Розділ 24. Мара

Сонце виблискувало на потоках води, що огинали камені. Я ловила кольорові світлячки, які проникали крізь мої прикриті повіки. На відпочинок потрачено вже надто багато часу, але мене огортала якась безкінечна втома від всього, що відбувалося в житті. Здавалося б, що вдале завершення справи має приносити інші відчуття. Тут постає питання чи було воно таким вже вдалим?

Катерину Зарембу ми знайшли у підвалах замку, вхід у котрі ховався за громіздкою спинкою ліжка хазяйки. Чи могли ми знайти її раніше? Можливо, але ми б точно не змогли вибратися з нею через мури. Тому я не винила себе у неуважності. Дівчина була безсила і дуже бліда, але її добре годували, мабуть, для того щоб брати кров для ванни.

Поговорити з нею не вдалося, бо потрібно було надати допомогу й іншим дівчатам. Їх було ще четверо, всі інші з бідних сімей і пропали так давно, що й не могли назвати лік часу. Вони лише плакали, не вірячи, що все закінчилося, адже багатьох інших забирав, вже замотаними в тканину, кривий слуга відьми. Так виглядає, що то з їхніми духами тоді розмовляв Олекса.

Поки ми з селянами і тими стражниками, котрі бачили, яка почвара, одягнена геть як їхня панна, тікала через мури із замку, пробирались у підвали, змордовані дівчата тулилися в кутку, обнявши одна одну, очікуючи, що то знову йдуть по них.

Я так собі думаю, що басорка не збиралась вбивати своїх постачальників крові, але дехто просто не витримував вражого поводження. Або те, що результатів не було, або те, як вони повільно проявлялися, змусило відьму шукати додаткові джерела сили. Так вона почала досліджувати шляхетні роди, щоб брати їхню кров і вимагати молоко матерів. Про її пошуки не важко було здогадатися з паперів розкиданих під картами. Але, то вельми складна справа знайти походження людини за тими записами. Вони були старі і зовсім не точні, лише древні і багаті роди вели записи свого сімейного древа. Тому швидше за все відьмі прийшлось покладатися на чуття та відчуття від прийомів кров’яних ванн. Сила людини – вона така – завжди можна відчути, якщо знати, що шукати. Недарма басорка оселилася у одному з місць де жив нащадок лелетів і не дивно, що на місці наповненому прадавнім знанням колись будували замок. Навіть ті хто не є знаючим, іноді, може відчути де саме життя б’є ключем.

Я відволіклась від роздумів потираючи свої замерзлі ноги, крижана вода гірських рік чудово знімає втому, головне не переборщити. Оглянула свою поранену ногу і оцінила, що припухлість таки зійшла, хоча синець ще той. Моя необачність призвела до того, що я зачепилася за якесь коріння, якого було хоч відбавляй у лісі через який ми гналися за басоркою. Можна було б звинуватити в тому Олексу, бо я відволіклась на його перетворення у вовка і не зауважила куди стрибаю. Та я цілком впевнена, що ми б інакше не наздогнали те створіння. Досі мене дивує, чому хтось у вигляді скелета обтягненого шкірою бігає швидше ніж молоді та дужі. Я розумію, що справа у магії, але все одно дивуюсь.

Як би мені не хотілося думати інакше, але наш кобзар був правий і у його здогадках про відьму-двоєдушницю. Його мольфа таки виявилась сильним амулетом і вигнала потвору з панянки. А я до останнього не вірила, і вже проклинала себе, коли вирішила спробувати його спосіб, а не стрілу в лоба. Цікаво, куди полинула та зла душа після втрати тіла, я б воліла знати, чи не повернеться вона нам мстити?

Поки отак сиділа і роздумувала над подіями останніх днів, ззаду хтось підійшов. Може, я й не остерігалася небезпеки при світлі дня та все одно обернулась, встаючи на рівні ноги. Тільки захисної стійки не прийняла, чомусь вирішила, що це Данило і не хотіла його веселити своєю поведінкою.

