Син мавки Ч.1

Тепло від печі обіймало кожен куточок, скрізь висів наш з Олексою одяг і заступав мені огляд.

Я встигла помітити як Хух застрибнув у найдальший край лежанки і зробився невидимим. Це створіннячко не хотіло показуватися гостям, але схоже нічого проти них не мало.

Дивно влітку так тулитися біля печі та після вогкості склепу, яка пробирає до кісток, не лише в розумінні холоду, а й в якомусь містичному сенсі, мені хотілося загорнутись у все тепло світу. Тому я насолоджувалась ароматом чаю і жаром від чашки з відчайдушною потребою. І мене зовсім не хвилювало наскільки беззахисною я зараз здаюсь. Ну добре, можливо трохи хвилювало, бо я не довіряла незнайомцям яких Олекса приволік у дім.

Мала б звикнути, що він кидається на допомогу всім і вся. Та ця його необачна поведінка дратувала мене все більше. Добре, що ті чоловіки були втомленими і дезорієнтованими, а той що не мав рани не метнув топірець раніше ніж упізнав Олексу.

Зараз вони обоє розмістилися у домі баби Юстини, куди і прямували судячи з усього. Ми ж лише вчасно постали на їхньому шляху. Вони б її не застали, цілителька затрималася у селищі. Схоже пологи таки виявилися важкими як і боялися родичі породіллі.

Олекса не спішив пояснювати мені звідки знається з тими опришками, а вони ними і були, без сумніву. Сама я ставились до їхньої братії з осторогою, точно як інші до мене. Хтось вважає цих розбійників борцями за волю і право бідного народу. А хтось бандитами з широкої дороги. Я ж вважала, що серед них як і серед людей загалом, є ті в яких є честь і принципи і ті кому довіряти не можна. До котрих належать ці двоє новоприбулих, потрібно було вияснити. Та мене дуже здивувало, що наш пан «правильність і розсудливість» взагалі знайомий з ними.

Олекса метушився біля печі як справжній ґазда, він знову одягнув свою святкову вишиту сорочку, бо іншої на зміну не мав. Волосся, що висохло після зливи як собі хотіло, зараз спадало пасмами на очі. Трав'яний напій булькотів у каструлі, а хлопець його помішував, при тому постійного гріючи руки над теплом з печі, значить, не я одна так промерзла цієї ночі. Думаю, що той холод який нас тримає більше пов'язаний із спітканням бісівської породи, аніж з проливним дощем.

З усього, що я побачила від коли ми потрапили в хатину, висновок один – не лише ми сьогодні натрапили на нечисту силу. Рану в другого опришка ми промили і кров зупинили та до тями він не прийшов. Швидше всього тому, що втратив більше крові ніж міг винести. Я мала сумніви чи виживе чоловік взагалі.

Чому останнім часом всі поранення мають бути якісь незвичні — ні щоб ножем, стрілою та будь якою зброєю? Так ні, обов’язково, треба розірвати все тіло біля ключиці зубами. Добре хоч до шиї та почвара не добралася, а то не було б, взагалі кого рятувати.

Олекса і Данило, а так звали непораненого опришка, вже перешіптувалися в кутку. Цікаво, що ж то кобзарик знову приховує? Так виглядає, що не лише в мене є минуле, про яке я не хочу розповідати.

– Гм, гм. – прокашлялася я. От не збираюсь я полегшувати Олексі життя, якщо їм є що сказати, то можуть сказати і мені. – Може, ви розповісте як він отримав таку рану? А потім повідаєте звідки ви знаєте один одного?

– Я вдячний вам за допомогу, але й тебе я не знаю, також. Тож чи не варто нам обом спершу подбати про хворого, а тоді ділитися спогадами?

Тут включився Олекса і здивував мене тим, що прийняв мою сторону:

– Пораненому ми допомогли чим змогли, залишилось чекати поки він отямиться. А щодо запитань Мари, то нам справді потрібно дізнатися, що з вами трапилося. Можливо, станемо в нагоді один одному.

– Ох, я навіть, не знаю з чого почати? – промовив Данило.

– Може, спочатку? – натякнула я.

– Що ж давайте розбиратися. Цей от бідолаха, що лежить не притомний, з’явився в наших рядах відносно недавно. Мовляв, вони з дружиною чекають первістка. Грошей бракує, роботу знайти важко. От він і приблудив до нас із відчаю.

– Добре. Так, а чого ви сюди потрапили?

– Ти ж просила з початку, я й розказую. Твоя подруга завжди така нетерпелива?

– Я йому не подруга,– цю фразу ми з Олексою сказали одночасно.

– Ну-ну. – засміявся Данило, він явно був з тих людей, які завжди сватають своїх свобідних друзів до всіх осіб жіночої статі.

