38.
Віра:
Моя подружка Марина витягла мене в місто «розвіятися».
Дуже рідко, але буває, що «зірки» відвідують і нашу глибинку. На афішах, позаду «зірки» — темноволосий хлопець з гітарою...
Котаро! Від несподіванки я різко зупинилася.
— Хочеш піти на концерт? — запитала Марина. — Тільки квитки вже продані. Сама пізно спохопилася.
— Ні, — мотнула головою, — не хочу.
— А дарма...
Марина почала щось говорити про Котаро, тільки я її вже не чула. Цікаво, що б вона сказала, якби дізналася, що ми знайомі? Що, хай і випадково, ті руки тримали мене в обіймах, так само дбайливо, як зараз тримають гітару... вони втирали мої сльози...
Товаришка хотіла затягти мене в якусь кафешку, тільки я почала вибачатися:
— Вибач, Маринко, щось зле мені стає. Я, мабуть, додому повернуся. Повеселися й за мене, добре?
Вона не стала мене вмовляти, тільки вже якось занадто жалібно подивилась:
— Вірусю, може б ти все ж таки до лікаря сходила? Відколи на тобі лиця немає.
Я мовчки махнула рукою й пішла в зворотному напрямку: «Не лікар мені потрібен, Маринко, а трохи розуму й сміливості...»
Гадаю, що в день концерту ті, хто не встиг купити квитки, про це не надто жалкували. Така подія для глушини! Гучномовці, хриплячи, розносили кожен звук по всьому містечку. Пожалкувала, що не поїхала до батьків.
Щоб якось «заглушити» звуки концерту — затарилася в магазині алкоголем. Я запивала горілку вином — але не п'яніла. Проплакала не тільки весь концерт — всю ніч. Пила — і плакала. Плакала — і пила.
На ранок заснула прямо за кухонним столом, серед безладу на ньому.
Прокинулася під вечір, сяк-так привела себе до ладу. Зібрала речі. Моє серце давно все вирішило, тільки я його не чула...
Останнім рейсом поїхала в Київ.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
віктор клименко
Тояма Токанава