Кого я не чекала так це Олексу, а переді мною стояв саме він. Одягнений тільки в штани, із спутаним зі сну волоссям і разюче зеленим очима. Вони так мерехтіли як свіже листя, щойно по дощі. Я згадала про ті довгі подряпини, якими помітила його басорка і перевела погляд на тіло. Сліди залишились, але не такі глибокі і свіжі як вчора, коли він був в образі вовка. І все одно мене здивував не стільки його вигляд, як поведінка. Тому я відірвалась від розглядання м’язів на засмаглому торсі і червоних полос, що тяглись обіч ребер, і знову зосередилась на обличчі. Він стояв і розглядав мене у відповідь, але, наче вперше побачив. Була в його рухах якась дикість і зовсім не було тієї надмірної стриманості, яка вічними оковами покривала кожен його вчинок.

Олекса схилив голову на бік поглянувши на мене ще раз, а тоді розвернувся й побіг з легкістю перестрибуючи річище по мокрих і слизьких камінцях. Виглядало заворожуюче, раніше я б сказала, що він досить легко бігає і загалом рухається, як на такого високого хлопця. Але зараз це більше нагадувало плавність рухів високої трави на вітрі. І ще згадався плющ, що обвиває дерева, аж таке враження тепер справляв новий Олекса.

Я скинула з себе те марево. Глянула на свої черевики і поклала їх на землю. Якщо я запихатиму вологі ноги у взуття, то точно не наздожену його. Мене охопило відразу кілька почуттів: цікавість, що з ним відбувається; тривога, якщо він потрапить комусь на очі, особливо ввечері, все може погано закінчитись і я ще не знала для кого.

Селяни такі дружелюбні попервах, тепер виражали відверту неприязнь. Позбувшись злої відьми, а заодно і хазяйки замку, вони відчули трохи влади у своїх руках. Або їм спала полуда з очей і вони перестали бути заляканим стадом, без магії і тут не обійшлось. Схоже, це відчуття їх п’янило такою мірою, що вони вирішили витурити чимскоріш і нас. Я — то ще зрозуміло, мене часто приймають за відьму, найсмішніше, що першим їх насторожує моє носіння штанів і лук, а вже далі вони й не встигають розібратися, бо я не люблю близьких знайомств з обмеженими особами. Але я не очікувала, що хтось остерігатиметься Олекси. Не знаю, може, те що вони побачили як він справився з стадом наляканих корів, могло насторожити забобонних селян. Коли, якісь магічні дії потрібні, щоб побороти більше зло, то «давайте, робіть, що потрібно». Але тільки-но небезпека мине: «цур-тобі-пек» все незрозуміле. То все від лихого і треба його позбутися. Ні, Олексу точно треба наздогнати, щоб чого не трапилось.

Стежити за ним було не легко, він наче відчував дерева і оминав їх без будь-якого напруження, тож я старалась не відволікатись. Але думки самі лізли в голову в спробі пояснити, що це коїться. Після того як мольфа вигнала злу душу з панни, вовк-Олекса відключився і не приходив до тями два дні. Я розповіла цілительці про прокляття, яке викрикнула басорка в останні секунди. Ми всі подумали, що він так і залишиться вовком. Та через два дні, коли рани від кігтів відьми почали заживати він перекинувся у людину.

Данило, який до того, напевно, лише здогадувався про вміння Олекси, весь час не відходив від нього, хоча очі його були сповнені переляку. Навіть зголосився вдягти штани на товариша і допоміг відмити залишки присохлої крові. Він став поводитися дещо інакше, як до тепер, можливо, підтвердив для себе, що колись йому то не примарилося і заспокоївся. А можливо, був здивований, що його давній товариш може приховувати, аж таке. Якби то не було, але він став тихішим як зазвичай. Зараз, до речі, знову була його черга пильнувати Олексу, який періодично марив крізь сон і зовсім не приходив до тями.

Якби дивно мені не було, але я відчувала відповідальність за нього, адже саме я притягла його в ці краї. Тому не могла залишити все як є.

