Син мавки Ч.1

Таких снів у мене ще не було. Я усвідомлював, що все не насправді, а лише в моїй голові, бо в житті трава так не мерехтить, наче сама випромінює світло. Але таки оглянувся на цій лісовій галявині та не знайшов куди мені йти. Тіло було легким і здоровим, я не міг пригадати чому, але воно таким бути не мало. Десь наче на задвірках моєї пам’яті, проскакували вогні, і замок, і погоня за відьмою. Але чомусь значення ті всі події зараз не мали.

Я підняв голову вгору в пошуках орієнтиру, адже потрібно кудись іти. І… Не побачив неба, зовсім, лише склепіння утворене кронами вікових дерев. Подумалося, якими старими вони мають бути, щоб закрити собою небозвід і чому квіти внизу не загинули без сонця?

Тривога легенько кольнула мене і знову відступила за спокоєм, який покривав тут все, наче перина. Можливо, причиною цьому стала бандура, бо саме вона лежала самотою приперта до колоди. Проміння, яке б не мало сюди потрапляти освітлювало її, ніби натякаючи: «Ось твій інструмент – бери та грай».

Я вирішив піддатися на волю марева, воно було таким приємним і особливим. Звичайно, як буває лише у сні – бандура виглядала точно як моя, лише гриф був у формі голови вовка. Схоже на потайні дитячі мрії, мене це розвеселило. І я вже геть забувши про власні перестороги, почав награвати мелодію.

Спершу вона була ненав’язливою як весняний струмок, що збігає з гір. Але темп зростав, пальці все швидше і швидше перебирали струни. Серце постукувало під заданий ритм, а ноги хотіли танцювати та не могли. Бо ж музика рушала далі, перетворюючи мелодію гірського струмка у бурхливу річку. Я замислився, як би не розбитися об каміння в такому потоці, але швидкість не збавив. Мої губи самі розтяглися в радісній усмішці, я відчував свободу, таку як ніколи в житті. Здавалося все можливо і все в моїх руках.

Коли музика сягнула краю моїх фізичних можливостей, здалеку додався звук сопілки. Легко й не нав’язливо, він підхопив мою мелодію і доповнив ніжними переливами. Тепер трелі води доповнилася пташиним співом, і я відчув силу гір навкруги і в душі. Я вже не задумувався над грою, лише відчував красу природи, її могутність і невблаганність.

Сміх такий дужий, що міг дерева вивернути з корінням і такий іскристий, що змушував радіти і мене, перервав велич моменту. Я розплющив очі і прикрив ребром долоні інструмент. Звуки бандури стихли, залишився лише відгомін.

До мене наближався велетень порослий хутром, та чим ближче він підходив тим меншим ставав і все більше схожим на людину. Я потрусив головою, щоб скинути з себе видиво, але він лише знову засміявся, цього разу тихіше. Могутній старець ступав пританцьовуючи і граючи на сопілці.

Коли він врешті підійшов, то вже був зростом з мене, але навіть одна рука могла охопити за стан повністю. Борода до землі, що здригалася від сміху прикрила сопілочку. За його спиною між дерев показались різноманітні звірі і птаство. Це останнє спостереження не залишило сумніву, хто стоїть перед мною. Тільки одна відома мені істота так вправно грає на сопілці, що всі тварини линуть на її звук. Та не встиг я і рота відкрити, як він заговорив, досить тихим як для його розмірів голосом з дуже низькими басами:

– Гарний з тебе музика вийшов, все як я люблю, аж серце горить і душа радіє від такого.

Звичайно, я знав, що Чугайстер славиться любов’ю до жартів та запальної музики. Але чи думав я колись його побачити… Ще хлопцем, коли випасав худобу чи мав шукати якусь заблудлу овечку, я просив могутнього Духа гір захистити мене від біди. Та потім я ріс і хоча розумів, що він має десь бути, на зустріч не сподівався.

Я розхвилювався, що пауза затягнулася і Дух сприйме це як неповагу, тож поспішив привітатися.

– Радий, що вам сподобалося. Я й сам не знав, що так можу, – при цьому я схилив голову в поклоні. Сила, яка відходила від нього була схожа на нестримну стихію. Було і страшно і водночас зворушливо розмовляти з Чугайстером.

