23.

Віра:

Хіроші переїхав. Коробки з речами відправив кур'єрською поштою. Стримано з усіма попрощався і сів у таксі. Хлопці знали причину, якщо не обидва, то хтось із них точно, але не говорили.

Припускаю, що Хіроші приклав руку до несподіваної появи тут батьків Котаро. Але звідки він міг знати, що ми з Котаро прийдемо додому як парочка? Не шаман же йому підказав і не ворожка наворожила?

«Чому подружжя Шібуя так хочуть мене за невістку? Світ зійшовся на мені клином, чи що? Хіба Котаро — зачарований принц? І що з того, що сподобалася йому? Зустрів би когось іншого — можливо, теж би сподобалася. Але батьки... Вони ж навіть мене не знають».

Стало цікаво, що за візитку залишив мені Шібуя-старший. Бо навіть не глянувши на неї, закинула кудись у шухляду. Почала копирсатися в шухлядах письмового столу, перекидаючи весь хлам і створюючи ще більший безлад.

Нарешті знайшла. Це була візитка видавництва «Kuroshiro no Koe». Шматок білого цупкого шершавого паперу, з витисненою чорним шрифтом назвою — кандзі й ромадзі. Дрібніше — контакти й адреса.

«Хіба це не значить, що батьки Котаро знають мене краще за нього самого? Чи саме в цьому й полягав задум Хіроші, а мене біс у ребро штрикнув невчасно? Може ж бути — він хотів як краще, а вийшло як завжди?»

Звісно, я попхаюся в те видавництво. Хіба не за цим сюди приїхала? Хай там що: хоч весілля, хоч каміння з неба — я не відступлюся. Та й хто сказав, що те весілля відбудеться?

Чорно-біла вивіска в старому районі Токіо, на вузькій триповерховій будівлі, підказувала: я прийшла куди треба. Сама будівля видавництва теж новою не була, але вигляд мала охайний — ні вилущеної цегли на стінах, ні облупленої фарби на масивних вхідних дверях.

Усередині на диво було просторо. Чималий хол у сірих тонах мав ту ж чорно-білу вивіску, постери перших видань і рамки з рецензіями та журналами; біля входу стояла підставка для парасольок. Ще на першому поверсі був склад і кімната для зустрічей із авторами, про що свідчили таблички біля дверей. Повітря пахло чаєм і свіжим папером. Тихо гуділи старі комп'ютери.

При вході в кімнату для зустрічей зіштовхнулася з молодим чоловіком, який із неї виходив. Замість привітання він пильно оглянув мене з голови до ніг:

— Ви у нас вперше?

Я кивнула:

— Так.

— Ідіть за мною.

Не сказавши більше ні слова, направився до сходів. Залишалося тільки не відставати.

Другий поверх займала редакція, де в основному працювала молодь, але траплялися й люди середнього віку. Простір видався несподівано простим, без офісної мішури, з ароматом швидкорозчинної кави. Ця простота відчувалася в усьому — від звичайних робочих столів до полиць із рукописами і стосами книг. На «почесному місці» стояв електрочайник і стопка керамічних чашок — маленький острівець побутової теплоти серед робочого порядку.

На третьому — тиша. Пара робочих місць із більш сучасною технікою й кабінет керівника.

Провожатий тихо постукав у двері й одразу прочинив їх переді мною.

За столом, біля вікна, сидів невисокий чоловік років п'ятдесяти в чорному костюмі і білій сорочці. Не підіймаючи припорошеної сивиною голови від читання, кинув:

— Зачекайте хвилинку.

Він тримав папери так, ніби вони не просто сторінки, а щось особисте, частина його самого. Поза спокійна, з природною елегантністю.

У кабінеті теж були полиці з рукописами і з купою книжок у хаотичних стосах. Невеличка шафа для одягу. На підвіконні — чайник і чашка з логотипом.

Коли чоловік підняв голову, на мить застиг у німому здивуванні — мабуть, очікував побачити когось із підлеглих. Я назвалася.

Обережно відклавши рукопис, що читав, жестом запросив сісти:

— Аой Канто. Шібуя Айо охарактеризував Вас як «нашого» автора. Хотілося б самому в цьому переконатися.

Мовчки простягла роздруківки. Мабуть, тут усі не багатослівні.

Аой-сан прочитав уважно й неспішно — і озвучив те, чого я так чекала й у що вже почала втрачати віру:

— Чекаю завтра Ваші рукописи, і ми обговоримо видання. Наклад великим не буде, у чорно-білих тонах. Свої книжки поширюємо через незалежні книгарні і поштові замовлення. Подумайте над цим. Можливо, з'являться якісь побажання.

Додому не йшла — летіла. Нарешті! Уявляла свої надруковані книжки, і як люди читають у метро вигадані мною історії, які не відірвані від реальної буденності. Коли візьму в руки свій перший примірник, обов'язково відсвяткую цю подію.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.