Ніч Віри

Каєн:

Фотосесія спочатку затрималася, потім її взагалі перенесли. Все через метушню, яка виникла, коли я роздягнувся. На моїх грудях красувався напис «віра», який не змивався.

Став, пильно його розглянувши, висловив припущення, що напис більше схожий на автограф: прямі лінії мали загострення і були округлості там, де не повинні бути. Та й написано «в розтяжку». Але ж писалося на тілі, а не на папері.

Зчинився рейвах. Перелаявшись із усіма й пославши всіх під три чорти, покинув фотостудію і поїхав додому. Був спантеличеним і злим, бо не мав уявлення, звідки взявся той автограф.

Дорогою трохи заспокоївся і дещо пригадав із нічних подій. Коли в один із моментів передишки я закурив, жінка пішла у ванну. Повернувшись, стала біля вікна, до мене спиною. Місячне світло обтікало жіночу фігуру, створюючи ефект сяяння. З мого ракурсу незнайомка частково затулила місяць головою. Те, що бачив, складало враження сяючої діадеми на жіночій голові. Несвідомо запитав, маючи на увазі її:

— Хочеш фото?

Вона обернулася й відійшла від вікна, знищуючи магію нічного світила.

— Твоє чи що? — тихо засміявшись, додала, — і що мені з ним робити? Тяжко зітхати чи в рамочку повісити? Ти ще й автограф до фото запропонуй.

У мене цигарка випала з рота, пропаливши в простирадлі дірку. Що вона хоче цим сказати? Що знає, хто я такий?

Поки, підхопивши сигарету, затирав краї дірки, взяла свою сумочку. Покопирсавшись у ній, дістала маркер.

— Давай краще я тобі свій автограф залишу. Сфоткаєш себе у ванній і виставиш в «Інстаграм» чи де ти там є. Популярності не обіцяю, але трохи «лайків» збереш.

Я вирячився на неї, не повіривши власним вухам. Такого зі мною ще не було: щоб не просили, а давали. Імпонувало, що все ж таки не знає, хто я насправді, як і те, що зустрілися не вперше.

Дочекалася, поки загашу недопалок, і вклала мене на спину. При місячному світлі, яке заливало кімнату, почала писати на моїх грудях. Лоскітно й приємно.

Видовище мало доволі еротичний вигляд. Я захотів її знову...

Добравшись додому, заварив собі кави. Підкурив і прочинив вікно. Телефон забув у фотостудії, тож мене не турбуватимуть.

Незнайомка не полишала моїх думок: «Чому саме „віра"? Що вона хотіла мені цим сказати? Так і не запитав її ім'я...»

Поступово думки повернулися до більш насущного. Окремими образами. Фрагментами. Настроєм. До ночі пазли склалися в цілісну картину.

З'ївши локшину швидкого приготування, посеред ночі, поїхав до Ноа. Я знав, як має виглядати обкладинка «Спаленого інею».