2.
Віра:
Невблаганно наблизилася дата, яку не люблю з дитинства — мій день народження. У далекі часи цей день наче відкривав портал у демонічний світ. Може б астрологи й знайшли йому якесь пояснення — тільки вірила фактам, які були проти мене.
Мого собачку Букета, в мій день народження, збила машина. Кіт Мурчик, наївшись травлених мишей, здох у мій день народження. Папужка Кєша, який полюбляв моркву, пірнув за нею в каструлю з киплячим супом — у цей день. І навіть для мого хом'ячка Хаврошки Кістлява вибрала саме його. Наче в календарі іншого в неї не було.
Стала уникати святкувань, але ніколи цього дня не залишалася сама. Треба знайти собі компанію. Окрім хлопців, фактично, нікого тут не знаю. Прийшла пора познайомитися.
Не питайте як — усе одно не скажу, через кордони провезла три літри самогону, настояного на горіхах. Головний інгредієнт для нових знайомств. Додала до нього дрібні штрихи: добрячий полумисок вареників із капустою і смажені пиріжки з різними рисовими начинками. Це ж не просто закуски — це делікатеси дипломатії. А вареник — найкращий перекладач між народами. Уся «запорука єднання двох культур» була розкладена по судочках і відправилася в заплічник.
З одягом не морочилася — джинси й футболка. Ноги — в кросівки, і пішла Вірка шукати місце, звідки мене не випруть.
Це виявилося складним завданням, бо в декількох закладах мені відмовили. Тільки ж ніхто не казав, що це завдання — нездійсненне.
Занесло мене вечірнім вітром у масл-бар. Назви не знаю. Не досить добре читаю складні ієрогліфи. Вони мають свої тонкощі в прочитанні, як кирилицю, — за пару днів не осилити.
Народу в масл-барі було небагато. Тіснувате на вигляд приміщення, з купою табуретів біля стійки-столу. У стелю вмонтована витяжка. Дим від цигарок не висів такою хмарою, у якій хоч сокиру вішай, хоча й відчувався. Запах алкоголю і солодких сиропів змусив пригадувати, коли востаннє була в подібному місці.
За стійкою — троє атлетичних молодиків з яскравим макіяжем на обличчях. Двоє вбрані в жіночі сукні, а третій — ніби проходив повз і вирішив зайти.
Привіталася:
— Добрий вечір!
Відповіли всі присутні. Ніхто, як у нас, покерфейс не зробив, бо незнайомі. Звернулася до хлопців за стійкою, скинувши заплічник на вільний табурет:
— Не хочу святкувати на самоті свій день народження. Дозволите зробити це тут? Хто замовить у вас два напої — третій отримає безкоштовно, від мене.
Двоє молодиків перевели погляди на третього. Або власник, або його родич. Той кивнув:
— Добре, залишайтеся. Тільки буде краще, коли ваше частування подаватиме хтось із нас.
Я посміхнулася, видихнувши з полегшенням:
— Без питань, звісно краще. Не робити ж мені зарубки на столі, хто скільки замовив.
Хлопчина мовчки кивнув головою. Я дістала з заплічника пляшку самогону і йому підморгнула:
— В мене ще є.
Той здивовано вигнув брову й почав змішувати коктейль для нового відвідувача. Тим часом дістала закуски, підморгуючи, що це ще не все.
Молодий чоловік тихо засміявся і зробив оголошення, киваючи на мене:
— Сьогодні в цієї шановної пані — день народження! Привітаймо її й побажаймо міцного здоров'я, достатку в домі і щастя в особистому житті! Хто замовить два напої, отримає третій, від пані, безкоштовно! Як і можливість спробувати щось із європейської кухні!
Хлопчина замовк, зате відвідувачі заговорили хором, що нічого не второпаєш. Я посміхалася, вклонялася й дякувала.
Першу чарку перехилила з хлопцями і двома поважними панами, яких здивували смажені пиріжки з рисовими начинками. Від вареників пани теж не відмовились.
