці відсунути, щоб вона все скло зібрала і підлогу вимила. Нема слідів — нема кари. Як я вже на місце сунув полицю, то мені по крижах потягнуло холодком. Я й давай стіну мацати, так за ручку потягнув, а там темрява. Мало серце в горлі не застрягло як я то уздрів. Тільки зверху світло виднілося, а вниз кинув каменя – вода хлюпнула. Тут я вже уважно роздивився, такі знання завжди в нагоді стають. Напроти теж були двері, а куди ведуть не знаю.

– Не подобається мені то все. – сказав я.

– Йой, та дивися, вони не хочуть допомогти я ж казав, сам маю йти. – Василь зразу ж зневірився у наших намірах.

– Заспокойся, хай подумають. То не є проста справа, щоб так легко на неї годитися,– сказав Данило.

– А чи не легше знайти там твою Галю і хай нас у середину пустить? – запитав я з надією.

– Може й так, може й так… А як її зловлять на тому? То тоді хай буде ваш запасний варіант,– роздумував Василь.

Перед тим як іти треба знайти мотузки міцні. І добре подумати, хто які ролі виконуватиме в тій справі. – так цілий список справ утворився в моїй голові

– А як ми звідти людей в ночі виведемо? – запитала Мара.

– Тобто? Кого ви ще хочете там шукати? Галя ж мусить знати як вибратись безпечно. – Василь був аж надто упевнений в своїй дружині.

– Як вірити нашим знахідкам, то там не одна дівчина має бути в біді, – пояснив я, звичайно, що такі слова його не заспокоїли.

– Як на мою думку, то в нашій задумці надто багато «але» і «можливо». – Мара зістрибнула з лавки, як їй вдалось зробити це граційно не знаю. Вона весь цей час сиділа переплівши ноги. Продовжила дівчина свою думку, вже ходячи по кімнаті туди сюди. – Твоя Галя не знає, що ти живий. Не знає, що ми прийдемо її рятувати. А як той хід замурували? А як ми її не зустрінемо зовсім.

– Я повністю згоден з дівчиною. Треба придумати щось краще, – це Данило вперше приєднався до розмови, до того він лише спостерігав за нами.

– Що ж давайте тоді спробуємо такий спосіб. Мара може вдати з себе служницю і покрутитися між людьми в пошуках Галі. Ми ж з Данилом знайдемо собі сховок на подвір’ї з видом на криницю. І чекатимемо на звістку від Мари. Там далі й вирішимо.