– А люди рідко знають на що спроможні, поки не спробують. Було б сумно, якби ти луснув від напруги, але я знав, що так не станеться. – Тоді він наче задумався і продовжив з усмішкою. – Але ти ж ще не танцював зі мною.

Останнє зауваження могло прозвучати як погроза, бо ж всі знають, що він може покарати злочинця чи просто того, хто ображає слабшого або біднішого. А самим прочуханом і є танок з цим веселим дідком, що грає на сопілці. Та жодна жива душа не витримає його запальних танців, якщо він того побажає. Втішило те, що його доброзичливий тон ніяк не натякав на якісь претензії до мене. Я знову згадав, що це сон і тут можливо все, тож осмілів і спитав:

– А чим я заслужив вашу увагу, навіть уві сні?

– Хм, ну це не зовсім сон…– Чугайстер почухав голову і витяг із волосся шишку. З його колишніми розмірами там і хмари могли б заплутатися, подумалось мені. Та чарівний дідусь загилив ту шишку десь у крони і продовжив. – Ми швидше на перетині твого буття і потойбіччя.

– Та ви жартуєте? – Вихопилося в мене, а він засміявся. Хоча якщо подумати, то це має певний сенс.

Коли я випитував всіх і кожного, хоч якось дотичного до магії, про світи куди можуть потрапляти духи, то найчастіше й чув про Потойбіччя до якої веде не то міст, не то тунель крізь дерево. Я мав би здивуватися сильніше, але щось таки було тут неприродно заспокійливе, хоч мосту я таки не бачив. Можливо, це лише порівняння і для кожного перехід інший, або просто він мені не відкрився, бо час мій не настав. Не знаю чому, я поставив саме це запитання, напевно, воно було нагальним.

– То я помер?

– Ти чого так вирішив? Треба ж було таке подумати!

Я про себе здивувався, а що ж ще я міг подумати та вголос не сказав. А Чугайстир продовжив:

– Тебе всього лиш хотіла проклясти відьма, як я розумію. Може вона й не була наймогутніша, але зробила це в момент великого розпачу, тож тебе трохи, якби то сказати, викинуло з власного тіла.

І знову лише легкий укол страху, а не той жах, який би мали викликати розмови про прокляття і вихід із тіла.

– То ви кажете хотіла, значить не прокляла? – спитався я з надією.

– Уважний, молодець, – він так говорив зі мною наче дідусь із внуком, дивно було, але приємно.

– Прийшов час тобі дещо дізнатися, хлопче…

Він сів поруч зі мною на пеньок і склав руки на колінах, я й не помітив куди ділась сопілка. Прочистив горло, наче готувався і почав мовити:

– Я інколи спостерігав за тобою, бо таких не часто зустрінеш. І скажу тобі ти мене не розчарував, хоч я й не завжди погоджувався з твоїми вчинками. Але люди є люди. Твоя міцна дружба з Хухом лише підтвердила мою надію на те, що ти обереш правильний шлях. Та якби надумав коїти щось лихе і зачорнив свою душу, я б покінчив з тобою, як із підступними мавками та повітрулями.

Коли Чугайстер це сказав, він так хлопнув своїми ручиськами, що я підстрибнув де сидів. А його це знову розвеселило.

У моїй голові наче вихор здійнявся і завертів сотнею думок одразу. Як то воно усвідомити, що ти – одна з мурашок на землі, привернув увагу прадавньої істоти. Я весь той час продирався як сліпець крізь темряву, блукаючи між легенд і переказів, а виявляється за мною наглядав Повелитель гір. Та ще й оцінював мої вчинки. Друже зрадливо в цей момент виплили спогади про найгірші миті мого життя, коли я здійснював вибір робити чи не робити. Мабуть, найбільш небезпечна нагода зійти з шляху, була у період товаришування з опришками. Я ж тоді ледь не вбив людину. Але так як я після цього покинув їх, то мабуть, вчинив правильно. Я запхав ці уривки пам'яті по глибше. Час зараз не для копання в минулому. Але мені все одно хотілося розсміятися, як навіженому, і лише повага до його сивини і сили стримала порив.

Він дивився на мене злегка схиливши голову з цікавою іскринкою в очах, наче розглядав нову рослинку. А може так розглядають щеня, коли не знають який в нього буде норов.