– То ти продовжиш?

– А ти не будеш перебивати, це не ввічливо,– знову засміявся він. Коли це він встиг з глибокої стурбованості за товариша перейти на залицяння. Я кивнула головою в знак покори, лиш би він продовжив розказувати.

– Так от, до нас дійшли чутки, що в замку кояться не добрі речі, а ненаглядна Василя – то він, до речі, так зветься, якраз там влаштувалась на роботу перед його від’їздом. От він як доблесний лицар кинувся на допомогу коханій, зразу ж як наш ватажок подався з братцями в розвідку подальше.

– А що вас залишив? – то вже Олекса спитав.

– Хтось же має й тут за справами стежити й табір пильнувати. То що продовжувати? – Ми з Олексою одночасно кивнули. Ах, просто таки злагоджена команда.

– Хоча ні стривай! – То Олекса вигукнув, обличчя його освітилося ніби він загадку розгадав. – Чи це часом не чоловік тієї жінки, що нас на базарі розшукала? То ж не може бути стільки збігів одночасно? – звертався він до мене, коли це говорив.

Тут вже Данило звів брови догори.

– Ви про що?

– Та потім розкажу, вона ж нам імені не назвала, як то перевірити? Ти продовжуй я не перебиватиму,– уточнив Олекса.

– Справа мала бути простою, пробратись в замок і забрати дружину і дитину, а заодно прихопити й трохи добра тої панянки.

– І що пішло не так? – Ну не можу я себе стримати. Данило точно втрачав терпець з нашими запитаннями. Так звучало по його мові, що звіти він складає часто. Та він не звик, щоб його так часто відволікали. Він точно вважав себе «парубком хоч куди козак». Світловолосий, смаглявий з молодим привабливим обличчям. З густими вусами, які йому на диво пасували. Зморшки біля очей, означали, що він або постійно сміється або життя в нього не таке вже й просте і проорало борозни на обличчі. І те і те твердження могло бути правдою, люди ж часто ховають незгоди за усміхненим обличчям.

– На чому я зупинився? А точно проста справа. Так от, коли ми сиділи у засідці очікуючи момент, щоб пробратися за мури, як брама розчинилася, ми сподівалися, що звідти їде якась бричка. Аж ні, вийшла одна лише жінка в каптурі, що закриває обличчя. Ну і ми теє, як сказати? – На цих словах Данило запнувся і почервонів. У Олекси напружилася спина і він чомусь стис руки в кулаки. Та спитав лише:

– Що теє?

– Ох, та соромно сказати, ми схотіли налякати її. Якщо то прислуга, то так охочіше вивідає нам всі їхні внутрішні справи. А якщо господиня, то можна й дорогоцінності прибрати до рук, на благо, звичайно.

– То ви напали на одиноку жінку, правильно? – уточнив Олекса і в його очах застрибали вже знайомі мені злі іскорки.

– Е ні, ти погодь зі своїми звинуваченнями, я пам’ятаю, якої ти думки про наше ремесло і все ж колись не гребував зватися нашим товаришем. – З відчутною образою в голосі відповів Данило. – Я не знаю за що мені більше незручно – за наш намір чи за те як ми опростоволосились.

– Може ви з своїми почуттями розберетеся потім, а зараз давай вже до суті. – Ніколи я не була терпеливою і визнаю це. З кожною втраченою нами годиною, шанси врятувати хоч когось зменшуються.

– Гаразд, я ж хочу пояснити найкраще як умію? Ми дочекались поки вона відійде достатньо далеко, щоб варта не почула криків. Тільки от крики були не її, а наші. Як то описати, щоб ви зрозуміли? Коли жертва нападає на хижака, кого жаліти? Вона, напевно, почула що за нею стежать. Бо тільки-но, Василь підкрався їй рота затулити, вона обернулася просто блискавично і кинулась на нього. Я й розгледіти не встиг її добре, одне точно – ми очікували зустріти панянку хоча б середніх літ і не бідну, бо з близька вже стало видно розшитий золотистими нитками плащ. Обличчя її було не молоде, а якесь як всохле і очі палали червоним блиском, така бабуся би мала ледве ноги волокти. Ті очі, то перше, що наводило на думку про лиху силу, вони так горіли, наче у кота, коли на нього посвітити. Плавність і грація її рухів у стрибку теж більше нагадувала котячих ніж стару жіночку. Не знаю, що то за відьма така була. Бо я ще такого на своєму віку не зустрічав. – Після цих слів Данило тричі плюнув через ліве плече. Мене трохи розвеселив цей жест, бо як такої магічної сили він немає, але люди часто використовують його проти злої сили. А загалом мало веселого в тому було, ми схоже натрапили на якийсь осередок нечисті. Як лише тепер розчистити те кодло з найменшою кров’ю з боку невинних людей? Опришок трохи оговтався від спогаду і продовжив:

– Як вона впилася зубами у Василя, то кров бризнула аж на мене. Я від того наче прийшов до тями і вдарив ту почвару тупим краєм топірця, вона заверещала і відскочила. Василь повалився на бік затискаючи рану, а я став у захисну стійку готовий на все. Не знаю чому, але та потолоч кинулася в темряву й пропала, мов і не було.

