Син мавки Ч.1

Перші промені сонця тільки почали піднімати краплини води із землі, й дерев. Все було оповите легкою сіро-білою пеленою, що ховала реальність від очей. Залишилось трохи зачекати і ця магія спокою зникне. Все навкруги набуде чіткості, а турботи зваляться на плечі з новою силою.

Я не могла сказати скільки мені вдалось поспати. Хух виявився дуже милим створінням. Жаль лише, що я не розумію його мови. Для мене все звучало лише як писк чи тихе муркотіння. Я розуміла, що він намагається мене заспокоїти як тільки може. Та мені найбільше хотілося зрозуміти як в одну мить легенди і казки, які я так любила слухати, виявилися реальними. Якщо існує все те, що я побачила вчора, то чи є насправді й всі ті страхітливі істоти, про яких розповідають наші предки? Коли сильно втомлюєшся, страх замінює повне оціпеніння. Востаннє таке відчуття в мене було коли батьків забрала лихоманка. Як не стало бабусі часу на скорботу не залишилось, треба було подбати про себе і про братика. З останнім мені не вдавалося справитись, він дорослішав і ставав все більш самостійним та якимось неспокійним.

Я сиділа на східцях ззовні хатини. Ранкова прохолода аж надто бадьорила та всередині я не могла знайти собі місця. Хух вибіг зі мною і зник десь під покровом лісу. Пробігла думка чи не мала я його закрити, щоб він не загубився. З роздумів мене витяг шум, що доносився з-за дерев. Олекса ніс мого брата, перекинувши його як мішок. Серце зробило стрибок до горла і часто забилося. Я запитала те, що найбільше хвилювало:

– Він живий?

– Так, звичайно. – зразу ж заспокоїв мене Олекса і додав, – але вже мав прийти до тями. Перші півні вже ж проспівали? Чоловік посадив мого брата на маленьку лавку зразу ж біля хатинки.

Наче почули нас – десь в селі закукурікали півні і сонце розігнало туман. Як нічого й не було, Петрик відкрив очі й здивовано глянув. Здається він дуже хотів заплакати, але перед незнайомою людиною втримався. Натомість тихенько сказав:

– Вибач, Марійко. Я хотів як краще. А сам так далеко зайшов у ліс. Думав, що вже ніколи не повернусь.

Поглянувши на малого ніби вперше я відчула присмак страху, він теж був кислий, але не так як свіжа вишня, а як прокисла страва, що вже не годиться. Захотілося розрадити його як найшвидше тож я й мовила:

– Добре, що ти знайшовся.

Я так зраділа, що з ним все добре. Вся продумана вночі сварливо-повчальна промова стерлася полегшенням.

– Ти щось пам’ятаєш?

– Не дуже. Лише як блукав безперестанку і потім, що мені снилися дивні сни. Начебто я був на галявині біля озера. Дерева мені співали тихих пісень. З води виглядали молоді дівчата з волоссям наче водорості, а інші танцювали в колі із якимись створіннями, що й назви їм не знайду.

Коли Петрик закінчив, чарівник якось кахикнув і переступив з ноги на ногу. Ми так зраділи зустрічі, що й забули про нього.

Петрик спитав розглядаючись навсібіч:

– А хто це?

Я вирішила дати змогу Олексі самому пояснити ситуацію. Навіть цікаво, що він вигадає. Той же відповів:

– Я помічних того кобзаря, який виступав у селі. Допомагаю йому збирати цілющі трави на різні мазі та лікувальні настоянки. Він їх продає, щоб на життя вистачало.

Петрик глянув уважно і сказав:

– А як же ви знали де мене шукати?

Олекса прокашлявся і відповів:

– Я добре вивчив навколишні місцини поки займався збором рослин. Тож коли твоя сестра сказала, що ти можеш шукати квітку папороті я й пішов роздивлятися по тих галявинах де її багато. Не скажу, що це було швидко чи легко. Але як бачиш все вдалось.

Петрик здається хотів продовжити допитувати свого рятівника. Та Олексі явно набридла така розмова, бо він випередив брата і сказав:

– Ти більше не намагайся полегшити собі життя таким чином. Краще слухай сестру і вчися. А йду назбирати Іван зілля та інших трав поки ще ранкова роса остаточно не зникла. Ви можете приготувати нам сніданок з того, що в домі знайдете. А то я зголоднів як вовк.

І він знову розвернувся й пішов, цього разу в напрямку горба де вчора вогнища палали. Ну що ж найменше, чим я можу віддячити це смачним сніданком.

Не скажу, що знайшла багато, бо хліб вже зачерствів, а ритися в чужих речах не хотілося. Тож глечик меду став справжнім порятунком. Я добряче змастила скибки хліба золотавим шаром і заварила запашного чаю для всіх.

Їли ми в тиші. Якщо не зважати на хрускіт і що мій брат весь час запитував, коли повернеться кобзар. Він явно очікував отримати персональний виступ. Та як на мене, нам пощастило ще більше.

Після сніданку Олекса відвів мене у бік та зробив неочікувану пропозицію:

– Чи не хотіли б ви з братом стати учнями мого названого батька. Він добра людина – мольфар, який спеціалізується в основному на цілительстві. Він завжди брав до себе трьох чотирьох учнів, в яких бачив задатки до магічних вмінь. Ви з братом цілком підходите, бо не кожен може знайти Купальську квітку та й з хухом знайти спільну мову теж не кожен вміє.

– Ох, точно, Пензлик же втік. Мені так соромно, що я його не догледіла,– викрикнула я.

– То нічого, він до мене поспішив і все мені розповів. То як тобі пропозиція?

– А що вам з того, як ми далі житимемо? – спитала я, може, аж надто прискіпливим тоном.

– Марічко, ти певно маєш мене за хитру людину. Це й не дивно, зважаючи на те як я маскуюся назагал. Та можу тебе запевнити я маю на це особисті причини і нічого підступного не замислив. Можу запропонувати вам дах над головою і якусь певність майбутнього. А з чисто егоїстичних міркувань, я буду спокійніший, що ти не розкриєш мою таємницю.

Коли я розказала Петрику, що ми йдемо на навчання до цілителя та ще й, що компанію в дорозі нам складе його улюблений бандурист. Він дуже серйозно на мене подивився і відповів:

– Напевно, я таки знайшов квітку папороті. Адже нам нарешті пощастило.

Далі ми пішли в село зібрати наші речі та попрощатись з людьми, які нас підтримували. Як би все так обіграти, щоб викликати якнайменше запитань? Поки я прокручувала в голові варіанти розмови з нашими теперішніми опікунами, кобзар в своєму образі молодика вже розігрівав чан з водою. Воно й правильно, а то він чомусь пах мокрою собакою.

Дорогою вниз я боролася з наростаючим хвилюванням. Ще вчора незнайома людина, сьогодні стає нашим найбільшим рятівником. Не скажу, що мені легко покидати хоч якось налаштоване життя, але майбутнього я тут не бачу. Найкраще на що я можу тут очікувати – це побратися з роботящим парубком і то якщо його батьки приймуть сироту без приданого. Ні, цього не достатньо, Олекса пропонує мені здобути ремесло, що забезпечить мені і брату опору на все життя. Не знаю чи ми зуміємо стати цілителями, але така можливість вартує ризику.

Крім того, щось було в тих очах кольору зелені, що викликало довіру. Тож я вирішила піддатися власним відчуттям і вирушити у незвідане. Можливо, мені не дано розгадати всі його таємниці та спробувати я ж можу?