«Сарафанне радіо» спрацювало на заздрість усім комунікаціям. Не минуло години, як ніде яблуку було впасти. Не треба гадати, що через скупість. Я б назвала японців не скупими, а економними. Зовсім би не здивувалася, довідавшись про чергу за дверима закладу.
Зате за все своє життя не чула стільки щирих побажань у свою адресу, як за цей вечір!
Горіхівка швидко вдарила в голову. Як у мультику про Сірка, підперла щоку рукою і затягла на весь бар: «Несе Галя воду…» Солісткою хору не була, тільки ж і претензій до моїх вокальних здібностей не виникло. Навпаки — почали підспівувати. Не знаючи ні мови, ні слів, люди ловили мотив і підспівували хто як умів. Це зворушило до сліз. Мене обіймали, заспокоювали, поплескували по спині й намагалися розвеселити жартами.
Коли випили ще, захотілося танцювати. Про всяк випадок і колонку з собою прихопила. Вибрала в смартфоні ритмічний плейлист із українською музикою, й здалося, табурети самі під стіл позаскакували.
Один із барменів поклав на стійку рушник і, знявши сукню, в одних труселях витанцьовувати почав, матляючи тією сукнею. Думала, оглухну від дівчачого вереску.
Хай і запам'ятався вечір уривками — не в тому, що було, суть. Суть — у самій атмосфері й емоціях, які отримала. Начхати мені на те, якщо побачу свою п'яну пику в якихось соцмережах. Сьогоднішня ніч — моя.
Хмільна макітра зіграла зі мною дивну штуку: вирішивши, що вже все випито й з'їдено, пішла по-англійськи — все одно не почули б. Ця ніч запам'ятається не лише мені, а вона ж іще не закінчилась.
Раптом стало занадто тихо.
Доволі невпевненою ходою, сміючись без причини, ніби в кишенях ще лишилася жменя тих усіх побажань, рухалася в бік дому. Вірніше, надіялася, що рухаюся в тому напрямку. У голові гуло, ноги майже не слухалися, хотілося лягти спати прямо на тротуарі. Було ще нічого, доки йшла освітленою вулицею.
Завернула в темний провулок, пройшла з десяток метрів і перечепилася однією ногою через іншу. З висловом, якого не почуєш від леді, полетіла в декоративні кущі, які позначали чиюсь приватну територію.
Щось тріснуло, щось репнуло, щось порвалося, видобувши з мого рота чергову нецензурщину. Коли зрозуміла, що застрягла й доведеться рачки стирчати в кущах до ранку, поки хтось звільнить, я заплакала.
Подумалося: «А могли ж і джинси репнути. Тоді перше побачене „спасителем" буде моя гола дупа».
Від такого розкладу майбутніх подій почала голосно матюкатися, намагаючись підвестися. Нічого не вийшло, і я — затужила. Саме затужила. З підвиванням по закінченні кожного видиху й перед початком наступного вдиху.
Раптом мою пельку затулила чиясь рука. Хтось у вухо прошепотів:
— Або ти зараз заткнешся, або я це зроблю.
У мене шерсть по всьому тілу стала дибки і волосся на голові піднялося. Від страху мало в штани не наклала. Спочатку на «білочку» згрішила — кущі вже розмовляти почали. Тільки мій рот був міцно затулений не гілкою.
Ну, так і я не ніжна квітка сакури! Щосили гризонула за пальці, мотнувши для цього дійства головою.
Чоловічий голос скрикнув:
— Ой!
Руку прибрали. Тільки ж у мене від страху зовсім «башню» знесло. Знову щосили заборсалася і щодуху заволала:
— Ря-я-ту-у-уй-те-е-е!!!
Десь поруч увімкнулася сигналізація на автомобілі й загавкали собаки.
Мене ривком витягли з кущів, які немилосердно подерли футболку, подряпали тіло й обличчя. Чоловік кинув мене на землю, зверху навалившись усім тілом. І вже обома руками затиснув мені пельку. Ні дихнуть, ні перднуть.
Ще під час першої «процедури» протрезвіла. Тільки зараз вже й пручатися не мала змоги.