Я зібрався з осколків єдину думку і вирішив сон це чи не сон, а я маю випитати побільше. Він же той про кого складають легенди, він має знати все або майже все.

– То ж то я думаю, скільки б я не шукав, жодна мавка не зустрілася. А то ви їх тут так стережете?

– Еге, хлопче, то моя робота захищати людей в горах від тих заблудлих душ. Але твоя мати була не така, вона належала до тих, котрі приносять користь, якщо знати де шукати.

Мені забило подих, а древній дух і не зауважив як приголомшив мене своїми словами. Я набрав повітря, щоб задати запитання, а Чугайстер продовжив ніби нічого й не відбулося. Можливо, коли живеш століттями, то одне людське життя не має особливого значення. Та справа в тому, що моє мене весь час ставило перед невідомістю, і я дуже хотів з неї вибратись. Вдивлявся в древнього діда так, наче хотів запам’ятати кожну його рису, затримати кожне слово, щоб прослухати ще раз. А він сидів, сплівши пальці на руках, і дивився так, наче бачив інший час чи то місце.

– Твоя мати була лісовою мавкою, що живе в осиці. Ти ж знаєш, кожна з них має свою особливу рослину, що пов’язана з нею і вони черпають силу одна з одної?

– Я чув про таке та змоги перевірити не мав.

– То правда, що в горах знайти мавку важко, бо вони остерігаються мене, незалежно добрі вони чи злі. Але твоя мати сама мене знайшла. Вона прийшла з дитиною на руках і заспівала свою тужливу пісню. Я відгукнувся на її плач. Скажу тобі, синку, що мене вразило дитя в неї на руках, я вже думав, що вона його вкрала. Аж ні, лісова дівиця переконувала, що то її. І заглянувши немовляті в очі, я їй повірив. А вони були зелені, як свіжі листочки на молодому дереві і живі — ніби два шматочки лісу в маленькій голівці. Бачу вони і зараз змінюються, як і твої почуття збурені моїми новинами.

Я упустив повз всі зауваження про мої очі, якщо хтось довго мене знав, то обов’язково це підмічав. Але така особливість не лякала так, як могла б моя спина при місячному світлі, благо, що таке рідко хто міг побачити. Те що моя мати – мавка, наважилася звернутися до Стража гір з немовлям, наводило на думки про відчай, який мав її тоді охопити. І все ж потрібно було вияснити те, що так давно точило мене наче жук деревину.

– Чи то часто буває, що такі істоти як мавка можуть мати дитину? Хіба б тоді люди про таке не знали? – спитав я і затаїв подих в очікуванні.

– То буває вкрай рідко, але на своєму віку я вже й таке бачив. Правда, найчастіше мавка після такого гине, наче віддає своє позичене життя за інше. І доля тих дітей буває доволі складною. Люди їх не розуміють, а то й бояться. Раніше немовлят, які викликали страх, часто віддавали на розсуд випадку – просто залишали в лісі. Там вони могли стати потерчатами чи потрапити в чиїсь чужі руки на виховання. Я іноді стежив, щоб вони коли виростуть самі біди не накоїли. Лиш твоя мати, за сотні років, попросила мене про допомогу.

– То моя мати померла? – щось обірвалося всередині. Я ніколи не признавався в цьому, але швидше вірив, що зустріну того з батьків, що мав надприродну силу, ніж того хто був людиною. І от зараз мої надії пали прахом.

– Я не бачив її кінця, тож не можу тобі того ні засвідчити ні заперечити. Але така можливість є.

– Як же, чому так? Чому вона не могла мене просто виростити? – може це й були слова малої дитини, але перед ким я мав тут соромитись.

– Хлопче, будь-яка істота, що постала з душі померлого належить вже до світу Потойбіччя і навіть, коли вони можуть знову стати людьми, то існує багато установ, які це обмежують чи застерігають. Так русалки і мавки можуть бути геть як звичайні люди в час весняного рівнодення, коли природа прокидається від зимового сну. Але це триває недовго, люди прозвали такий час Навський тиждень, бо тоді ці істоти найсильніші і їх більш за все треба остерігатися. Якщо в такий час між кимось з їхнього народу і людиною виникне справжнє кохання, то вони можуть побратися і жити звичним життям.

