Ніч Віри

Котаро:

Повернувся в Японію я вже не сам. З дружиною. На початку наступного року станемо батьками — Шінко вагітна.

Як світову «зірку» мене не вітали, бо я нею не став, але статус відомого й популярного музиканта чужої країни давав свої переваги. Зі мною рахувалися, бо хотіли втримати.

Одного разу мене запитали в інтерв'ю:

— Шібуя-сан, із ким, із японських артистів, ви б хотіли виступити?

Я відповів:

— Із гуртом «Shinko no Yoru».

— Чому саме цей гурт?

— Давня мрія.

Фанати гурту донесли мої слова в потрібні вуха, тож незабаром отримав пропозицію відіграти з ними концерт у Tokyo Dome. Я погодився.

Яким же було моє здивування, коли після узгодження всіх формальностей прийшов знайомитися з гуртом. Ноа — друга Шінко — впізнав одразу. У вокалісті Каєні впізнав того чоловіка. Ніколи не бачив його без образу. Вірніше — бачив, але не знав, що то він. Ні ненависті, ні злості до нього вже не було. Шінко обрала мене, а не його. І я, а не він, тримаю її в обіймах.

Текст пісні Каєна ідеально підійшов під мою «Пісню без слів», яка в поєднанні з іншими інструментами зазвучала потужніше. Ця пісня мала стати родзинкою концерту.

На репетиціях помітив, як Каєн у перервах читав книжки Шінко. Лише раз він відірвався від читання, випадково почувши її голос по телефону, коли мені довелося ввімкнути «гучний зв'язок». Щось зблиснуло в його погляді, та він нахилив голову. Для мене це не мало значення, бо Шінко — моя.

На кожній репетиції він викладався на повну. Складалося враження, ніби кожна проспівана ним пісня — остання в його житті. Його, як казала Шінко, «пошрамований голос», дійсно хапав душу за горло й довго не хотів її відпускати.

Якось, коли Каєн сидів із книжкою і курив, я таки не втримався. Підійшов до нього:

— Не боїшся голос втратити? Її тут все одно немає, — кивнув на книжку в його руках, — і на концерт вона не прийде.

Він з посмішкою подивився на мене крізь сигаретний дим:

— А я не для неї співаю. Для тебе. Хочу, щоб ти запам'ятав мій голос і він став твоїм нічним жахіттям.