Спершу ми повільно підіймались вгору, оминаючи поодинокі хатинки пастухів, де ті роблять бринзу та інший сир. Чим далі проходили тим безлюднішими ставали простори, що загалом було мені на руку. Наша маленька процесія могла б привернути увагу зацікавлених осіб. Всі думки про відповідальність вивітрилися, коли я зосередилася на дорозі по якій прийшлося слідувати за Олексою. Він кількома дужими стрибками перетнув залишки відкритої ділянки і заховався під деревами. Я ступала за ним значно обережніше, щоб не нашкодити пораненій нозі. Обережність тут не була зайва, замість стежини із землі виступали великі камені. Вони лежали так, наче висипалися з дірки у велетенському мішку. Тобто — аби як, світло проникало сюди між дерев і я була вдячна небесам за те, що немає дощу. Крім того раділа, що залишила черевики, босоніж легше утримувати рівновагу, але за диким Олексою встигнути було важко. Єдине, що заспокоювало, то це те, що шлях прямував лише в одному напрямку. З ліва був високий підйом порослий мохом і деревами, а з права такий же різкий обрив. Якби мені не потрібно було бігти за здичавілим напів-нявкуном я б назвала це місце казковим.

Коли я вже мріяла виламати добрячу палку для опори, врешті, з’явився просвіт між деревами, і я почула шум води. Тож додала швидкості ході, щоб не проґавити Олексу.

Дарма хвилювалась, за лісом відкрився шлях по хребту, який петляв і ховався між пагорбами. Куди лише сягав зір були гори. Ті що ближче вкривав м’який зелений ліжник з трави, все далі і далі вони синіли та манили за собою. Схили тих пагорбів, що я могла розгледіти поросли травою та кущами афени чи то по іншому чорниці. Зараз вони були з одинокими сухими ягідками, сезон збору вже завершився. Я попрямувала стежиною втоптаною пастухами та збирачами, орієнтуючись на шум води. І не прогадала.

Не знаю, що творилося в голові Олекси, але він стояв в чому був під потоками невеличкого водоспаду. Добре, що обернувся обличчям до гори, мені ж залишилося споглядати широку спину по якій стікала вода. Хлопець закидав голову в гору і тріпав волоссям наче собака після зливи. Йому явно подобалося відчуття від струменів прохолоди і зовсім не хвилювало, що відбувається навкруги.

Я завмерла пригнувшись до землі, менш за все мені хотілося його сполохати. Нога вже розболілась не на жарт, але я старалась цього не помічати. Натомість я перебирала подумки варіанти, які могли пояснити, що трапилося. Можливо, від прокляття він втратив пам'ять, або просто надто довго був у личині вовка і ще не оговтався. Як зарадити ні тому ні іншому я не мала помислів. Баба Юстина теж не надто допомогла, вона казала, що треба зачекати поки хлопець отямиться. Ну от він на ногах, але точно не при тямі, а цілителька пішла на щоденний огляд до врятованих дівчат.

Панні Зарембі, поспішили викликати якогось вченого мужа, що бував у краях де й не говорять нашою мовою. Селяни шляхтичу годились в поміч поки він не знав, що й діяти. А вже як донечка знайшлась, то поминай як звали. Обіцяної плати не було, вся його добродійність виразилась в тому, що він взяв під опіку замок і всіх хто там працював.

Якби мене не злила поведінка пана, я не хотіла зайвий раз привертати увагу до наших осіб. Хай вже краще думає, що то сільська громада взяла все в свої руки у скрутні часи. Мені ж вистарчить і здобутого не зовсім чесним шляхом: кілька старих карт і трохи дорогоцінностей з приліжкової тумбочки поган-панни, мала плата за ту небезпеку, якій ми себе піддали.

Думки про невдячність багатіїв відволікали від дійства, яке влаштував Олекса під водоспадом. Добре, він хоч не здогадався зовсім роздягтися, схоже його не хвилював одяг, лише якісь внутрішні відчуття.

Врешті, Олекса вийшов з під потоків води і став під променями сонця витискати вологу з волосся. Я завмерла і зрозуміла, що можу лише стежити за ним, але аж ніяк не вийде його схопити. Я ж не мала наміру завдати шкоди, а сонне зілля залишилось в хаті ще з часів коли було потрібне Василю. Самотужки я не справлюсь із здичавілим Олексою, раніше, можливо, але тепер, схоже, що його не стримуватимуть внутрішні настанови.

