Син мавки Ч.1

Мені було дуже холодно і я вирішив, що проспав, адже зараз моя черга пильнувати нічліг. Хотів скочити на ноги, але відчув таку важкість, що ледь повернув голову і мене, наче обухом вдарило. Невже не приснилося і те, що ми знайшли камінь лелетів і те, що Мара взяла мене в обійми. Хоча поки я був без тями, сон таки домалював продовження. Ніч приховала, як спалахнуло обличчя від тих спогадів. Але всі барви сну різко поблякли, коли очі врешті знайшли Мару. Я завмер, аби вона не помітила, що я отямився.

Будь-які сумніви розвіялися з вітром. Дівчина обвела мене навколо пальця, точно як зараз обвела навколо каменя і нас коло. Я не бачив чим вона його посипала, але повітря навкруги незвично мерехтіло і дим від її маленького вогнища дивно стелився, наче натикався на перешкоду. Це пригасило мої сподівання на допомогу хухів. Мара завзято вимальовувала знаки на землі, мене чомусь смикнуло, коли вона розрізала долоню, щоб окропити свої письмена.

Якусь хвилину нічого не відбувалося, лише Лісова дівчина розгойдувалася і бурмотіла собі під ніс.

В моїй голові роїлись думки, натикаючись одна на одну, щоб розсипатись. Навіщо, вона мене зрадила? Невже перший здогад про неї виявився правдивим, дівчина така жадібна до сили і могутності, що переступить через кожного? Я переконав себе, що їй нічого не вдасться. Адже її розспіви лунали вже певний час, а результату не було видно. І саме в той момент вогонь спалахнув яскравіше і задимів чорною хмарою. Дим роз'їдав мені очі і вони рясно сльозилися, я наважився ворухнутися і протерти їх, бо сил терпіти не залишилось.

Аж от врешті коли пелена розсіялась, я збагнув, що ми в колі вже не самі.

Мара припала на колінах і так низько вклонилася, що голова черкала землю. Біля неї стояла жінка суворої краси. Її біле плаття стелилося донизу завершуючись туманом. Складалося враження, що вона не стоїть, а висить над землею. Але це була лише омана. Мій погляд прикипів до з'яви. Довге темне волосся обрамлювало гострі риси блідого обличчя. Вона виглядала не зовсім реальною, наче була тут і водночас ще десь. Так ніби, якщо захочеш торкнутися, то рука ковзне крізь жінку. На розум приходили порівняння, що вона втілює ніч чи навіть смерть. І тут я підмітив останню деталь, на поясі кріпився серп, який відбивав місячне світло. Невже, це сама Марена – повелителька смерті? Та кого боялись і ненавиділи водночас. Вона уособлювала в собі всі страхи людства: перед хворобами, які були її доньками і перед її серпом, що нещадно тнув нитку життя. Я ловив себе на думці, що та хто приносить кінець, не може бути ні доброю ні злою. Десь у глибині, відносив Марену до холоднокровного ката, що виконує вирок. І от зараз… Вона просто не має бути тут, можливо, мені чудиться від диму і того чим мене отруїла Лісова дівчина.

Я моргав і тер очі, намагався привести себе до тями та нічого не допомагало. Невже Марена постала тут і зараз – реальна і так близько, мій розум відмовлявся вірити в таке до останнього моменту, доки вона врешті відкрила заплющені очі. Вони були білими, абсолютно, ніби скляну кулю наповнили туманом чи димом. Крик застряг у горлі, якраз тоді, як з того туману виринули звичні людські очі і вона заговорила:

– Я тобою дуже не задоволена, дівчино! – Голос мав дивне відлуння, ніби ми в печері, але чомусь заспокоював. Мара лише сильніше притислася додолу. – Як ти посміла вкрити тіло знаками, аби я не могла тебе викликати, коли забажаю?

– Невчасний поклик міг мене викрити. Я виконала ваш наказ, хіба інше має значення? – дівчина так і говорила з опущеною головою.

– Для вас все має значення, то чому для мене має бути інакше? – Очі примари знову побіліли і вона замислилася. – Твоя правда, ти встигла знайти Книгу раніше за інших. Чи пригодився тобі той хлопець?

– Так, – прошепотіла дівчина.

