Ніч Віри

Віра:

Я випадково зустріла Котаро в торговельному центрі, захотівши поласувати смачненьким.

Шукаю в інтернеті маловідомі видавництва, а потім безуспішно оббиваю їхні пороги. Скрізь, прочитавши мої роздруківки, просять повні рукописи, без гарантій друку. Хіба я така наївна? Доведи потім, що ти не «сєвєрний алєнь», коли видадуть під чужим ім'ям. Постійна втома і відчуття: ще трохи — й опущу руки, почали даватися взнаки.

Щоб мене якось розважити, Котаро запросив у кіно. Я погодилася. Вибрали найближчий кінотеатр і той фільм, який мав невдовзі розпочатися.

Через похід у вбиральню запізнилися на початок. Довелося шукати свої місця під невдоволеними поглядами. Вільних місць у залі було чимало, але японцю навіть на думку не спаде зайняти «чуже».

Сюжет фільму виявився цікавим, багатошаровим і не зовсім шаблонним. Актори зіграли своїх персонажів «на відмінно». Ніби закінчилось все добре, але після цієї мелодрами на душі з'явилося доволі дивне й незрозуміле відчуття.

Ще перебуваючи під враженням від перегляду, зловила себе на черговій хріні в голові. Поглянула на Котаро, який поперед мене спокійно йшов до виходу.

Притримала за рукав:

— А де зараз Рюічі?

Той зупинився й, здивований цим питанням, обернувся до мене:

— Навіщо він тобі?

— Хочу «віддячити» за «скажену бабу».

Котаро посміхнувся і поліз у кишеню за телефоном. Глянувши на час, поклав мобільний назад у кишеню:

— Має вже бути вдома. А що? Якась особлива ідея?

Я кивнула:

— Давай розіграємо того бовдура, прикинувшись парочкою.

В хлопчачому погляді на мить зблиснуло щось іще мною не бачене.

— Тоді треба взяти попкорн. Компенсація за фільм без нього.

Як тільки прийшли додому, не зговорюючись, «увійшли в ролі». Звісно — реакція Рюічі була того варта. Тільки недовго довелося нею тішитися. Я не відразу помітила на кухонному диванчику батьків Котаро, на обличчях яких читалося щось середнє — між «нарешті дочекалися» і «куди б ти поділася». Такої миттєвої карми в моєму житті ще не було.

«Заварила ти, Вірко, кашу! Як тепер розхльобувати будеш?»