Я чула багато переказів про те, як можна захистити себе від небажаного впливу мавки. Найчастіше, то стосувалося зустрічі з красивою дівчиною в лісовій гущі, котра чи то співатиме заманливу пісню чи то плакатиметься про гірку долю. Відволікти таку красуню можна подарунком, а саме гребінцем, щоб вона розчісувала свої коси. Про нявкунів відомостей майже не було чи то хлопці менше схильні до туги через кохання, чи просто люди звикли розповідати про дівчат – хитрих підлесниць. Так чи так, а я сумнівалась, що Олексу вдасться заманити гребінцем. Він крім того не був мертвою душею і не намагався мене заманити на погибель.

Поки я блукала власними роздумами, хлопець прислухався і оглянувся за якимось чуттям зрозумілим лише йому. Ще однієї пробіжки я не витримаю, можливо, якщо я заговорю до нього він отямиться. Я піднялася і пішла до нього ступаючи доволі шумно, щоб не застати хлопця зненацька. Мені вдалося, він точно почув мої кроки, а тому нашорошено оглянувся вже у мій бік. І знову цей погляд ніби ми не знайомі. Я легко торкнулася плеча, що вже встигло висохнути на сонці. Шкіра була дуже теплою, але на гарячку не схоже.

– Олексо, я Мара, пам’ятаєш.

Замість відповіді він відвернувся і рушив у напрямку де щось помітив. А я здійснила помилку, схопивши його за зап’ястя. В друге до мене вже розвернулося обличчя сповнене непокори з диким вогнем в очах. Він шарпнув мене з такою силою, що я не втримавшись на зболілій нозі налетіла на нього. Друга моя рука проїхалась по його мокрому тілу і ми застигли на мить вдивляючись один одному в очі. От, він знову шарпонув вириваючись від мене. Не знаю навіщо, може, тому що не звикла здаватись, але я викрутилась, досі чіпляючись за його руку і зробила підсічку ногою, так що моя хвора озвалась тупим болем. Він приземлився на траву з вигуком більше схожим на рик, ніж на слово. На секунду я вирішила, що перемогла, осідлавши його зверху і втримуючи руки. Ще мить, його очі знову спалахнули, я знала, що це не веде до добра, але не встигла зібратись. Він рвонув усім тілом і опинився зверху мене. Тепер загарчала вже я, ця вся ситуація не мала ніякого змісту.

– Олексо! Отямся! – кожну букву я старалась закарбувати в його голові.

Лише дикий погляд, і він так і тримаючи мої руки разом потягнув носом повітря. Ну все, схоже, свідомість залишилась від тварини. Я не маю наміру здаватися на волю цього створіння, тому я притихла вирішуючи як краще вирватись і його безпека вже не мала для мене такого значення як раніше.

Мимоволі я таки простежила за його поглядом, аж ось крізь зарості жерепу пробиралося створіння, почувся здивований писк і знайомий мені звук Пензлика. Отже, весь цей час хлопець всього лиш шукав хуха. Я відчула і розчарування і полегшення водночас.

З-під куща показався ще один чорненький носик, а за ним і все тільце покрите темно-зеленою шерстю в колір кущам, навіть самі шерстинки злиплись у формі схожій з гілочками жерепа і коричневі лапки, як кора гірської сосни.

Олекса потягнувся підняти цього незнайомого хуха та тут стривожений Пензлик рвонув вперед і добряче стукнув кобзаря в груди, сам при тому збільшившись в розмірах до великого півня чи малого індика. Хлопець не очікував і сів обіч мене на землю з гучним «Ох». Добре, що він хоч забув про наше протистояння і більше не намагався втримати мене.

Невже? Врешті обличчя Олекси набуло більш осмисленого виразу, притаманного тому кого я й покликала в подорож на допомогу. Хух так і сидів на грудях хлопця, настовбурчивши свої шерстинки, і навіть не намагався маскуватися, він зараз теж був зелений як і кущі. Інший лісовий дух сховався в заростях, його добряче налякала реакція Пензлика.

Олекса виглядав як людина, яку облили холодною водою після бурхливої ночі в таверні. Він обережно поклав руку на спинку хуха і хрипло мовив:

– Друже, я радий тебе бачити. – здивовано оглянувся і спитав: – То чому ми тут?