Я намагався зрозуміти, що ж тут коїться, але якісь дрібниці вислизали із загальної картини і не давали скласти все докупи. Навіщо так ризикувати, тепер, коли ми були близько цілі, викликати до себе поріддя темряви? Невже хтось так бажав моєї смерті? Але цього ж можна було досягти значно простіше. Крім того Мара стільки разів рятувала мене від погибелі, що її дії не мали сенсу. Та пояснення не забарилося.

– Отже, я не дарма послала тебе стежити за ним. Але ти затрималася…

– Нам на заваді стала басорка і її мольфар. – Я ще жодного разу не чув, щоб Мара з кимось так боязко розмовляла. Від цього моє збентеження зросло, якщо таке взагалі можливо.

– Отже, ті поріддя таки просунулися в своїх пошуках. Страх навіть сидячи у Потойбіччі, так розпустив свої пагони на всіх тих істот, що застрягли між двома світами. Уявити собі, вони наважилися об’єднатися і шукати книгу Правіку, щоб керувати власною долею і не потрапити в мої володіння. Отже, я знову виявилася права, і не дарма послала тебе розібратись із ними. Я б покарала Страхопуда, але що ще можна зробити з тим хто навічно застряг з того боку? А все тому, що ви двоє діток вирішили втручатися в справи не призначені для людського розуму. – Я б сказав, що Марена має гніватись, але по її обличчі і навіть голосі це визначити не вдавалося, він був на диво спокійним, навіть відстороненим.

Моє серце забилося аж у горлі. Я так зосередився на тому, що життя добігає кінця, що сказане досягло мене із запізненням. Страх? Невже, вона говорить про того Страхопуда з мого дитинства? Він ув’язнений навічно в Потойбіччі? Я занурився у власні спогади і згадав одну деталь, котру не оспівував в своїх баладах. В момент, коли Страхопуд почав палати, я накреслив знак на долівці печери серед кісток, що мав запечатати здійснений обряд. Підгледів його в записах батька і мені запам’яталось, що він робить будь-який вчинок невідворотнім. В той момент мене найбільше лякало, що демон зараз змінить форму і зцілиться. Як я міг передбачити, що він зникне разом з Асою? Скільки разів я обдумував чи змінилося б щось, якби так по-дитячому наївно, не скористався тим чого не розумію. Коли мої думки ще притупленні сонним зіллям з поцілунку Мари, сягнули цього моменту я відзначив, що Марена зверталася до нас, а не до мене. Але яке відношення має до цього Мара? Це ж має бути інша дівчина – Аса! Щойно, я це подумав, як з моїх очей наче спала полуда, і я бачив вже світловолосу дівчину, що схилила голову. І знову – такого не може бути, може, це полум’я так підсвітило волосся Мари? Я ж не міг не розпізнати зведену сестру, провівши з нею стільки часу? Чи міг? Минуло кілька років… Ні, вона б призналася…

Чому? Думки роїлись як роздратовані оси і кожна наступна жалила все сильніше. Я тер очі до болю, щоб скинути з себе цю нову оману, можливо, то вибрики Марени. Вона хоче завдати мені болю, нагадавши про ту кого я втратив? Так само поводився той біс із перехрестя, чи не так? Або ж, він хотів натякнути, а я сприйняв це за вибрики. Більше я не старався бути непомітним і це якось привернуло увагу дівчини, чи вона просто відчула мій упертий погляд?

Мара підняла голову і глянула просто мені в очі. Вона досі виглядала як Лісова дівчина, але певні риси і колір волосся чітко показували, що це моя Аса, яка подорослішала і втратила дитячу невинність та м'якість прикмет у зовнішності. Але перш за все змінився її погляд, навіть, коли ми досі сперечались, вона не палила мене очима так як зараз. Дівчина дивилась з викликом, а я не зчувся, що вже стою на ногах. Лише рукою опирався на камінь, щоб не похитнутись. Не знаю, що в цей момент робила Марена, бо мене обпікало з середини гнівом, подивом, образою і десь дуже глибоко полегшенням. Те останнє я приберіг на потім, бо саме гнів давав мені силу триматися на ногах.