То ж мої батьки могли мати хатину і город, а я міг бігати біля них допомагаючи. Чому все склалося не так? Я згадав того моряка в корчмі і його історію. Чи ж не було це саме таким випадком? Чугайстер старався мені пояснити все й одразу без перерви. Поки я ховав ці думки якнайглибше, Дух продовжував.

– Все зміниться лише, якщо людина здогадається про істинне походження свого коханого чи коханої і запитає про це. Той хто належить тому світу не може відповісти неправдиво і має повернутися звідки прийшов.

– Ох, скільки тут всього наплутано. Тепер зрозуміло, чому так мало відомо про такі випадки як мій. Як же можна закохатися за тиждень? – Я почухрав потилицю і знову захотів все записати лиш би не забути.– Але, що вам відомо про мого батька?

– Хлопче, май на увазі, що в нас не так багато часу і є речі важливіші за минуле. Поки ми тут розмовляємо, життя там плине своєю чередою і не чекає поки ти отямишся. Я відчуваю у всьому навкруги великі зміни. І про це я й прийшов поговорити. Але відповідь на твоє запитання дам, бо все раніше сказане пов’язано.

Я вже зовсім відкинув ідею, що це може бути сном. Бо у справжньому сні, Чугайстер зараз би зник і залишив мене з відкритими запитаннями.

– Я не знаю достеменно, ким був твій батько та він натрапив на мавку шукаючи засоби аби зняти прокляття. Щоб мати такі знання, він мав бути якось пов'язаний з магією. Бо ж не кожен знає, що осика має таку силу і не кожна людина може здогадатися, що на ній лежить прокляття. Але звичайно, все не задаром, бо ж коли мавка, що живе в такому дереві, забирає силу злого слова, то може передати свою біль, яка призвела її до смерті в людському житті.

– То моїх батьків звело разом прокляття? І зараз, я врешті дізнався хоч крихту правди теж завдяки прокляттю. Чи не здається вам, що це так сумно, що аж смішно? – Тут залишалося або плакати або сміятися, а я не робив ні того ні іншого. Я наче заховав у скриньку все щойно почуте, щоб пізніше на одинці розібратися. Та чи буде те пізніше?

– Ет, я люблю посміятися і твоя доля мені не здається смішною, швидше, звичною. У житті все йде по колу, тільки в когось те коло велике, а в когось геть маленьке. Так от твій шлях ще не добіг кінця і лише ти маєш владу над тим яким він буде, поки нитку життя не обріжуть.

А чого я очікував від прадавнього, він і так багато мені пояснив, а міг лиш видати кілька премудростей з висоти свого досвіду. Я чомусь мав таке переконання, що чим більше людина відає, тим менше вона хоче розповісти, так, наче ти сам маєш пройти свій шлях і здобути власні знання, а інколи, просто набити ґулі.

– Раз це не кінець, то чим же я можу бути корисним таким як ви?

– Таким як я? – Чугайстер так це сказав наче смакував слова. – А то яким? Я всього лише нащадок лелетів – перших стражів світу. І навіть вони із всім своїм знанням і силою робили помилки за які й поплатилися. Тож тепер ношу відповідальності за майбутнє покладено на всіх і кожного. Але тим кому багато дається, як то кажуть, з того й багато вимагають. А так як ти належиш до потомків одразу і Яви і Нави, то як найкраще підходиш на роль того, хто буде вести за собою зміни. І хоча у короткому людському житті, важко помітити, коли стається щось справді важливе, я відчуваю як настають переміни. Ти б мав теж відчути, навіть хухи заворушилися і залишають свої постійні домівки та прямують за покликом. Залишилось лише зрозуміти яким?

Мені стало соромно, але я таки сказав:

– Якщо чесно, я нічого такого не зауважив. Правда, мій Пензлик частіше став пропадати у лісах, але в нас були справи з тою відьмою, які стягали всю увагу на себе.

– А ну так, він же в тебе мандрівник, а це хухам не притаманно. Як і такий тісний зв'язок з кимось з людей. А поведінка босорки тебе не насторожила?

– Я про відьомські витівки знаю ще з дитинства, коли мого батька кликали на поміч від їхніх вивертів. – Тут я задумався і зрозумів. – До того їхні вибрики були неприємні і шкідливі, але я б сказав дріб’язкові, в порівнянні з цією замковою відьмою.