Почулися нерозбірливі голоси. Певно, хтось вийшов перевірити.
Коли вони стихли, вичекавши ще якийсь час, незнайомець видихнув у моє обличчя:
— Заспокойся і не кричи. Не трону я тебе.
Як «не трону», коли вже тронув? І як можна заспокоїтись, як за декілька секунд усе життя промчало перед очима?
Вичекавши ще трохи, він мене відпустив. Я різко сіла. Серце несамовито калатало. Добре, що темно. Гіпюровий ліфчик навряд чи заміняє порвану футболку. Нічого не залишилося, як додерти її власноруч. Обидва краї зав'язала під грудьми на вузол, не переймаючись «декольте» на спині.
Полізла в заплічник, може, завалялась там якась дрібничка, яка зараз стане в нагоді. Намацала пляшку самогону. Пусті — залишила в барі.
Сяйнула думка: «А що? Як би дідько не веселився — Бог все одно йому настрій скурвить!»
Поклала пляшку біля ніг, намагаючись знайти щось їстівне. Не листя ж із кущів об'їдати! Повезло. Налапала повний судочок, який витягла на світ божий.
Промовила тихо в темряву:
— Ти мене налякав, тож мені винен. Загладити свою вину зможеш, випивши зі мною. Свято в мене. Відмову не прийму.
Поруч десь видихнуло:
— Добре, наливай.
Відкриваючи випивку і закуску:
— Я тобі що — бар на колесах? З горла хльобтати будемо. Щоб не подумав, що отрута.
Першою зробила пару ковтків і почала мацати за судочок. Він виявився з варениками.
Знайшовши на дотик мою руку, незнайомець узяв горілку і, відпивши, закашлявся. Вхопила вареника й тицьнула в тому напрямку, в якому зникла пляшка. Трохи помилилася з розрахунками. Видать, не весь хміль вивітрився, бо жигонула тим вареником чоловікові в око. Він зойкнув, а я подумала: «Миттєва карма». Вголос же промовила:
— Думав компот тобі пропоную? Чи алкашки не пив ніколи?
Він промовчав, але вареника узяв.
— Смачно.
— Ну, так фірма віників не в'яже.
Передаючи навмання мені ємність:
— Сама готувала?
Я відпила й передала назад, у темряву:
— Маєш сумнів? В ресторанах не знайдеш того, що в кущах пропонують. Насолоджуйся. Перед друзями похизуєшся — мовляв, їв закордонну страву, не вилізаючи з кущів. До речі, а чого ти тут? Дому не маєш, чи вигнали?
Почувся короткий смішок:
— Ні те, ні інше. Ти когось бачила, як сюди йшла?
Я засміялася:
— Чоловіче добрий, я взагалі не бачила, бо не потривожила б твій сон.
Знову смішок і чавкання:
— Я не спав.
Відхльобнувши, чавкаючи й собі:
— Не встиг заснути? Чи від кредиторів сховався?
Тиха відповідь:
— Ні.
Відчула, як у голові добряче задзвеніло і вона ніби поважчала. Якщо зараз не піду, то тут і залишуся. Почала невпевнено підводитись:
— Тоді пригощайся. Піду я. На добраніч.
З темряви відізвалося:
— На добраніч.
Почула, як він підвівся, підібрав і допоміг надіти заплічник. Вивів мене на дорогу:
— Обережно там.
Засміявшись, відповіла:
— Це вже як вийде.
У відповідь — тихий сміх і шелестіння кущів.
Коли нарешті долемзала додому, почало розвиднятися. Ранкова прохолода відчувалася кожною подряпиною.
Поруч із будинком, де живу, є скверик. Там вигулюють домашніх улюбленців. Господар песика на друге пришестя Месії так би не витріщався, як на мене. Подертий, у плямах від зелені одяг, подряпані руки й обличчя. Мацнула себе за голову. Дістала з кубла, яке ввечері було зачіскою, жмут листя й зламану гілочку.
Песик хотів мене обнюхати, але господар потяг його далі, в скверик. Певно, щоб я на песика перегаром не дихала.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!