Я тисячі разів прокручував момент коли врешті знайду Асу. Як я зрадію, як вибачатимусь, що забарився. Як відчую невимовне полегшення, а за разом тривогу від того, що її мати не дочекалася цього часу. Але ні, пекельне відчуття зради стиснуло серце в лещата і десь у глибинах розуму визрівала думка, яка мала її виправдати і дати останній шанс. Може, вона досі в полоні, може, її змусили. Це трохи остудило бажання кинутися до Аси і витрясти пояснення. Я застиг, обдумуючи як вибратися з цієї халепи, але в голос таки промовив:

– Чому?

– Ти надто швидко отямився, – сказала дівчина, дивлячись на мене і навіть її голос став мені таким як колись. Що ж це за чари такі?

Я повторив:

– Як і чому?

– Чому що? – Тут вже Аса стала на рівні ноги.

– Чому ти не призналась, що ти це ти? – прошипів я.

Вона замислилась лише на мить. Кинула запитальний погляд на Марену і знову відвернулась до мене.

Марена, схоже, просто спостерігала за нами, але знову ж таки емоції на її красивому обличчі не виражались. Якби вона постала в образі старої жінки, як її часто описують перекази було б якось простіше, а так вона збивала з пантелику. Але я продовжив розмову з тією, яка зараз бентежила мене більше. Глибоко всередині, я чекав пояснення, яке все виправить та вираз її обличчя не давав таких надій. Лісова дівчина скривилась так наче їй було дуже гірко.

– Бо та кого ти пам’ятаєш і я – це різні люди. – Я бачив Асу і чув її, але тон не в’язався з тією людиною, яку я знав. – Ти мене покинув там саму! А Марена витягла мене із Потойбіччя, куди я потрапила разом з Страхопудом. Тим часом, ти подався в кобзарі чи гуляв з опришками, а я борсалася в місці де живим не раді і де час тягнеться і біжить водночас. Я вже не була людиною, ні з ким не розмовляла, нічого не бажала. Та навіть сни там були жахіттям, що показували то мою смерть сотнею способів, то як обривається життя моїх близьких. Єдине, що мало значення — не збожеволіти, не дати тим істотами поживитися за мій рахунок, – Аса виплеснула весь біль, яку так довго тримала в собі.

Але не схоже, що їй полегшало, я бачив яким суворим і відстороненим стало її обличчя, коли вона це розповідала. Уявити, що сестра пережила не міг, тому мав бодай вислухати, як би боляче це не було. Аса знову зневажливо на мене глянула і продовжила:

– Мовчиш? Коли я сховалась у власному розумі, і обдумувала чи не покінчити з таким життям самостійно, з’явилася Марена, осяявши своєю появою вічний морок того місця. Вона мене витягла, а її допомога має свою ціну. Можеш не сумніватися, коли виникла можливість її виплатити, я не вагалась ні секунди. Чуєш? Ні секунди! – кожне слово вона випльовувала у мене їдкою отрутою.

– Я тебе шукав…– прозвучало як жалюгідне виправдання навіть для мене. Я згадав як обговорював з батьком можливість, що вони із Страхопудом на тому боці дійсності. Але він запевнив мене, що перевірив цей варіант з допомогою свого мандрівного-духа, котрого здобував кожен під час ініціації в мольфари. Можливо, він знав більше ніж розповідав, але знову хотів захистити? Цього я в голос не казав. Щоб таке признання зараз змінило? Лише розлютило б дівчину ще більше. – Але чому ти не прийшла до батька? Чому не відкрилась мені тепер?

– Шукав? – вона розсміялась мені в обличчя і мала на це право. У вовка ти перетворюватися навчився, а здогадатися куди мене закинуло не зміг? Я не дарма спостерігала за тобою перш ніж наблизитися, і все, що дізналася лише підтвердило мої здогадки. Ти шукав собі «важливі» діла, щоб не відчувати вини за моє зникнення. Чи просто, щоб не робити те що тебе лякало?