Пензлик ще раз уважно придивився до Олекси, глянув на мене, і набував свого звичного вигляду милого створіннячка. Навіть злегка потерся до руки і щось навперебій запищав до хлопця, я як і завжди нічого не зрозуміла. Але не поспішала привертати увагу.

Олекса-звичайний уважно слухав свого друга, але в голос сказав лише:

– Знаєш, що я зрозумів щойно? Ти ж не жив у тому дереві під яким я тебе знайшов. Ти народився з кульової блискавки, яка в те дерево влучила, правда?

Я ніколи не бачила як Пензлик усміхається, а схоже, зараз він це й робив, ніяк інакше я не могла пояснити той радісний оскал, що показав гостренькі зуби. Він кивав головою і стрибнув в кущі, щоб повернутися з своєю подругою. Звідки я зрозуміла, що це його панна серця? Та просто коли знаєш, то знаєш, так захищати можна лише когось близького.

Пензлик і далі щось пояснював, а ми так і сиділи на траві витріщаючись на хухів.

Коли Олекса, зрозумів, що я теж тут, то й не думав вибачатися, а лише спитав:

– Може, хоч ти мені поясниш як я тут опинився?

Схоже він таки оговтався, тож я звелась на ноги і відповіла:

– Звичайно, але давайте всі повернемося в дім, якщо ви не маєте важливіших справ? І там за чашкою чаю з медом все обговоримо. – Я відчувала, що звертаюсь до них як до вередливих дітей, але нічого не могла з собою вдіяти. І ще я навмисне згадала про мед, бо давно зауважила велику любов Пензлика до нього.

Незнайомий лісовий дух сховався за Пензликом, але всі троє, напевно, погодилися на мою пропозицію. Ми пішли не поспішаючи, а Олекса навіть поцікавився станом моєї ноги. Важко було не зважати на те як я накульгую, я не стала нагадувати, що ще кілька хвилин тому він був ладен ту ногу мені відірвати. Все, схоже, йшло на лад. Мені вже не треба наздоганяти здичавілого хлопця і можна буде нарешті покинути це селище. Не хотілося випробовувати терпіння місцевих. Тож ми попрямували до хатини обмінюючись простими запитаннями про стан здоров’я один одного.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Катерина Колесник
24.11.2022 12:22
До частини "Розділ 24. Мара"
Спойлер!
Спойлер!Спойлер!Ой який розділ! У Пензлика з'явилась подружка, Олекса прийшов до тями... А той момент, коли вони були так близько, я навіть затамувала подих, бо подумала, що поцілуються!)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Злата Соловей
    25.09.2022 12:34
    До частини "Розділ 24. Мара"
    В цій главі я навіть переживала за Мару, бо Олекса був якимсь неадекватним. Все ж таки він чоловік та фізично сильніший за неї... А потім подумалося, що в цій главі може статися якась гаряча сцена)) Особливо коли Олекса на Марі лежав))ʼ А робота у місцевих "відьмаків" важка, ще й платити потім відмовляються( Отак і спасай сільських панянок з полона відьом(
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Надія Мак
    25.09.2022 12:41
    До частини "Розділ 24. Мара"
    Спойлер!
    Так, виявилось, що не так легко після прокляття оговтатись )) Ой, так платити не хочуть, все ж так неоднозначно було, ото доведи, що то ти відповідальний за успіх ( Точно, майже "відьмак" )))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Діана Вінтер
    18.09.2022 22:19
    До частини "Розділ 24. Мара"
    Спойлер!
    Усе ж таки хухи безподобні 🥰 хотіла б я собі такого товариша. Олекса спершу трохи налякав, добре, що отямився.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Надія Мак
    19.09.2022 00:18
    До частини "Розділ 24. Мара"
    О, скучила за вашими коментарями. Надіюсь вам вже краще. А хухи, так, полонили моє серце, я б вигадувала і вигадувала їхні види :)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Діана Вінтер
    19.09.2022 14:05
    Трохи краще, дякую! Вчора так за читанням і заснула, сьогодні ще повернуся увечорі) А далі буде більше про хухів?
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше