15.
Каєн:
Знову вона... Може, привиділась?.. І майже в обіймах іншого чоловіка...
«Чи не в мої руки „щастя" падало? Отямся, бовдуре! Яке щастя? Ніколи його в тебе не було й ніколи вже не буде. Вона повинна стати щасливою. Так має бути...»
Фотосесія минула швидко і без пригод. Чи то мені так здалося через занурення у власні думи?
Відразу, по приїзді, дістав блокнот. Досить було написати:
Коли в душі народжується спалах,
Тоді душа злітає в небеса.
Її ніщо не вводить вже в оману —
Вона до Бога шлях свій віднайшла.
Без нагальної потреби мене вже не турбували. Стаф приносив воду і каву. Чи то був Ноа? Яка різниця.
Слова переплелися з німими думками, відлунюючи в серце тупим болем. Закреслював. Переписував. Міняв місцями.
І відступає: темне й небезпечне,
Бо щит із віри — магія земна.
Колись я знав, що таке світло, як і шлях по тонкій межі. Мав у серці віру й надію, що все налагодиться, що я — не проклятий. Прагнув бути правильним, благородним і сильним. Але мене штовхнули в пекло, і я опинився на межі.
Згорає в попіл все, що недоречне,
Лише молитва — світла і проста.
Я перестав просити дозволу на ковток повітря. Я горів, та не міг згоріти. Моє «можу'' і ''хочу» — нагло розлучили й останнє викинули на смітник, замінивши його на «мушу». Я перестав просити пробачення. Моє пекло здобуло емоції: темні, гучні, небезпечні... Моя внутрішня влада розтоптана фіаско, яке чомусь називають «успіхом» і «славою».
Про порятунок просить власне серце...
Воно втомилось бути на межі...
Я не просив порятунку. Я не мав власного голосу, хоча він і звучав у кожній ноті. Я не боровся, хоча й не прийняв. Попіл поразки, що зветься «популярністю», щедро вкрив мою душу, тримаючи її в полоні.
Суддя і кат собі не спересердя —
Шутом нелегко бути, далебі.
Не хочу комусь належати, як і шукати порятунку, але й на спасителя не чекаю. Без сповіді. Без жалю. Без страху. Занадто досконалий, щоб бути звичайним. Занадто відсторонений, щоб відчути тепло іншої людини. Занадто символічний, щоб бути лише тілом. Я не безсмертний, та чи тримає мене життя?
Ще повний зал. Ще не було антракту.
І п'єси ще не зіграно кінець.
Не завершена історія. Не загоєна рана. Нездійсненні бажання. Я став привидом власного життя.
Де меж немає в кожному із актів,
Де зовсім інший вдяг собі вінець.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!