– Я боявся, що ти не вижила. Як я міг подумати, що з світу мертвих можна вибратись? – я чув свої слова і думав, може, справді я міг здогадатися чи знайти людей які б відкрили мені очі? Оглядаючись назад, всі надприродні істоти мене наче уникали. І лише зараз посипалися на голову як град літнього дня. Чому так? Чому Чугайстир не показався раніше? Можливо, справа у лелетах? Згадавши про них, я згадав про нашу першочергову мету. Але Аса продовжила:

– Спершу я себе не пам’ятала. Мене залишили на опіку старої відунки, що жила самотою. Саме вона і навчила мене всього «відьомського» як ти часто мені закидаєш. І вона була мені кращою родиною ніж ви. Та все ж, коли я повністю отямилась і відчула себе в сназі, то розшукала дім. А там… Не було вже мами, не було тебе. Лише розгублений батько, котрого я винила більше за всіх, бо саме він мав і силу і знання, щоб знайти мене. Тому я пішла геть. – Вона розлюченим рухом змахнула сльозу, що котилася по щоці поки дівчина розповідала. Я зауважив, як близько вона встигла підійти, раз я можу помітити такі деталі.

Мій розум гарячково підбирав слова, щоб виразити хоч частково все що зараз відчував. Ми жили двома різними життями і я весь цей час думав, що шукаю розгадку. Хотів знайти і справді боявся, бо поки була невідомість, завжди залишався шанс, що вона врятувалася. Аса натомість відчувала себе покинутою і жила новим життям, якого не обирала. Ми стояли на відстані протягнутої руки, але порожнеча, що постала між нами сягала років непорозуміння. Марена ж мабуть бачила дві піщинки, які завадили злагоджено крутитися коліщатам долі. Тому вона розрізала тишу, що повисла, своїм холодним голосом.

– Достатньо! Не думала, що служіння мені таке обтяжливе для тебе, дівчино. Та чому тут дивуватися, невдячні люди. Але ваше життя має важливішу ціль ніж ці дрібні суперечки.

Аса врешті перестала вклонятися, що не могло не тішити. Важко бачити, коли така сильна людина втрачає саму себе, повністю підкоряючись. Можливо, саме гнів, який вона відчувала по відношенню до мене дав їй силу опиратися Марені. Ну хоч на щось тай пригодився.

Я спромігся заговорити, але слова мої вилітали тихіше вітру.

– Що ви маєте на увазі, коли кажете про нашу ціль?

Знову, мені здалося, що я її дратую, наче недостойний витраченого часу, але обличчя нічого не відобразило. Закралася думка, що вона представляє свої почуття якось інакше. А можливо, я придумую, бо хочу накласти на потойбічну істоту людські рамки. Все ж мене здивувало, що вона вирішила пояснити:

– Книгою Правіку має володіти хтось неупереджений. Він не має належати ні одному з світів сповна. Я бачила тебе у своїх видіннях.

Я застиг обдумуючи все сказане, чомусь лелети в моїй уяві належали нашій дійсності, але ж справді, велети з силою притаманною лише богам, при тому вічні, звичайно, що вони не належать одному виміру. І все одно не розумію до чого тут ми. Мара втупилася в свої ноги, теж роздумуючи і сказала:

– Але ж ви казали, що тільки-но я знайду місце де захована Книга, я звільнюсь від всіх даних вам повинностей.

– Не сумнівайся у моїй волі, ти звільнишся. Але у всьому має бути рівновага. Ви цю рівновагу порушили вам її і налагоджувати. Чи пішла б ти на таке добровільно? Треба було трохи підштовхнути, а твоя зацікавленість в цьому хлопцеві з'єднала все докупи. Крім того, ви чудово підходите – він частково нявкун із магією лелетів в крові, ти – маєш кров мольфарів і провела достатньо часу в потойбіччі, щоб стати його часткою. Заодно поєднаємо чоловіче і жіноче начало. Об’єднавши ваш дух, ми створимо нового сторожа книги. Подивимось чи піде на користь вашій історії Хранитель з людським началом.

Шок повністю змив незрозумілий трепет, що я відчував від споглядання такої могутньої істоти. Я відчув себе маріонеткою як на ярмаркових виставах. У Мари, тобто Аси очі полізли на лоба, але вона швидко набула свого замкненого вигляду, який одягала перед незнайомцями. Здається, що до цього моменту вона вірила, що от-от звільниться і тому поводилася як не впевнена в собі дитина. Але зараз події набули такого розмаху, що дівчина прийняла для себе непохитне рішення. З її виразу мені стало зрозуміло, що живою вона не здасться. Тому я вирішив запобігти діям, які не вдасться відмінити. Став відтягувати неминуче розмовами.