– І то правда, саме так. Відьми мають кілька днів сили, коли збираються на шабаш. А так плетуть свої замисли непомітно. Але тепер всі темні істоти заметушилися. Щоб так наразити себе на небезпеку і захопити панну, яка володіє замком – потрібна вагома причина. Босорка дуже ризикувала викриттям і врешті ви її зловили. Багато підданців Чорнобога вже давно повилазила із своїх нір, хоч і старанно це приховують. Тут має бути зв'язок, який мені ще не відкрився. Я припускаю, те що має статися може відбутися в Серці гір. Так виглядає, що й хухи туди прямують. От і ти простеж.

– Але, що можу я? Я ж більшу частину свого дорослого життя був лише кобзарем? Якщо тут ще й замішаний темний бог куди мені тягатися?

– О, ти можеш більше ніж думаєш. Але тобі ще слід відкрити в собі всі можливості і примиритися з тим, хто ти є насправді. Можливо, то було помилкою залишити тебе на виховання саме тому білому мольфару. Він так боявся темряви в тобі, що не дозволив світлу горіти яскравіше. А щодо прадавніх сил не хвилюйся, вони вже давно поринули в якусь подобу міцного сну, чим менше їм вклоняються тим вони слабші, і їм стало не цікаво втручатися в справи людей. Правда так може бути не завжди… Але зараз ми маємо справу з тими силами, які є на яву.

– Отже, то ви залишили мене біля його дому, в ту ніч?

– Я стільки всього тобі відкрив, а ти далі про своє. – Чугайстер махнув рукою, що могло означати «Ну нехай…» або «Скільки можна?» – Залишив, та швидше над ранок, я ж не хотів, щоб ти замерз чи пішов на їжу хижакам. Твоя мати просила подбати, бо сама вона не зможе. А моє життя надто бурхливе для малюка, тож я обрав людину, яка б зрозуміла хто до неї потрапив і дала собі з тим раду. Та що відбулося, то вже не вернеш. Виріс ти геть не поганим. Тільки я б сказав, трохи невпевненим.

– А від прокляття, теж ви мене захистили? – трохи надоїло вже слухати про мої вади від всіх оточуючих та я цього не показав.

– Та де там, то в тебе від матері. Вона ж могла знімати прокляття – то був її дар після смерті, і ту людину вже б ніяке лихе слово більше не зачепило. То й тобі воно якимось чином передалось, правда бачиш, не без дивних наслідків. Але то поправимо, як будеш готовий, то вернешся в своє тіло. Ти тільки постарайся швидше з тим впоратись, бо ж в тебе є ще справи.

Я бачив, що наша розмова підходить до завершення, але не міг не спробувати.

– Ще хвилиночку, ви ж маєте знати куди потрапляють магічні істоти, якщо їх побороти у нашому світі. Наприклад, Страхопуд.

– А ти про це… Я бачу яку рану на тобі залишив той випадок. Нажаль, я не був свідком вашого маленького подвигу. Я прилетів із вітром, коли відчув твій розпач, але тоді печеру вже завалило і нікого крім тебе там не було. Звичайно, Страхопуд мав би потрапити в Потойбіччя. Але міг і перенести себе з твоєю подругою в інше місце сили. Всяке могло бути, тут я тобі не порадник. Я лише прошу тебе не сумувати за минулим, а постаратися, щоб майбутнє було кращим. В тобі є душа природи і серце людини – скористайся цим на благо і знайдеш свій шлях.

Я не встиг придумати, що на це відповісти чи, що ще запитати, бо Чугайстер поплескав мене по плечі і розлетівся вихором листочків на вітрі.

Навкруги все вкрили сутінки, а переді мною горіла ватра. Я не зауважив ні коли це відбулося, ні хто запалив вогонь. Чи потрібно мені остерігатися когось в цьому місці? Мене охопила дивна пустота, я очікував наповнення, так ніби знання про моїх батьків мали стати латками на душі. А натомість отримав ще більше запитань. Як так сталося, що вони знайшли один одного і не зберегли? Чому мати не віддала мене рідному батькові? І врешті, де вони тепер і чи взагалі живі?

Я сидів у цьому дивному місці, ворушив жаринки палицею і мені, мабуть, вперше відколи я навчився грати не хотілося творити музику. Легко сказати: «Використай свої вміння на благо». Складніше зробити те що маєш, якщо навіть Дух гір не знає, що це.