– Покажи-но свій топірець. – Данило на секунду задумався, але дав мені його руків’ям вперед, вже й від крові його очистив, от молодець. – Так от, в тебе тут різьблені хрести, вони то виглядають як окраса, але роль свою виконали. Ти коли вдарив її, то вона швидше від знаків заверещала ніж від удару. А чому ти зразу голову не зрубав? – здається, такого питання він не очікував, бо одразу посерйознішав.

– Я й сам про це думав, не знаю, може того, що то була жінка і я не збирався битися з нею… Що тут гадати, сталося так як сталося.

Двері розчинилися з легким скрипом і ввійшла баба Юстина. Вона не виглядала надміру здивованою зустрівши таку різноманітну компанію. Можливо, в її віці вже ніщо особливо не дивує.

– А що це ви молодь, святкуєте тут?

– Як би ж то, бабцю, та ж Олекса нічого міцнішого за чай не дає. Та й причини не знайдеться, ми тут з бідою до вас завітали. – Схоже, що з Данилом вони були знайомі, раз він починає розмову з жартів.

– А бачу, бачу. Йой, та тож Василько – чоловік Галі Конопельки. Що то вже ся стрясло? Де ти його спіткав в лиху годину?

– Звідки ви всіх знаєте? – спитала я.

– Ой, дитинко, та я половину села ще при народженні зустрічала. Тільки же багато пороз’їжджалося… А Василь, бачу так і не знайшов кращої долі як тута. Кажіть, що то ся з ним стрясло?

Ми почали відповідати хором як малі діти. Дивно, що вона нас не спинила, та як дійшло до відьми — слово надали Данилові. А баба Юстина за той час оглядала непритомного і оцінювала наші дії.

– Так то треба, щоби кров в нього скоріше відновлювалася. Йому би сирої печінки, та де, він їсти не буде зараз. Що то ти йому готуєш, ага настойка горця перцевого, кропива, деревій і грицики. Добре, добре. То головне не переборщити. Ти то все в мене знайшов? Розібрався молодець. – Цілителька походжала і говорила швидше до себе як до нас. – Хай поспить, а там і видно буде, ви лише рану тримайте в чистоті. То й ви лягайте відпочити, один хтось хай пильнує. Чого то всім вночі товктися. Лягайте, хто де бачить, я ще ліжники принесу. А вже зрання поїмо і вирішимо як з тим боротися та що далі чинити. Діло тут не добре, треба розібратись з ким маємо справу, перш ніж нападати.

Як не дивно з її словами ніхто не сперечався, чи то з поваги до її віку чи просто всі втомилися. Олексі першому випало пильнувати. Всі інші примостились хто на лавці, хто на підлозі. Баба Юстина залізла на своє місце біля печі, бідкаючись, що ми такої жари в хаті наробили.

Прийшлось прочинити вікна, знадвору донеслись радісні співи пташок. Їхнє щебетання означало близький схід сонця, не так і багато часу на сон та роздуми. Я з усіх сил намагалась викинути з голови образи цієї ночі та найбільше мене хвилювало чи посіяв демон зерно недовіри в Олексі. А якщо й так, то яке це має значення для мене? Як би він мене не дратував, а вести справи з ним було якось по новому захопливо. Признатись мені в цьому незручно навіть самій собі, можливо, я просто втомилась від самотності. Яке для мене значення має слово «дружба»? Дуже давно я знала відповідь на це запитання. Тепер же не було людей, які стануть мені надійним тилом, були лише партнери по роботі, з якими ми пересікались на певний час. Баба Юстина, швидше наставниця ніж друг, їй я про себе не можу розповісти всього. А кому можу? Він постійно задає запитання, я бачу скільки разів Олекса себе стримував, щоб не бовкнути зайвого. Інколи так хочеться викласти все як є і будь що буде, та чи не втече він як тільки запахне смаленим?

Я мало не окликнула сама себе лиш би викинути з голови такі думки, наодинці воно завжди надійніше – я себе не зраджу і не підведу. І все ж ми прийшли сюди, щоб розгадати загадку, а натомість заплутується все більше. Пора завершувати справу і розходитись по домівках.