– Ви кажете, що ми порушили рівновагу. Але чому? Страхопуда ж часто виганяли, то з одного місця, то з іншого?

– Твоя правда, проганяли. Але вам вдалося, якимось чином, зачинити його в полоні Потойбіччя. – Ну от і виліз мій символ печатка, отже, у всьому таки винен я. – Він не може матеріалізуватися тут, тому біснується і розпускає свою силу звідти, в надії вибратися за рахунок приспішників. Як жертв він обрав сильних злих істот — тут вам і відьми різного штибу, і вампіри, і навіть мавки і вся інші істоти, що бояться завершити своє існування в підземному світі. Тому вони заворушилися як змії навесні і плетуть заговори – проти мене, перш за все. А лелети, так невчасно вирішили залишити своє застигле буття і полинути в глибокий сон, облишивши їм знаряддя. Не бачу, чого ті істоти можуть досягти, коли книга Правіку опиниться в їхніх руках, тому маю запобігти цьому всякою ціною. – Знову я відчув невдоволення тим, що є речі недоступні її зору.

Свою мову вона завершила досить не очікувано, просто підняла нас з Асою як ляльки-мотанки і потягла до каменя. Аса щось витягла з-за пазухи, але скористатись не змогла, бо Марена різонула наші зап’ястя серпом. І в якомусь туманному оціпенінні я зауважив, що наша кров вигадливим узором капає на камінь. Я зловив погляд Аси і мене пробрав пекучий жаль, що от вона знайшлася і ми знову на волосок від гибелі. По її щоці стікала одинока сльоза. Я міг лише уявити як це пройти такий довгий шлях, щоб звільнитися і все закінчується ось так. В голові промайнула недоречна думка, що зустріти свій кінець я волів би саме з Асою, але бажано в глибокій старості… Та це швидше відголосок давніх почуттів до Аси, яку я знав. Не очікувано, від власної повільної смерті мене відволікла метушня за межами кола.

Десятки хухів заворушилися між дерев і стали наближатися. Я згадав про Пензлика, але чим він тут допоможе? Дуже шкода, що не попрощався з вірним другом. Хухи заворушилися не просто так, крони дерев гнулися, ніби їх хтось гладив могутньою рукою. Коли я вирішив, що допомога вже близько та іскра надії зажевріла всередині, мене тихо покликала Аса:

– Дивись.

– Я й дивлюсь.

– Не туди, з іншого боку.

Якби не світло, яке відкидало вогнище Аси, я б і не зауважив, що в тіні дерев стоїть великий вовк. На наших очах він став перетворюватися так наче ламався у всіх суглобах через якусь мить він постав в образі похиленої людини. Як же це, мабуть, боляче. І тут мене осінило, я згадав собі як Галя розповідала про кривого слугу басорки і все склалося. Він не схилився він просто так стоїть. Отже, мені не здалося і це той самий мольфар послав вовків стежити за хухами. Ну що ж молодець я, вчасно.

Марену поглинула власна магія, вона проказувала на розспів якесь закляття, мовою, якої я досі не чув, хоча всі слова, наче були знайомі. Ми з Асою висіли як ляльки на шнурках і мало що могли вдіяти.

Я подумав, що присутність чорного мольфара нам точно не допоможе, як він підняв руки вгору і зробивши ними, майже танцювальний жест метнув у нас кулю світла. Пам’ятаю, як подумав: «Це неможливо!» і наступне «Хто ще надумає нас сьогодні вбити?». Як це буває, приміром, під час падіння, встигаєш подумати більше ніж триває сама мить. От і я встиг вирішити, що магічне коло нас захистить. Але ні, воно виявилось призначеним не випускати на зовні, а не в середину. Мені ще встигло промайнути все, що я хотів зробити, як перед моїми грудьми, які мало прошити кульовою блискавкою майнула тінь, а за нею інша. Здавалося час застиг. І от я вже падаю на кам’яну брилу. Боляче, значить, я досі живий. Імла повністю застелила мені очі. «Може так і краще», подумалось перед тим як я відплив.