1.
Віра:
Мене звати Віра. Я звичайна молода жінка, якій далеко «за…». Приїхала в Японію підкоряти письменницькі простори. Можливо, прозвучить, як якась дурня, але такі в нас реалії — хто не «своя людина», того й не бачать. Ніде правди діти — люблять у моїй рідній країні не помічати талановитих людей. Як і люблять, опісля, бити себе в груди, мовляв: дивіться, це ж українці. Сопіли б краще мовчки, бо інші країни роблять те, що вам не під силу, — визнають.
Ясно, що з розпростертими обіймами ніхто на мене в Японії не чекав. Але це мене не зупинило. Знала, куди й за чим їду, і на «легко» не розраховувала, як тільки визріло рішення змінити країну.
Оселилася не в готелі, а в шер-хаусі. Комусь би, може, й муляли сусіди — мені ж це було тільки в плюс. Лише надіялася, щоб хтось із них виявився місцевим — шанс «підтягнути» мову. Тож невеличкому сюрпризу у вигляді трьох молодих студентів-красенів я таки зраділа. Усі троє були японцями.
Зате з'явилося відчуття, наче не в чужу країну приїхала, а стала багатодітною матір'ю. На мою появу хлопці відреагували спокійно, навіть якщо це їх розчарувало. Краєм вуха почула їхню розмову, де обговорювалося, як мене називатимуть між собою: «тітонька» чи «старша сестра».
Коли їхнє обережне ставлення, як до старшої, стало кісткою в горлі, я замовила доставкою три відра звичайнісіньких раків і затарилася в магазині пивом. Отже, коли хлопці ввечері посходилися додому, на них чекала «поляна», накрита з чисто українською душею.
— Це що — омари?.. Дрібнуваті якісь.
Хіроші обережно потикав пальцем у червоний панцир. Хлопець був схожий на айдола — навіть його розтягнута футболка мала вигляд дизайнерської речі.
— Ага, омари. Тільки прісноводні. «Раками» називаються, — я почала відкривати пляшки з пивом.
— І як їх їсти? — з недовірою в голосі запитав Котаро.
— Береш руцями. Ламаєш, — взяла одного рака, щоб показати на прикладі, — дістаєш м'ясо і їси, запиваючи пивасиком. Ну? Чого стоїте, мов засватані? — і, зробивши жест рукою: — Прошу.
Хлопці повсідалися й спочатку недовірливо почали пробувати. Врешті Рюічі зробив висновок:
— Їсти можна.
Він навіть пляшку пива тримав так, наче келих вишуканого напою.
Спільний час промайнув швидко й весело. Я стала для них «своєю в дошку», й при звертанні хлопці опустили деякі формальності. У межах пристойності, звісно.
Як виявилося під час нашої спільної п'янки, мені неймовірно пощастило. Рюічі — невисокого зросту, повновидий хлопчина, в недалекому майбутньому мав стати викладачем японської мови. Хіроші — худий і високий, як жердина, мав викладати японську літературу. Не важко здогадатися, що про таке комбо я навіть не мріяла.
Вони погодилися допомагати з перекладами моїх творів, якщо стану для них майже домогосподаркою: готуватиму й прибиратиму. Прати їхні лахи відмовилася навідріз. А так — погодилася. У грошовому еквіваленті їхні послуги коштуватимуть набагато дорожче.
Третій хлопчина, Котаро, — музикант. Уміє грати на декількох музичних інструментах, але його пристрастю є гітара. Залежно від настрою змінюється і його образ — наче він давно грає в якомусь відомому гурті.
З його легкої подачі відкрила для себе візуал-кей. Рок любила завжди, а ще подобаються мені змішані стилі й жанри. Не важко здогадатися, що я «підсіла». І на музику, і на саму атмосферу.
Маючи такий надійний тил, залишалося тільки творити й витворяти. Творила: вчила нові слова й вирази, які дізнавалася від майбутніх вчителів, займалася хатніми справами. Хлопці роз'їхалися по домівках на канікули — тож витворяти я почала без них.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!